— Яка краса, — видихає вона, а потім — з великою неохотою — простягає монету йому.

Ферріс схрещує руки на грудях і хитає головою.

— Вона не моя, Ґвенді. Вона твоя. Усе, що виходить із цього пульта, належить тобі — цукерки і монети, — бо пульт належить тобі. До речі, зараз нумізмати оцінюють такий долар Моргана ледь не у шістсот доларів.

— Я… я не можу взяти його, — каже дів­чинка.

Її голос далекий від власних вух. Вона почувається (як і два місяці тому, коли тільки почала бігати Сходами самогубців), ніби ось-ось зомліє.

— Я не зробила нічого, щоб заробити його.

— Але ще зробиш.

Із кишені свого чорного піджака він дістає старомодний кишеньковий годинник. Той вистрілює в очі Ґвенді ще більшою кількістю сонячних промінців, хіба що ці вже золоті, а не срібні. Ферріс піднімає кришку й дивиться на циферблат під нею. Тоді кидає годинник назад до кишені.

— Мій час збігає, тож дивись на кнопки й уважно слухай. Можеш це зробити?

— Т-так.

— Спершу поклади срібний долар до кишені. Він тебе відволікає.

Вона робить, як сказано. Відчуває його стегном, те важкеньке кружальце.

— Скільки у світі континентів, Ґвенді? Знаєш?

— Сім, — каже вона. Вони проходили це у третьому чи в четвертому класі.

— Правильно. Але оскільки Антарктида, зі зрозумілих на те причин, не населена, вона тут не представлена… окрім, звісно, чорної кноп­ки, але ми ще повернемося до неї.

Одна за одною він починає постукувати по опуклій поверхні кнопок, розташованих у парах.

— Світло-зелена — Азія. Темно-зелена — Африка. Помаранчева — Європа. Жовта — Австралія. Синя — Північна Америка. Фіолетова — Південна Америка. Розумієш, про що я? Пригадуєш?

— Так.

Вона каже це без вагань. Вона завжди мала хорошу пам’ять, але зараз у неї виникає божевільна думка, ніби та чудесна цукерка, яку вона з’їла, ще більше підсилює її зосередженість. Вона не знає, що це все значить, та чи пам’ятає, який колір представляє який континент? Абсолютно.

— А що робить червона?

— Що тільки захочеш, — каже він. — А ти захочеш, власник пульта завжди хоче. Це нормально. Хотіти знати речі й робити речі — у цьому вся суть людського роду. Дослідження, Ґвенді! Це і недуга, і панацея!

«Я вже більше не в Касл-Року, — думає Ґвенді. — Я зайшла в одне з тих місць, про які люб­лю читати. В Оз, Нарнію чи Гобітон. Цього не може бути».

— Лише запам’ятай, — провадить чоловік, — червона кнопка — єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.

— А як щодо чорної?

— Вона — усе, — каже Ферріс і встає. — Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.

Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.

— Звідки ви знаєте, що мій та…

— Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони — маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.

— О Боже, це й так зрозуміло, — каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. — Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?

— У нашому світі, — мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, — заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти — найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто — не лише твої батьки, — бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кноп­ку — хочуть натиснути на неї.

— Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?

Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак: «ОБЕРЕЖНО! ДІТЯМ ДО 10 РОКІВ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Тоді він розвертається:

— А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців, Ґвенді?

— Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, — каже вона, тримаючи пульт на колінах. — А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років — це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.

Містер Ферріс усміхається:

— Маленькі міста! Їх неможливо не лю­бити!

— Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?

І щойно її великий палець торкається темно-­зеленої кнопки, вона відчуває спокусу — не сильну, але відчутну — натиснути й перевірити самій.

Його посмішка перетворюється на оскал. Не надто приємний, на думку Ґвенді Пітерсон.

— Для чого питати те, що й так знаєш?

Перш ніж вона може сказати бодай слово, він уже рушив сходами донизу. Дівчинка деякий час сидить на лавці, тоді встає, підбігає до іржавого залізного сходового маршу й дивиться вниз. Хоча й у містера Ферріса не було достатньо часу, щоб зійти до самого низу — бодай наблизитись — від нього не лишилось і сліду. Чи то пак майже. На півшляху нижче, десь за сто п’ятдесят залізних сходинок, лежить його маленький охайний капелюх — чи то покинутий, чи то здутий вітром.

Вона повертається на лавку і кладе пульт — свій пульт — у брезентову торбину з затяжками, тоді спускається сходами, увесь шлях тримаючись за поручень. Дійшовши до маленького круглого капелюха, думає підняти його, та натомість відфутболює вбік, дивлячись, як він падає, перевертаючись у повітрі, і приземляється в бур’янах. Коли вона повертається туди трохи пізніше того ж дня, його вже немає на місці.

Надворі 22 серпня 1974 року.

.

Її мама і тато обоє працюють, тому, коли Ґвенді повертається до маленького будинку в стилі кейп-код[11] на Карбін-стрит, вона там сама. Кладе пульт під ліжко і лишає на якісь десять хвилин, перш ніж усвідомлює, що це погана ідея. Вона підтримує такий-сякий порядок у кімнаті, але мама часом пилососить там і змінює постіль кожного суботнього ранку (обов’язок, який, за її словами, пере­йде до Ґвенді, коли тій виповниться тринадцять — нічого так подаруночок на день наро­дження). Мамі не можна бачити пульт, бо мами завжди хочуть знати все.

Тоді дівчина думає про горище, але що як батьки таки зважаться очистити його і провести гаражний розпродаж замість самих лише балачок про нього? Те ж саме стосується і комірчини над гаражем. У Ґвенді виникає думка (нова у своїй дорослості, та зрештою приречена перетворитися на нудну правду): секрети — це проблема, можливо, навіть найбільша з усіх проблем. Вони обтяжують розум і займають простір у світі.

Тоді їй пригадується дуб на задньому подвір’ї, з гойдалкою, зробленою з покришки, яку вона вже майже не використовує: у дванадцять років уже надто доросла для таких дитячих забавок. Під плетивом коріння є нора. Колись дівчинка скручувалась у ній, граючись із друзями в хованки. А зараз вона вже надто велика для неї («Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів», — сказав їй містер Ферріс), та для пульта — те, що треба, до того ж брезентова торбина захистить його від дощу. А якщо взагалі поллє, треба буде вийти і врятувати його.

Вона ховає його там, рушає до будинку, тоді згадує про срібний долар. Повертається до дерева і кладе його в торбину з пультом.

Ґвенді думає, що батьки, коли повернуться, помітять, що з нею сталося щось дивне, що вона змінилася, але вони не помічають. Вони, як завжди, закутані у власні клопоти — тато у страховій конторі, мама у касл-рокському філіалі «Форд», де працює секретаркою — і, звісно ж, пропускають по кілька склянок. Завжди це роблять. За вечерею Ґвенді їсть по одній порції всього і миє тарілку, але відмовляється від шматка шоколадного торта, який тато приніс додому з касл-рокської пекарні, що по сусідству з його роботою.