Стежить за нею? Слідкує? Таке можливо? Вона гадає, що так.

І, звісно, вона досі думає про кнопки, особ­ливо про червону. Іноді вона ловить себе на тому, що сидить на підлозі підвалу, схрестивши ноги й тримаючи на колінах пульт, дивлячись на червону кнопку, ніби в тумані, і погладжуючи її кінчиком пальця. Вона думає про те, що станеться, якщо вона натисне на червону кнопку, не вибравши місце, яке хоче піді­рвати. Що тоді? Хто вирішуватиме, що знищити? Бог? Пульт?

За кілька тижнів після своєї поїздки в нумізматичний магазин Ґвенді вирішує, що настав час раз і назавжди дізнатися, що робить червона кнопка.

Замість того, щоб використати час на самопідготовку під час п’ятого уроку в бібліотеці, вона вирушає до порожнього класу всесвітньої історії містера Андерсона. Для цього є причина: пара стяжних карт, що висять на дошці містера Андерсона.

Ґвенді вже обрала кілька вірогідних мішеней для червоної кнопки. Вона ненавидить це слово — мішень, — але воно пасує сюди, а придумати краще вона не може. Серед її початкових варіантів: касл-рокське звалище, відрізок паскудних, обдертих дерев за залізничними коліями і стара закинута заправка на Філіпс 66, куди школярі ходять курити траву.

Зрештою вона вирішує націлитись не лише на якесь місце біля Касл-Рока, а й у всій країні. Краще перестрахуватись, ніж потім шкодувати.

Вона обходить стіл містера Андерсона й уважно розглядає карту, спершу фокусуючись на Австралії (де, як нещодавно дізналась вона, третина території вкрита пустелею), перед тим, як перейти до Африки (у тих бідолах і так достатньо проблем), і нарешті зупинивши вибір на Південній Америці.

Зі своїх нотаток з історії Ґвенді згадує два найважливіші факти, котрі сприяють її рішенню: Південна Америка є домівкою для тридцяти п’яти з п’ятдесяти найменш розвинених країн світу, і на неї припадає майже таке ж співвідношення найменш заселених країн світу.

Тепер, коли вибір зроблено, Ґвенді не марнує часу. Вона записує у свій блокнот з пружинкою назви трьох маленьких країн: одна з півночі, одна з середини континенту й одна з півдня. Тоді мчить у бібліотеку провести глибше дослідження. Оглядає знімки і робить список найбільш забутих Богом місць.

Пізніше того дня Ґвенді сідає біля своєї шафи і примощує пульт на коліна.

Кладе тремтячий палець на червону кнопку.

Заплющує очі й уявляє одну крихітну частинку якоїсь далекої країни. Щільна хаотична рослинність. І безкраї дикі джунглі, де не живуть люди. Стільки деталей, скільки може уявити.

Вона тримає в голові цей образ і натискає на червону кнопку.

Нічого не стається. Не натискається.

Ґвенді гамселить по червоній кнопці вдруге і втретє. Тá навіть не ворухнеться під її пальцем. Здається, що частина про кнопки виявилася злим жартом. А легковірна Ґвенді Пітерсон повелася.

Майже заспокоєна, вона хоче повертати пульт у шафу, коли в її голові починають бриніти слова містера Ферріса: «Кнопки дуже важко натискати. Треба робити це великим пальцем і докладати багато сили. І це добре, повір мені».

Вона знову кладе пульт на коліна і використовує великий палець, щоб натиснути на червону кнопку. Тисне на неї всією вагою. Цього разу долинає ледве чутний «клац», і Ґвенді відчуває, як кнопка піддається.

Якусь мить вона дивиться на пульт, думаючи: «Якісь дерева і, може, кілька тварин. Невеличкий землетрус чи, може, пожежа. Точно не більше цього». Тоді повертає його до сховку в задній частині шафи. Її обличчя пашить, а шлунок болить. Невже це значить, що спрацювало?

Наступного ранку Ґвенді прокидається в лихоманці. Вона не йде до школи, лишається вдома і спить більшу частину дня. Пізніше, увечері, вона виходить з кімнати, почуваючись як новенька, і помічає, що батьки дивляться новини в тиші. З виразу їхніх облич розуміє, що сталося щось недобре. Умощується на дивані біля матері і з жахом дивиться, як Чарльз Гібсон переносить їх до Гаяни — далекої країни, про яку вона нещодавно довідалася кілька примітних фактів. Там лідер культу на ім’я Джим Джонс вчинив самогубство і наказав дев’яти сотням своїх послідовників вчинити так само.

На екрані телевізора миготять зернисті фотографії. Викладені рядами тіла, на фоні яких бовваніють густі джунглі. Пари в любовних обіймах. Матері пригортають немовлят до бездиханних грудей. Дуже багато дітей. Обличчя викривлені в агонії. Скрізь повзають мухи. За словами Чарльза Гібсона, няньки заливали отруту в горлянки дітям, перш ніж прийняти власні дози.

Ґвенді мовчки повертається до себе в кімнату й натягує тенісні туфлі й світшот. Думає пробігтися Сходами самогубців, але вирішує не робити цього, неясно боячись позиву стрибнути з них. Натомість вона намотує тримильне коло навколо району, її кроки вистукують по холодному тротуару в ритмі стакато, свіжий осінній вітерець рум’янить її щоки.

«Це я зробила, — думає вона, уявляючи, як навколо мертвих немовлят рояться мухи. — Не хотіла, але зробила».

— Ти ж дивилася просто на мене, — каже Олів. Її голос спокійний, але очі палають. — Не знаю, чому ти кажеш, ніби не помітила мене там.

— Я не бачила тебе. Присягаюся.

Вони сидять у кімнаті Ґвенді після школи, слухаючи новий альбом Біллі Джоела і нібито готуючись до проміжного іспиту з англійської. Стає очевидно, що Олів перейшла до того, що вона називає ПРОБЛЕМАМИ. У такі дні Олів часто має ПРОБЛЕМИ.

— Мені важко в це повірити.

Очі Ґвенді розширюються.

— Ти називаєш мене брехухою? Чому, скажи мені, будь ласка, я буду проходити повз тебе навіть не привітавшись?

Олів знизує плечима, міцно зціпивши губи.

— Може, ти не хотіла, щоб твої кльові друзі знали, що ти колись тусувалася з іншими, не крутими учнями.

— Це тупо. Ти моя найкраща подруга, Олів. Усі це знають.

Олів вибухає сміхом.

— Найкраща подруга? Коли ми востаннє робили щось разом на вихідних? Забудь п’ятничні й суботні вечори з усіма твоїми побаченнями, вечірками і багаттями. Я кажу про обидва вихідні, будь-який час.

— Я була дуже зайнята, — каже Ґвенді, відводячи погляд. Вона знає, що подруга має рацію, але чому ж їй бути такою вразливою? — Пробач.

— Тобі ж навіть не подобається й половина тих хлопців. Боббі Кроуфорд запрошує тебе на побачення, а ти гигочеш і, покручуючи волосся, кажеш така: «Авжеж, чом би й ні?», хоча насправді заледве знаєш, як його звуть, і тобі до нього геть байдуже.

І саме тут до Ґвенді доходить. «Як я могла бути такою дурною?» — питає вона в себе.

— А я й не знала, що тобі подобається Боббі.

Вона зривається з місця і кладе руку на коліно подруги.

— Присягаюсь, я не знала. Пробач.

Олів нічого не каже. Вочевидь, ПРОБЛЕМУ ще не вичерпано.

— Це було місяць тому. Боббі дуже хороший хлопець, але то був єдиний раз, коли я з ним гуляла. Якщо хочеш, я можу подзвонити до нього і розповісти про тебе…

Олів відштовхує руку Ґвенді і зривається на рівні ноги.

— Не треба мені твоїх клятих подачок.

Вона нахиляється і згрібає руками книжки й папки.

— Це не подачка. Я лише подумала…

— У цьому-то й твоя проблема, — каже Олів, знову відсторонюючись. — Ти думаєш тільки про себе. Ти егоїстка.

Вона мчить геть із кімнати і грюкає за собою дверима.

Ґвенді стоїть і не може повірити, її тіло тремтить від образи. Згодом образа розквітає люттю.

— Котись під три чорти! — верещить вона на зачинені двері. — Якщо хочеш вирішити якесь питання, спробуй обговорити свій егоїзм!

Ґвенді кидається на ліжко, сльози струменять по обличчю, у голові відлунюють болючі слова: «Ти думаєш тільки про себе. Ти егоїстка».

— Це неправда, — шепоче Ґвенді порожній кімнаті. — Я думаю про інших. Намагаюся бути хорошою людиною. Я помилилася з Гаяною, мене… мене обдурили, це не я їх отруїла. Це не я.