Щоправда, це типу таки була вона.

Знесилившись від плачу, Ґвенді засинає і бачить сон про те, як няньки несуть маленьким дітям шприци «кул-ейдної» смерті.[21]

Наступного дня в школі вона намагається загладити все, але Олів відмовляється говорити з нею. Через день, у п’ятницю, ще гірше. Перед самим останнім дзвінком Ґвенді просовує в шафку Олів записку з вибаченнями і сподівається на краще.

Увечері суботи Ґвенді з кавалером, молодшим старшокласником на ім’я Волтер Дін, по дорозі на вечірній сеанс у кінотеатрі заходять до зали ігрових автоматів. У машині Волтер дістає пляшку вина, яку поцупив з материного сховку, і хоча зазвичай Ґвенді відмовляється від таких пропозицій, сьогодні все ж пригощається. Вона сумна й спантеличена і сподівається, що випивка допоможе.

Не допомагає. Тільки викликає легкий головний біль.

Коли вони входять до зали, Ґвенді киває кільком однокласникам і дивується, побачивши Олів у черзі до снек-бару. З надією, вона непевно махає їй, але Олів знову її ігнорує. Секундою пізніше Олів проходить просто повз неї, тримаючи в руках велику содову, задерши носа, гигочучи з групою дівчат, у яких Ґвенді впізнає учениць із сусідньої школи.

— Що з нею? — питає Волтер, перш ніж опустити монетку в автомат «Спейс Інвейдерс».

— Довга історія.

Ґвенді дивиться на подругу — і гнів повертається. Вона відчуває, як її обличчя заливається спересердя.

«Вона знає, як мені було. “Агов, Ґуд’їр, а чому це ти не на футболі?[22] Агов, Ґуд’їр, як там краєвид?” Краще б пораділа за мене. Краще б…»

За двадцять футів від неї Олів скрикує, коли хтось підбиває її руку, посилаючи каскад холодної, як лід, содової на її обличчя і на перед новесенького светру. Дітлахи тицяють пальцями і починають сміятися. Олів збентежено роззирається, зрештою зупинивши погляд на Ґвенді, а тоді кидається геть і зникає у громадському туалеті.

Ґвенді, згадавши свій сон про Френкі Стоуна, раптом хоче піти додому, зачинити двері кімнати і залізти під ковдру.

За день до запланованого походу на шкільний бал з Волтером Діном Ґвенді встає з ліжка піз­но і бачить, що вночі після особливо сильної весняної зливи підвал затопило.

— Там мокро, ніби хтось перднув з підливою, і смердить не гірше, — каже їй містер Пітерсон. — Ти точно хочеш спуститися?

Ґвенді киває, намагаючись приховати свою щораз більшу паніку.

— Треба забрати книжки й деякий одяг, який я лишила на прання.

Містер Пітерсон знизує плечима й повертає погляд до маленького телевізора на кухонній стійці.

— Тільки зніми взуття, як заходитимеш. І ще тобі, мабуть, знадобиться рятувальний жилет.

Поки він не передумав, Ґвенді квапиться вниз підвальними сходами і по щиколотки забрідає в каламутну сіру воду. Раніше цього ранку містеру Пітерсону вдалось прочистити дренажний насос, і Ґвенді чує, як той пихкає в дальньому кутку, проте на нього чекає довгий день. За мокрою лінією, яка залишилась на кам’яних стінах підвалу, вона може сказати, що рівень води спав щонайбільше на якісь два дюйми.

Вона чалапає до протилежного кінця підвалу, де заховано пульт, і відштовхує старе бюро. Стає на коліно в кутку, опускає руки в мутну воду, не бачачи їх, і витягує камінь.

Її пальці торкаються до мокрого брезенту. Вона дістає зі схованки просяклу торбину, відкладає вбік, тоді підіймає камінь і засовує назад у стіну так, щоб, коли відкачається вода, батько нічого не помітив.

Знову простягає руку вбік, щоб узяти брезентову торбину з пультом і монетами, та її десь нема.

Вона молотить руками під водою, відчайдушно силуючись намацати торбину, та ніде не може знайти її. Перед її зором пливуть чорні цятки, зненацька паморочиться в голові. Вона розуміє, що забула дихати, тож відкриває рот і робить великий ковток смердючого, зацвілого підвального повітря. Її погляд і розум негайно починають прояснятися.

Ґвенді робить ще один вдих, щоб заспокоїтись, і знову опускає руки в брудну воду, цього разу шукаючи з іншого боку. Її пальці відразу ж натикаються на брезентову торбину. Вона зводиться на ноги і, ніби важкоатлет, який робить присідання зі штангою, підіймає важку торбу до талії і чалапає через підвал до полиць біля пральної машини й сушарки. Хапає кілька сухих рушників з горішньої полиці й робить, що може, аби загорнути брезентову торбину.

— Ти там нормально? — гукає батько згори. Вона чує кроки на стелі над собою. — Потрібна допомога? Може, дати акваланг і ласти?

— Ні, ні, — каже Ґвенді, поспішаючи переконатися, що торба надійно прихована. Її серце стукотить у грудях, ніби механічний молот. — Зараз уже піднімаюся.

— Як скажеш.

Вона знову прислухається до приглушених батькових кроків — він іде геть. Хвала Богу.

Укотре хапає торбу і волочить її по затопленій підлозі наскільки їй дозволяють втомлені ноги, стогнучи під вагою пульта і срібних монет.

Щойно опинившись у безпеці своєї кімнати, вона замикає за собою двері й розгортає брезентову торбину. Пульт видається неушкодженим, але ж як дізнатися напевне? Вона тягне важіль з лівого боку пульта, і після бездиханної миті, коли вона вже точно була впевнена, що пульт зламався, беззвучно виїжджає маленька підставка, на якій лежить шоколадна мавпочка розміром з желейку. Дівчина притьмом запихає шоколадку до рота, і цей пишний смак знову відносить її. Вона заплющує очі, поки шоколад тане в неї на язиці.

Торбина подерлася в кількох місцях, і її треба замінити, та це не турбує Ґвенді. Вона роззирається кімнатою і зупиняє погляд на дні своєї шафи, де безладною купою скинуті коробки з-під взуття. Сьогодні батьки зовсім не заморочуються її шафою.

Зі здоровенної картонної коробки вона дістає пару старих чобіт і шпурляє їх у протилежний бік шафи. Обережно поміщає пульт всередину і додає купку срібних монет. Щойно кришка щільно закрила коробку, вона штовхає її — зараз та заважка, щоб піднімати, картон точно порветься — у тінь у самому кінці шафи. Зробивши це, вона звалює інші коробки на неї і перед нею.

Ґвенді встає на ноги, відступає й оцінює свою роботу. Переконавшись, що зробила достатньо, піднімає мокру брезентову торбину і прямує на кухню, щоб викинути її та поснідати мюслями.

Решту дня вона тиняється домом, дивлячись телевізор і проглядаючи підручник з історії. Кожні півгодини з хвостиком — загалом більше дюжини разів — вона встає з дивану, іде коридором і застромлює голову до кімнати, аби переконатися, що пульт на місці.

Шкільний бал відбувається наступного дня, і вона розуміє, що їй доводиться примушувати себе вдягти рожеву сукню, нафарбуватися і вийти з дому.

«І це тепер моє життя? — думає вона, заходячи до спортзалу касл-рокської старшої школи. — Той пульт — моє життя?»

ВИСТАВКА МОНЕТ І МАРОК

КУПУЙТЕ! * ПРОДАВАЙТЕ! * ТОРГУЙТЕ!

Касл-рокська СВІВ[23] — субота, 20 травня

9:00 — 14:00

Продаються напої!

Продаж срібних монет не входить у плани Ґвенді, аж поки вона не помічає рекламну листівку, приклеєну до вітрини касл-рокського дайнеру. Після цього вона здатна думати лише про те. Так, правда, вона вже якось їздила до нумізматичної крамниці, але та поїздка мала радше дослідницький характер. Зараз, однак, усе змінилося. Після закінчення школи Ґвенді хоче вступити в котрийсь з університетів Ліги плюща,[24] а навчання там коштує недешево. Вона планує подаватися на гранти й стипендії, а зі своїми оцінками впевнена, що таки отримає щось, та чи того достатньо? Напевно, ні. Точно ні.