Білл Ходжес — не єдина людина, якій не сподобалося, що Беккі Хелмінгтон замінили. Сестри й санітари мозкової травматології прозивали своє місце роботи «Відро» чи «Мозкове відро», а Рут Скапеллі вже давно стала в них позаочі «сестрою Ретчед»[14]. Не встигло й трьох місяців її роботи минути, як вона вже попереводила в інші відділення трьох медсестер за всякі дрібні гріхи, а одного санітара звільнила за паління в підсобці. Халати деяких кольорів вона персоналу заборонила під приводом того, що вони «занадто відволікають» чи «занадто нав’язливі».

А от лікарям вона подобалася. Вони вважали її швидкою і компетентною. З пацієнтами вона теж працювала швидко й компетентно, але холодно і не без певної прихованої зневаги. Вона не дозволяла собі сказати про навіть найтяжче вражених «овоч» чи «колода», принаймні при свідках, — але щось таке було в її ставленні.

— Вона знає свою справу, — сказала одна медсестра іншій у кімнаті відпочинку невдовзі після призначення Скапеллі. — Тут не посперечаєшся, але чогось важливого бракує.

Друга медсестра — ветеран із тридцятирічним стажем, яка бачила все, що можна, замислилася. І промовила єдине, але слушне слово:

— Милосердя.

Скапеллі ніколи не демонструвала холодності чи зневаги у товаристві Фелікса Бабіну, завідувача неврології, коли він проводив обхід. Але коли б вона й демонструвала, то він би, мабуть, не помітив. Дехто з лікарів усе ж помічав це, але мало хто зважав на своє спостереження: дії такої нижчої раси, як медсестри, навіть хоч би й старші медсестри, залишалися поза їхньою королівською увагою.

Скапеллі немовби відчувала, що всі пацієнти клініки, незалежно від тяжкості їхнього стану, несуть за цей стан певну частину відповідальності — і коли б вони хоч трохи постаралися, то, звичайно, відновили б бодай частину функцій свого організму. Проте вона робила свою справу добре, у чомусь навіть краще за Беккі Хелмінгтон, яку всі любили значно більше. Якби новій старшій медсестрі це сказали, Рут Скапеллі відповіла б: я тут не для того, щоб мене любили. Я тут для того, щоб дбати про пацієнтів, — абзац і крапка!

Проте є у «Відрі» такий давній пацієнт, якого старша медсестра справді ненавидить. Це Брейді Хартсфілд. Причина не в тому, що він убив чи травмував тоді в центрі когось із її друзів чи родичів, — вона просто вважала, що він шахрує. Уникає заслуженої кари. Зазвичай Скапеллі трималася від нього якнайдалі й відправляла до нього когось іншого — бо через один погляд на нього вона цілий день потім не могла відійти від люті, що всю систему може одурити така потвора. Була й інша причина, з якої вона не схильна до нього ходити: вона в його палаті не зовсім довіряла собі. Уже два рази вона дещо зробила. Із таких речей, які, коли б хто побачив, призвели б до її звільнення. Але цього січневого дня, саме тоді, коли Холлі й Ходжес доїдали свій обід, її немов на невидимій мотузці тягло до палати 217. Щойно вранці вона була змушена туди сходити, бо лікар Бабіно вимагав супроводжувати його на обходах, а Брейді в нього — зірковий пацієнт. Лікар дивується, наскільки його стан покращився.

— Він міг би взагалі так і не вийти з коматозного стану, — казав Бабіно невдовзі після того, як вона прийшла працювати у «Відро». Головний лікар зазвичай дуже холоднокровний, а коли говорить про Брейді, то майже радіє. — А тепер погляньте на нього! Він уже може ходити на короткі відстані — з допомогою, звичайно. Може сам їсти, може словами чи жестами відповідати на прості запитання.

Також він схильний попадати собі в око виделкою, могла б додати Скапеллі (але не додає), а його «словесні» реакції їй звучать як «ва-ва» і «ґу-ґу». Ну і ще питання відходів. Надягни йому памперса — стримуватиметься. Зніми — намочить ліжко, і до ворожки не ходи. Коли може, то туди й велику потребу справить. Наче все розуміє. І вона переконана: він розуміє.

І він усвідомлює ще дещо — тут сумніву бути не може: він розуміє, що Скапеллі його не любить. Саме того ранку, після огляду, коли лікар Бабіно мив руки в санвузлі при палаті, Брейді підняв голову, подивився на медсестру й зігнув руку до грудей. Склав пальці в слабкий, тремтливий кулак. Із кулака поволі піднявся середній палець.

Спочатку Скапеллі просто не зрозуміла, що це вона бачить: Брейді Хартсіфілд показує їй середній палець. Потім, коли звук води припинився, на її формі раптом відірвалися два ґудзики і показалася середина коригувального ліфчика «Playtex». Вона не вірила пліткам, які чула про цього покидька, але зараз…

Він посміхнувся. Вишкірився на неї.

Тепер вона іде до палати 217, а над головою в неї пливе спокійна музика з колонок. На ній запасна форма — рожева, яку Скапеллі тримає в шафі і не дуже любить. Вона дивиться на всі боки, чи ніхто її не помітив, вдає, що роздивляється графік стану Брейді на дверях (раптом хтось її бачить), — а потім прослизає в палату. Брейді сидить у кріслі біля вікна, де й завжди. Він вбраний в одну зі своїх чотирьох смугастих сорочок і джинси. Волосся в нього зачесане, а щоки гладенькі, мов у немовляти. Значок на кишені свідчить: «Мене поголила медсестра Барбара!»

«Живе, як той Дональд Трамп! — думає Рут Скапеллі. — Убив вісім людей, скалічив хтозна-скількох, хотів знищити тисячі дівчат-підлітків на рок-концерті, а тут сидить паном, і йому спеціальний персонал їсти носить, обпирають його, голять. Йому масаж роблять тричі на тиждень! На водні процедури чотири рази на тиждень водять, у гарячій ванні воно сидить!»

Та де там — як Дональд Трамп! Де ж пак. Скоріше як той шейх на Близькому Сході, де нафти багато.

А якщо вона скаже Бабіно, що він їй середній палець показав?

«Та ні, — скаже він, — не може такого бути, сестро Скапеллі. То ви бачили всього-на-всього неусвідомлений судомний рух. Він досі ще не здатний до мисленнєвого процесу, який міг би привести до такого жесту. Та коли й міг би, чи став би він вам показувати такий жест?»

— Бо я тобі не подобаюся, — каже вона, нахиляючись уперед; її руки впираються в прикриті рожевим халатом коліна. — Правда ж, містере Хартсфілде? То ми квити — я тебе теж терпіти не можу.

Він на неї не дивиться, не подає жодної ознаки, що чує її слова. Просто дивиться у вікно на парковку через дорогу. Але ж насправді він її чує, вона абсолютно певна, і його небажання це визнати лютить її ще сильніше. Коли вона говорить — її мають слухати!

— Чи маю я повірити, що ти відірвав мені ґудзики на формі за допомогою якогось впливу на відстані?

Мовчання.

— Я краще знаю. Я ту форму й збиралася замінити. Там халат тіснуватий. Ти можеш задурити голову комусь більш легковірному, але не обманюй мене, містере Хартсфілде. Ти тільки й можеш, що тут сидіти. І вробляти ліжко, щойно отримуєш таку можливість.

Мовчання.

Вона озирається на двері, перевіряючи, чи зачинено, тоді прибирає з коліна руку і простягає до нього.

— Із тих людей, яких ти поранив, дехто страждає досі. Це тебе радує? Правда ж, тобі приємно? А оце тобі як сподобається? Ану ж бо, перевіримо!

Спочатку вона торкається його соска крізь сорочку, а тоді хапає двома пальцями. Нігті в неї обстрижені коротко, але, коли треба, ними можна колупнути. Вона викручує йому сосок спочатку в один бік, потім у другий.

— Оце біль, містере Хартсфілде. Як вам подобається?

На його обличчі той самий незворушний вираз, що й завжди, і медсестра лютує ще сильніше. Вона нахиляється ближче, їхні носи майже торкаються. Зараз її обличчя ще більше, ніж завжди, нагадує кулак. Блакитні очі вирячені під окулярами. У кутках її губ трохи піниться слина.

— Я б могла таке зробити і з твоїми яєчками, — сичить вона. — І, можливо, навіть зроблю.

Так. Могла б. Адже він Бабіно не зможе поскаржитися. Він вимовляє, може, сорок слів, і мало хто взагалі розбирає, що він каже. «Хочу ще кукурудзи» в нього звучить як «хо-ще-ку-ку-зи» — десь так у старих вестернах індіанці говорили. Єдине, що він може вимовити чітко — то слова «Де моя мама?», і кілька разів Скапеллі з великою приємністю нагадувала йому, що його мати померла.