Вона знову викручує йому сосок. Спочатку за годинниковою стрілкою, потім проти. При цьому щипає якомога сильніше, а руки медсестри — це сильні руки.

— Ти вважаєш доктора Бабіно за свою домашню тварину, але ти все неправильно зрозумів. Це ти — його тварина. Його кролик піддослідний. Він вважає, що я не знаю про ті експериментальні ліки, які він тобі дає, а я знаю. Вітаміни, каже він. Вітаміни, пупсику. А я все знаю, що тут робиться. Він вважає, що повністю тебе вилікує, але цього не буде ніколи. У тебе все занадто запущене. А якщо й зможе, то що? Постанеш перед судом — і сядеш до кінця життя. А в державній в’язниці Вейнсвілл гарячої ванни немає.

Вона так міцно стискає йому сосок, що на її зап’ясті проступають жили, а той не показує й знаку, що відчуває, — просто з відсутнім обличчям дивиться на парковку. Якщо це триватиме й далі, то хтось із медсестер помітить синець, набряк і це запишуть йому в картку.

Вона відпускає його і відступає, важко відсапуючись, — і тут жалюзі на вікні різко торохтять якимсь кістяним звуком. Медесестра аж підскакує і роззирається. Коли вона знову повертає голову — Хартсфілд уже дивиться не на парковку. Він дивиться просто на неї. Його очі ясні й притомні. Скапеллі відчуває сильний напад жаху, робить крок назад.

— Я б могла розповісти Бабіно, — каже вона, — але лікарі схильні відмахуватися від фактів, особливо тоді, коли їхній думці суперечить медсестра, навіть старша. Та й чого б я стала це робити? Хай експериментує на тобі, як хоче. Для тебе й Вейнсвілл — це занадто гарно, містере Хартсфілде. Може, дасть він тобі чогось такого, від чого ти здохнеш. На це ти й заслужив.

У коридорі торохтить візок із їжею; хтось пізно обідає. Рут Скапеллі здригається, наче пробудилася від страшного сну, і задкує до дверей, позираючи то на Хартсфілда, то на вже тихі жалюзі, а потім знову на нього.

— Сиди вже. Лишаю тебе подумати, тільки одне тобі перед тим скажу. Якщо ти колись іще покажеш мені середній палець — то це будуть уже точно яйця!

Рука Брейді, яка лежала на коліні, підіймається до грудей. Вона тремтить, але це проблеми контролю моторики: завдяки десяти сеансам внизу у фізіотерапії до нього вже трохи повернувся м’язовий тонус.

Скапеллі недовірливо витріщає очі: з кулака висовується середній палець і нахиляється в її бік.

На обличчі пацієнта блукає масна посмішка.

— Ти — виродок, — тихо каже вона. — Помилка природи.

Але близько вже не підходить. Її проймає раптовий, ірраціональний страх від того, що могло б статися, якби вона наблизилася.

Том Сауберс більш ніж охочий допомогти Ходжесові, навіть якщо заради його прохання доведеться перенести парочку пообідніх зустрічей. Його борг перед Біллом значно більший, ніж просто екскурсія порожнім будинком на Рідждейлі, адже цей колишній поліцейський — із допомогою друзів Холлі й Джерома — врятував життя його синові й дочці. А можливо, й дружині.

Він вимикає сигналізацію в передпокої, читаючи код з папірця на теці, яку він узяв із собою. Вони з детективом ходять кімнатами внизу, і від їхніх кроків іде луна. Том не втримується й заводить свою пісню: так, це далеко від центру, немає сумніву, але це означає, що всі міські служби: вода, послуги трактора, вивезення сміття, шкільні й громадські автобуси — дістаються вам без міського гамору. «Тут і кабелі можна без проблем підвести…»

— Чудово, але я не збираюся його купувати.

Том допитливо дивиться на Білла:

— А чого ж ви хочете?

Ходжес не бачить причин приховувати правду:

— Хочу знати, чи ніхто звідси не стежив за будинком на тому боці вулиці. Там на минулих вихідних сталося вбивство із самогубством.

— У 1601-му? Боже мій, Білле, який кошмар!

Таки кошмар, думає Ходжес, і, не сумніваюся, ти вже міркуєш, чи не варто провести розмову щодо того, аби стати агентом з його продажу…

Не те що він має щось проти чоловіка, який внаслідок бійні в центрі пройшов крізь своє власне пекло…

— А ви ціпок залишили внизу, бачу, — коментує Ходжес, коли вони підіймаються на другий поверх.

— Я іноді користуюся ним пізно ввечері, особливо в дощову погоду, — каже Том. — Учені кажуть, що оці всі розмови про біль у суглобах на погоду — хрінь собача, але скажу тобі: оцей бабський забобон можна хоч у банк нести. Ну, ось і хазяйська спальня, і можна побачити, що вона влаштована так, щоб вловлювати промені ранкового сонця. Санітарний вузол великий і гарний — душ із пульсуючим струменем, — а отам по коридору…

Так, будинок чудовий. Ходжес у Рідждейлі нічого інакшого й не очікував, але немає жодної ознаки, що хтось останнім часом тут бував.

— Достатньо? — питає Том.

— Та, мабуть, так. А ви тут поблизу нікого не помічали?

— Нікогісінько. І сигналізація хороша. Коли б хтось вломився…

— Атож, — каже Ходжес. — Вибачте, що витяг вас сюди в таку холоднечу.

— Та дрібниці. Я б усе одно вдома не сидів. І радий бачити вас. — Вони виходять через кухню; Том заново замикає за собою двері. — Тільки щось ви страшенно схудли.

— Ну, ви ж знаєте, як то кажуть — занадто худими і занадто багатими не бувають!

Том, який після своїх травм у центрі залишився занадто худим і занадто бідним, зустрічає цей бородатий жарт ввічливою усмішкою і йде до фасаду будинку. Ходжес робить кілька кроків за ним і раптом зупиняється.

— А можна зазирнути в гараж?

— Звичайно, тільки там нічого нема.

— Ну глянути.

— Щоб уже всі крапки над «і» розставити, еге? Зрозуміло! Ану зараз ключа знайду.

Тільки ключ йому не потрібен: двері гаража прочинені десь на два пальці. Чоловіки мовчки дивляться на тріски, що стирчать з виламаного місця навколо замка. Нарешті Том каже:

— Ось і маєш…

— Сигналізація не охоплює гараж, наскільки я розумію.

— Правильно розумієте. Тут же немає чого охороняти.

Ходжес заходить у прямокутне приміщення з голими дерев’яними стінами і наливною бетонною підлогою. На бетоні помітні відбитки підошов. У Ходжеса з рота йде пара, але крім неї він помічає ще дещо. Біля лівих гаражних дверей стоїть стілець. Хтось на ньому сидів і визирав надвір.

У Ходжеса в лівій верхній частині живота поступово зростає неприємне відчуття, випускає мацаки до нижньої частини спини — такий біль уже став йому наче старий приятель, але зараз хвилювання повністю заглушило його.

Хтось тут сидів і дивився на будинок 1601, думає він. Готовий закластись на ранчо, коли б його мав.

Він іде в передню частину гаража й сідає на те місце, де сидів невідомий. Посередині двері розташовані три віконця, і з одного витерто пил. Точно навпроти — велике вікно вітальні будинку номер 1601.

— Слухайте, Білле, — каже Том. — Там щось під стільцем.

Ходжес нахиляється й зазирає, хоча від того живіт горить вогнем. Бачить там чорний диск, приблизно три дюйми[15] в діаметрі. Бере його за краї. На диску золотими літерами написане одне слово: «STEINER».

— Це від камери? — питає Том.

— Від бінокля. Поліцейські відділки з товстим бюджетом користуються біноклями «стайнер».

З хорошим «стайнером» — а, наскільки відомо Ходжесові, поганих їх не буває — спостерігач міг би просто-таки опинитися в кімнаті Еллертон і Стовер, якщо вікно не зашторено… а коли вони з Холлі зранку були в тій кімнаті, штори були розсунуті. Чорт, якщо жіночки дивилися новини CNN, то спостерігач міг читати рухомий рядок внизу екрана!

Ходжес не має кульочка для речових доказів, але в кишені його куртки лежить пачка паперових серветок. У дві з них він акуратно загортає кришку від лінзи й ховає у внутрішню кишеню. Встає зі стільця (від чого шлунок знову скручує — щось сьогодні після обіду біль особливо дається взнаки) і тут помічає ще одну деталь. Хтось вирізав на дерев’яній стіні одну літеру між двома гаражними дверима — можливо, кишеньковим ножиком.

І ця літера — Z.