Вони вже майже вийшли на під’їздну доріжку, коли з Ходжесом стається дещо нове: раптовий больовий імпульс під лівим коліном — таке відчуття, ніби вдарили ножем. Він скрикує і від здивування, і від болю, схиляється, розминає руками болючий суглоб, щоб могти зрушити з місця. Чи щоб хоча б трохи полегшало.

Том схиляється до нього — і жоден з двох не помічає старий «шевроле», котрий повільно суне Гіллтоп-кортом. На його потертих синіх боках видно плями червоної ґрунтівки. Немолодий чолов’яга за кермом ще зменшує швидкість і роздивляється двох коло гаража. Потім «шевроле» розганяється, випустивши з вихлопної труби хмару блакитного диму, і проминає будинок Еллертон і Стовер, прямуючи до повороту в кінці вулиці.

— Що це було? — питає Том. — Що з вами?

— Судома, — цідить крізь зуби Ходжес.

— Розітріть.

Ходжес болісно посміхається з-під розкуйовдженого чуба:

— А що ж я, по-вашому, роблю?

— Можна я?

Том Сауберс, ветеран фізіотерапії завдяки походу на один ярмарок вакансій шість років тому, відсуває руку Ходжеса вбік. Знімає рукавичку й береться пальцями за коліно. Міцно.

— Ой, Господи! Бля, боляче!

— Знаю, — каже Том. — Тут нічого не вдієш. Перенесіть якомога більше ваги на здорову ногу…

Ходжес так і робить. «Шевроле малібу» з латками нудно-червоної фарби знову поволі проїжджає повз них — тепер уже вниз із гірки. Водій знову обдаровує їх довгим поглядом — і розганяє машину.

— Попускає… — каже Ходжес. — Дякувати Богу за маленькі приємності.

Ногу справді відпустило, а от живіт горить і спина болить, як побита.

Том стурбовано на нього дивиться.

— У вас точно все гаразд?

— Так. Просто ногу звело, та й усе.

— А ще може бути тромбоз глибоких вен. Ви ж уже не хлопчик, Білле. Вам треба перевіритися. Якби при мені з вами щось сталося, Піт мені б ніколи не пробачив. І сестра його теж. Ми так вам зобов’язані!

— Усе під контролем, завтра мені саме до лікаря, — каже Ходжес. — А тепер рушаймо звідси. Такий холод.

Кроків два-три він ще робить шкутильгаючи, після чого біль під коліном залишає його остаточно і він може йти нормально. Нормальніше за Тома. Того квітнева зустріч із Брейді Хартсфілдом у 2009 році нагородила кульгавістю на все життя.

Коли Ходжес дістається додому, шлункові легшає, а от сам він втомлений, як собака. Останніми днями він швидко стомлюється і пояснює це для себе паршивістю апетиту — але все ж не до кінця цього певний. Дорогою з Рідждейла в нього в кишені двічі билося скло і кричали діти, але за кермом він ніколи не бере слухавку, частково тому, що це небезпечно (не кажучи про те, що законами штату заборонено), а більше — тому, що не хоче бути рабом цієї штуки.

До того ж не треба бути чарівником, щоб знати, від кого прийшло щонайменше одне з повідомлень. Він береться за телефон лише тоді, коли вже повісив куртку в шафу в передпокої й злегка промацав внутрішню кишеню, перевіряючи кришечку від бінокля — чи справді вона на місці.

Перше повідомлення прийшло від Холлі: Нам треба поговорити з Пітом і Ізабель, але спочатку зателефонуй мені. Маю? до тебе.

Друге — не від неї: Доктор Стамос має до вас термінову розмову. Вас записано на 9:00 завтра. Будь ласка, з’явіться на прийом!

Ходжес дивиться на годинник і бачить, що, хоча здається, ніби від ранку вже минув місяць, лише п’ятнадцять хвилин на п’яту. Телефонує до кабінету Стамоса, слухавку бере Марлі. Він одразу впізнає її за бадьорим голосом, який серйознішає, щойно Ходжес каже своє прізвище. Він не знає, які результати аналізів, але вони, вочевидь, недобрі. Як колись сказав Боб Ділан, для того щоб знати, звідки вітер, синоптик не потрібен.

Він переносить візит на пів на десяту, бо хоче спочатку посидіти з Холлі, Пітом і Ізабель. Він не дозволить собі повірити, що одразу після візиту до доктора Стамоса буде треба лягти в лікарню, але він реаліст і отой несподіваний біль у нозі не на жарт налякав його.

Марлі просить його лишатися на лінії. Ходжес якийсь час слухає мелодію групи «Young Rascals» (зараз вони, мабуть, уже далеко не «юні негідники», а цілком собі старі, думає він), після чого вона повертається.

— Ми можемо перенести вас на пів на десяту, містере Ходжесе, але доктор Стамос хоче наголосити, що вам абсолютно необхідно прийти.

Ходжес не встигає стриматися:

— А наскільки все погано?

— У мене про ваш випадок інформації немає, — каже Марлі, — але я б сказала, що вам треба якомога швидше зайнятися тим, що погано. Чи ви так не вважаєте?

— Звичайно, вважаю, — з притиском каже Ходжес. — Безумовно, я прийду. І дякую вам.

Він роз’єднується і дивиться на свій телефон. На екрані — фотографія дочки, коли тій було сім років, вона, весела й усміхнена, катається на гойдалці, яку він повісив у дворі, коли вони мешкали на Фріборн-авеню. Коли вони ще були сім’єю. Тепер Еллі тридцять шість, вона розлучена, ходить до психолога і намагається пережити болісні стосунки з чоловіком, котрий розповів їй історію, стару як світ: «Я її скоро покину, але зараз час незручний…»

Ходжес кладе телефон і підіймає сорочку. Біль у лівій частині живота знову зменшується до слабкого фону, і добре, тільки от не подобається йому оце потовщення під грудною кліткою. Наче він щойно з’їв величезний обід, а насправді ж він ледве половину обіду подужав і бубликом поснідав.

— Що з тобою діється? — звертається він до напухлого живота. — Мені б не завадив якийсь натяк, доки я завтра прийду на прийом.

Мабуть, він міг би якийсь натяк отримати, коли б увімкнув комп’ютер і поліз в Інтернет на медичні сайти, але він дійшов твердого переконання, що самодіагностика через Мережу — то забавка для дурнів. Натомість він телефонує Холлі. Та хоче знати, чи знайшлося щось цікаве в будинку 1588.

— Ну дуже цікаве, як отой у програмі «Laugh-In»[16] казав, але спочатку — давай своє запитання!

— Як ти вважаєш, Піт може виявити, чи Мартіна Стовер купувала комп’ютер? Перевірити її картки чи що? Бо її мати була старезна. Якщо це правда, то, значить, вона всерйоз збиралася вчитися на інтернет-курсах. А якщо вона серйозно збиралася, то…

— То ймовірність того, що вона домовилася з матір’ю про свою смерть, різко падає.

— Атож.

— Проте це не означає, що мати сама не могла на таке зважитися. Вона могла налити горілки з ліками в трубку Мартіні, поки та спала, а сама піти в ванну і там усе закінчити.

— Але Ненсі Елдерсон казала…

— Що вони щасливі — ну ясна річ, пам’ятаю. Просто варіант наводжу. Сама я в це не вірю.

— У тебе голос стомлений.

— Та просто трохи затуркався в кінці дня. От пожую чого-небудь — одразу збадьорюся!

Щоправда, ніколи в житті йому не хотілося їсти менше, ніж зараз.

— Їж добре. Ти щось дуже схуд. Але спочатку розкажи, що ж ви бачили у тому порожньому будинку.

— Тільки не в самому будинку. А в гаражі.

Він розповідає. Вона не перебиває його. І нічого не каже, коли він закінчує свою оповідь. Холлі інколи забуває, що вони ведуть телефонну розмову, то він перериває мовчання:

— Що скажеш?

— Не знаю, от зовсім не знаю. Це все… від початку до кінця ні на що не схоже. Ти теж так думаєш? Чи ні? Бо, може, я занадто сильно реагую. Таке буває…

Чи я не знаю, думає Ходжес, але цього разу він не вважає, що Холлі переоцінює химерність ситуації, про що й каже.

Холлі відповідає:

— Ти казав, що не вважаєш, ніби Дженіс Еллертон могла взяти будь-що в чоловіка в латаній куртці й робочому одязі.

— Атож, казав.

— То це означає…

Тепер уже він мовчить, даючи їй час зібратися на думці.

— …це означає, що тут діяли двоє. Двоє. Один дав Дженіс Еллертон «заппіт» і вигадану анкету, в крамниці, а другий стежив за її будинком через дорогу. Причому з біноклем. З дорогим біноклем! Може, ті люди не працювали разом, а…