Можливо, ви допомагаєте комусь, хто буде після вас, містере Хартсфілде, звертався він до свого коматозника. Зробите чайну ложечку добра замість лопати зла. А якщо у вас буде негативна реакція? Може, у вас узагалі мозкова діяльність зійде нанівець (до чого вам недалеко), може, ви навіть загинете замість того, щоб продемонструвати покращення мозкової функції?

Невелика втрата. І для тебе, і, звичайно, для твоєї сім’ї — адже ти її все одно не маєш.

Та й для світу теж: світ тільки зрадіє, що ти відійшов.

Він відкрив на комп’ютері теку під назвою «ХартсФІЛД ЦЕРЕБЕЛІН ВИПРОБУВАННЯ». Усього було дев’ять таких випробувань протягом чотирнадцяти місяців у 2010 і 2011 роках. Бабіно змін не помітив. З таким самим успіхом він міг би давати своєму «піддослідному кроликові» дистильовану воду.

Він здався і припинив випробування.

А «кролик» провів п’ятнадцять місяців у темряві зародком духу, який у певний момент на шістнадцятий місяць пригадав власне ім’я. Звали його Брейді Вілсон Хартсфілд. Спочатку більш нічого не було. Ні минулого, ні теперішнього, ні його самого поза шістьма складами імені і прізвища. Потім, незадовго до того, як він міг би здатися й відійти, до нього прийшло ще одне слово. Слово «контроль». Колись воно означало щось важливе, тільки він не міг пригадати, що саме.

Він лежав на ліжку в палаті і змащеними гліцерином губами промовив це слово вголос. Він був там сам-один; до того часу, коли медсестра побачила, як Брейді розплющив очі й спитав, де його мати, залишалося ще три тижні.

— Кон… троль.

І світло увімкнулося. Точно так само, як у його комп’ютерній майстерні в стилі «Star Trek», яку він активував голосовим сигналом зі сходів, спускаючись до підвалу з кухні.

І ось він де — у своєму підвалі на В’язовій вулиці, і все там точно так, як було, коли він востаннє звідти вийшов. Було ще одне слово, яке вимикало ще одну функцію, і ось воно вже близько, він теж його пригадав. Бо це хороше слово.

— Хаос!

В уяві він вигукнув його так голосно, як Мойсей на горі Синай. Але в палаті то був хрипкий шепіт. Але слово зробило свою справу, бо ожив ряд ноутбуків на столі. На кожному екрані з’явилося число 20… потім 19… 18…

Що це? Заради всього святого, що це?!

Якусь панічну мить він судомно намагався пригадати. Знав він лише те, що цей відлік на семи екранах дійде до нуля, після чого машини зависнуть. Він втратить їх, цю кімнату і той клаптик свідомості, котрий він якимось чином зберіг. Він буде похований живцем у темряві свого власного ро…

І ось воно, те слово!

— Темрява!

Він викрикує його щосили — принаймні всередині себе. Зовні то теж був хрипкий шепіт давно не використовуваних голосових зв’язок. Пульс, дихальна активність і кров’яний тиск почали зростати. Невдовзі старша медсестра Беккі Хелмінгтон помітить це і прийде подивитися на пацієнта — поспішаючи, але не бігом.

У підвалі Брейді відлік на екранах зупинився на цифрі 14, і на кожному з екранів з’явилося зображення. Колись ці комп’ютери (які нині лежать у темній, мов печера, кімнаті, де поліція зберігає речові докази, — і кожна машина позначена латинською літерою від A до G) завантажувалися, показуючи кадри з вестерну «Дика банда». Але нині вони показували моменти з життя Брейді.

На екрані номер 1 був брат Френкі, який подавився шматком яблука, отримав власне пошкодження мозку, а пізніше упав до підвалу й зламав шию (у чому йому допоміг ногою старший брат).

На екрані 2 була сама Дебора. На ній був обтислий білий халат, який Брейді згадав одразу. Вона називала мене своїм медовим хлопчиком, згадував він, а коли вона цілувала мене в губи, її губи були трохи вологими, і в мене від того тверднув. Коли я був маленький, вона казала про це «стоячок». Іноді в ванні вона терла його теплою мочалкою і питала, чи мені приємно.

На екрані номер 3 були «Річ 1» і «Річ 2», які він сам винайшов.

На екрані 4 був сірий «мерседес»-седан місіс Трелоні з пом’ятим капотом і закривавленим радіатором.

На екрані номер 5 був інвалідний візок. Якусь мить Брейді не розумів, що це означає, але потім його осяяло. Це на ньому він проїхав до концертного залу «Мінго» ввечері, коли мали виступати «Довколишні». Ні в кого не викликав підозри бідолаха на візку.

На екрані номер 6 був усміхнений молодий красень. Брейді не міг пригадати його імені, принаймні поки що, але знав, хто цей хлопець: нігер-газонокосильник старого копа-пенсіонера.

На екрані номер 7 з’явився сам Ходжес у капелюсі, хвацько насунутому на одне око; він посміхався. Що, Брейді, спіймався? — казала ця посмішка. Ляпнули тебе моїм ляпанцем, і ось ти лежиш на койці, а коли встанеш і підеш? Готовий закластися — ніколи!

Ходжес, сука, все зіпсував!

Ці сім зображень стали тим каркасом, на якому Брейді почав відбудовувати пам’ять про себе. У міру пригадування стіни його підвальної кімнати — яка завжди була для нього надійним сховком, його бастіоном у дурному й байдужому світі — поступово тоншали. Крізь них почали проходити якісь зовнішні голоси, він розумів, що якісь із них належать медсестрам, якісь — лікарям, а якісь, можливо, — отим правоохоронцям, які перевіряли, чи він не вдає кому. Він водночас був і його не було. Правда, як і зі смертю Френкі, була непростою.

Спочатку він розплющував очі лише тоді, коли був певен, що поряд нікого немає, і робив це нечасто. У палаті не було особливо на що подивитися. Рано чи пізно він зовсім отямиться, але, навіть коли це станеться, не треба їм показувати, що він може багато думати, а думка його яснішала з кожним днем. Якщо вони дізнаються, він потрапить під суд.

Брейді не хотів під суд.

Тим більше, коли в нього ще залишалися незроблені справи.

За тиждень після того, як Брейді звернувся до медсестри Норми Вілмер, він розплющив очі глибоко вночі й побачив пляшку фізрозчину, яка була підвішена на стійці для крапельниць коло ліжка. Від нудьги він підняв руку, щоб штовхнути пляшку — може, навіть скинути її на підлогу. Це не вдалося, але, коли пляшка почала гойдатися туди-сюди, Брейді зрозумів, що обидві його руки так і лежать на покривалі і їх пальці дещо загнуті досередини через атрофію м’язів, яку фізіотерапія могла сповільнити, але не зупинити. Принаймні поки пацієнт перебуває в довгому сні низьких мозкових хвиль.

Це що, я сам зробив?

Він знову потягнувся, і його руки знову майже не поворухнулися (хоча ліва — провідна рука — трохи затремтіла), але він відчув, що долонею торкнувся пляшки й знову розгойдав її.

«Це цікаво», — подумав він і заснув. То був перший його чесний сон, відколи Ходжес (чи той його нігер-косильник) послав його на це ліжко.

У наступні ночі — глибоко вночі, так щоб ніхто точно не прийшов і нічого не побачив, — Брейді експериментував зі своєю фантомною рукою. Іноді при цьому він думав про свого однокласника Генрі Кросбі на прізвисько Гак, який втратив праву руку в автокатастрофі. У нього був протез — очевидно, фальшивий, він на нього надягав рукавичку, — але інколи в школу він чіпляв собі гак із неіржавкої сталі. Генрі стверджував, що багато що легше брати гаком, ну і бонус — він лякав дівчат: підкрадався ззаду і гладив їх гаком по голій нозі чи руці. Одного разу він розповів Брейді, що хоча і втратив руку сім років тому, але іноді відчуває, як вона свербить чи поколює, немов він її відлежав. Він показав Брейді свою куксу, гладеньку і рожеву. «Коли руку так поколює — зуб даю, я міг би нею голову почухати», — казав Генрі.

Тепер Брейді добре розумів, що відчував Гак Кросбі… Тільки от він, Брейді, по-справжньому міг почухати голову фантомною рукою. Він пробував. Також він виявив, що може торохтіти жалюзі, коли медсестри опускали їх увечері на вікно. Вікно було доволі далеко від ліжка, але фантомна рука діставала й туди. Хтось поставив на тумбочку біля ліжка штучні квіти у вазі (згодом він виявив, що то була медсестра Беккі Хелмінгтон — єдина людина в лікарні, що виявляла до нього хоч трохи доброти) — і він міг совати вазу по столу туди-сюди, куди простіше.