Напруживши пам’ять — у якій були чимало дірок, — він пригадав, як називається це явище: телекінез. Здатність пересувати предмети, зосередившись на них. Тільки от від справжньої зосередженості в нього немилосердно боліла голова, а його розум, здається, не дуже був із цим пов’язаний. Річ у його руці — лівій провідній, хоч вона й лежить, розчепіривши пальці, на простирадлі й майже не ворушиться.

Дивина. Він не сумнівався, що Бабіно — лікар, який ходив до нього найчастіше (чи то раніше ходив; щось останнім часом він, здається, втратив інтерес до пацієнта), — з радощів стрибав би стелі, коли б дізнався про це, але свій новий талант Брейді збирався тримати при собі.

Колись він міг би знадобитися, але Брейді сумнівався. Ворушити вухами — це теж талант, тільки від нього немає жодної практичної користі. Так, він може гойдати пляшки на стійці з крапельницею, торохтіти жалюзі, стукати по картині на стіні; може робити так, щоб простирадла рухалися, ніби під ними пропливає велика риба. Іноді він щось таке робив у присутності медсестри, і та кумедно лякалася. Схоже, тим його нові здатності й обмежувалися. Він спробував увімкнути телевізор над ліжком — не вдалося. Спробував зачинити двері до санвузла в палаті — теж не вийшло. Схопити хромовану ручку він міг — він відчував пальцями її холод і твердість, — але сили в його фантомній руці ще бракувало. Принаймні поки що. Він гадав: може, коли він продовжуватиме тренувати руку, то вона стане сильнішою.

Мені треба прокинутися, думав він. Якби ж мені аспірину проти цього нескінченного головного болю, заїбав уже, і поїсти б якої-небудь справжньої їжі. Та хоч миску лікарняного заварного крему — і то була б смакота. Скоро я це зроблю. Може, навіть завтра.

Але він цього не зробив. Бо наступного дня виявив, що телекінез — не єдина нова здатність, яку він приніс звідти, де був.

Та медсестра, яка найчастіше приходила під вечір перевірити його показники і здебільшого готувала його до сну (навіть не сказати, що вкладала спати, бо він і так лежав у ліжку), була молода жінка на ім’я Сейді Макдональд. Темноволоса і гарна такою вмитою, ненафарбованою вродою. Брейді спостерігав за нею з-під опущених повік, як і за всіма відвідувачами, від того часу, коли пройшов крізь стіни своєї підвальної майстерні, де до нього вперше повернулася свідомість.

Здається, вона його боялася, але він дійшов висновку, що нічого аж надто особливого в тому не було: медсестра Макдональд боялася всіх. Вона належала до тих жінок, які більше бігають, ніж ходять. Якщо хтось заходив до палати 217 тоді, коли вона виконувала свої обов’язки, — наприклад, старша медсестра Беккі Хелмінгтон, — Сейді була схильна зіщулитися й відступити на задній план. А доктор Бабіно взагалі жахав її. Коли вона опинялася в палаті разом із ним, Брейді відчував її страх майже на смак.

Він дійшов висновку, що це може бути й не таким уже перебільшенням.

Якось Брейді заснув, думаючи про заварний крем, і Сейді Макдональд зайшла до палати 217 о третій п’ятнадцять по обіді, перевірила монітор у головах ліжка, написала якісь цифри на папірці, причепленому на планшетці в ногах. Потім оглянула пляшки на крапельниці, взяла в шафі свіжі подушки. Вона підняла Брейді однією рукою — медсестра була невеличка, але руки мала сильні — і почала міняти подушки. Це, з ідеї, мала б бути робота санітара, але Брейді гадав, що Макдональд перебуває на найнижчому сідалі лікарняного курника. Можна сказати — найнижча медсестра в цьому тотемному стовпі.

Він вирішив розплющити очі й звернутися до неї, щойно вона закінчить зміну подушок, коли їхні обличчя будуть найближче. Це її має злякати, а Брейді подобалося лякати людей. У його житті багато змінилося, але не це. Може, вона навіть закричить, як одна з медсестер, коли він їй показав «рибу» під простирадлом.

Тільки от Макдональд дорогою до шафи зупинилася й розвернулася до вікна. Там не було особливо на що дивитися — просто парковка, але вона простояла там хвилину… потім дві… три. Чому? Що там, блін, такого чарівного, у тій цегляній стіні?

Тільки вона не всуціль цегляна, зрозумів Брейді, визирнувши разом із медсестрою. На кожному поверсі парковки були відкриті смуги, і машини заїжджали пандусом, і сонце швидко зблискувало на лобовому склі.

Спалах. Спалах. І ще спалах.

Господи Ісусе, подумав Брейді. Але ж це я маю лежати в комі, чи як? Таке враження, що зі мною стався якийсь нап…

Але — стоп. На хвилиночку, блін, зупинитися.

Визираю із нею? Як я можу визирати разом із медсестрою, коли сам лежу тут, у ліжку?

Проїхав іржавий «пікап». За ним седан-«ягуар», може, в ньому сидів якийсь багатенький лікар, — і Брейді зрозумів: він дивиться не з нею, а з неї. Так дивишся на шлях із пасажирського сидіння, коли за кермом хтось інший.

І справді — в Сейді Макдональд був своєрідний напад, тільки такий тихий, що вона навіть не зрозуміла, що сталося. Це від світла. Від зблисків на склі машин. Щойно на тому пандусі настане пауза в русі машин, щойно сонце стане під трохи іншим кутом, в неї усе минеться і вона повернеться до своїх обов’язків. Воно минеться, а вона навіть не помітить, що з нею щось було.

Брейді це знав.

Знав, бо перебував усередині неї.

Він іще заглибився й зрозумів, що може бачити її думки. Це було дивовижно. Він просто бачив, як вони мигтять: туди й сюди, так і сяк, іноді їхні шляхи перетинаються в темно-зеленому середовищі — про це навіть варто буде поміркувати, але обережно — осердя її свідомості. Її глибинного «я», сутності Сейді. Він спробував іще заглибитися і роздивитися якусь із отих думок-риб, але, Господи, ну вони й прудкі! А проте…

Щось про кекси, які в неї лежать удома, на квартирі.

Щось про кота, якого вона бачила у вікні зоомагазину: чорного з акуратною білою манишкою.

Щось про… камінці? Чи правда про камінці?

Щось про батька, і ця риба — червона, кольору гніву. Чи сорому. Чи й того, й того водночас.

Коли вона відвернулася від вікна й попрямувала до шафи, у Брейді на мить запаморочилося в голові. Запаморочення минуло, і ось він уже знову в собі, дивиться своїми очима. Вона випустила його з себе, навіть не підозрюючи, що він був у її голові.

Коли вона підняла його й підклала йому під голову дві подушки з піноматеріалу в свіжих наволочках, Брейді дозволив очам залишитись у звичному напівзаплющеному нерухомому стані. Усе-таки він нічого не сказав.

Йому справді треба було над цим поміркувати.

Наступні чотири дні Брейді кілька разів пробував потрапити в голову тим, хто приходив до його палати. Певною мірою йому це вдалося лише один раз — із молодим санітаром, який прийшов помити підлогу. Хлопець не був монголоїдним ідіотом (так його мати казала про людей із синдромом Дауна), але на генія теж зовсім не тягнув. Він дивився на мокрі сліди від швабри на лінолеумі, слідкував, як змінюється відтінок підлоги, і це відкривало його цілком достатньо. Брейді зазирнув у нього — це було недовго й малоцікаво. Хлопчина міркував, чи будуть на вечерю тако, — теж мені велике діло.

Потім — запаморочення, відчуття розвороту, падіння. Хлопець виплюнув його, як кавунову насінину, навіть не спинивши мірного руху своєї швабри.

Із іншими, хто час від часу потикався до палати, у нього взагалі не виходило нічого — і ці невдачі були значно прикріші, ніж неможливість почухати обличчя, коли воно свербіло. Брейді спробував оглянути себе й підбити підсумки — вони виявилися сумними. Голова, яка постійно болить, вінчає скелетоподібне тіло. Рухатися він може, його не паралізувало, але м’язи атрофувалися, і навіть для пересування ноги на кілька сантиметрів потрібне геркулесове зусилля. Потрапити у свідомість медсестри Макдональд для нього було подібно до подорожі на чарівному килимі.

Але це вдалося лише тому, що в Макдональд якась форма епілепсії. Не дуже сильна, але двері вона трохи прочиняє. А в інших, як видається, є природний захист. Усередині того санітара він і кількох секунд не протримався — а коли б той довбодятел був одним із семи гномиків, то звали б його Сонько.