Від цього йому згадався старий анекдот. Перехожий у Нью-Йорку питає в бітника, як потрапити до Карнегі-холлу[25], — і отримує відповідь: «Практикою, дядьку, — каже той, — практикою».

Оце мені й треба, подумав Брейді. Практикуватися, набиратися сил. Адже старий коп-пенсіонер Керміт Вільям Ходжес десь ходить — і гадає, що переміг. Я не можу цього допустити. Я не бажаю допустити цього.

І от одного мокрого вечора посеред листопада 2011 року Брейді розплющив очі, сказав, що в нього болить голова, і попросив покликати матір. Сейді Макдональд тієї ночі не чергувала, а Норма Вілмер була з міцнішого тіста. Однак трохи вона від здивування все одно зойкнула — і побігла до доктора Бабіно, сподіваючись, що він іще в кабінеті.

Брейді подумав: «Ось так починається решта мого життя».

Брейді подумав: «Практика, дядьку, практика».

Хоча Ходжес офіційно зробив Холлі повною партнеркою в фірмі «Що впало, те пропало» і в них був іще один кабінет (не те що дуже великий, але з вікном на вулицю), вона зробила вибір на користь того, щоб залишитися на секретарському робочому місці. Там вона й сидить, вдивляючись в екран, коли о чверть на дванадцяту приходить Ходжес. І хоча вона швидко струшує щось зі столу в широку шухляду над колінами, нюхові рецептори Ходжеса перебувають у хорошому стані (на відміну від іншого необхідного обладнання південніше) — і вони безпомильно відчувають запах над’їденого тістечка «твінкі».

— Що в тебе, Холліберрі?

— Ти від Джерома це перейняв, і ти знаєш, як я цього не люблю. Ще раз назвеш мене Холліберрі — і поїду до мами на тиждень! Вона все мене в гості кличе.

Та зараз, думає Ходжес, як же. Ти її не терпиш, та й ти зараз взяла слід, моя люба. А з нього тобі злізти, як наркоману з голки.

— Вибач, вибач. — Він дивиться їй через плече і бачить статтю з «Bloomberg Business» за квітень 2014 року. Заголовок: «Zappit запнувся». — Атож, компанія все просрала і зійшла зі сцени. Здається, я тобі вчора казав.

— Казав, правда. Але цікаве питання — принаймні для мене: як із матеріально-виробничими запасами?

— Що ти маєш на увазі?

— Тисячі непроданих «заппітів», може, й десятки тисяч — я хотіла дізнатися, що з ними сталося.

— І як, знайшла?

— Ще ні.

— Може, їх відправили до бідних дітей у Китай разом з усіма тими овочами, які я відмовлявся їсти в дитинстві…

— Голодні діти — це не смішно! — суворо дивиться на нього Холлі.

— Ну так, звичайно…

Ходжес випростується. Дорогою сюди він купив знеболювальне за рецептом від доктора Стамоса — важке, але не настільки, наскільки важкою буде інша терапія. Вжив його — і майже все гаразд. Навіть відчувається легке голодне ворушіння десь у шлунку — приємна зміна.

— Мабуть, їх знищили. Як то роблять із непроданими книжками в м’яких палітурках, напевне.

— Це багато продукції треба знищувати, — каже вона. — Адже в ґаджети вже завантажено ігри, вони працюють. Та й ті командери навіть робилися з вай-фаєм. Ну а тепер розкажи про свої результати.

Ходжес витворює на обличчі усмішку, яка мала б виглядати щасливою і скромною:

— Та, власне, добрі новини. Виразка, але зовсім маленька. Треба буде пити купу ліків і стежити за дієтою. Доктор Стамос каже, що, коли я так робитиму, вона сама заросте.

Холлі обдаровує Ходжеса такою променистою усмішкою, що той навіть не відчуває сорому за свою дику брехню. Звичайно, водночас від цієї усмішки він почувається собачим лайном на старому черевику.

— Слава Богу! Ну і ти ж робитимеш те, що він сказав, правда?

— А то як же. — І ще шмат лайна: жодна ідіотська їжа у світі не вилікує його недуги. Ходжес — чоловік, який не здається, і за інших обставин він уже б сидів у кабінеті гастроентеролога Генрі Їпа, без огляду на те, наскільки мізерні шанси побороти рак підшлункової. Але повідомлення, отримане під «Блакитною парасолькою», змінило все.

— Ну то просто чудово. Просто не уявляю, що б я без тебе робила, Білле. Не уявляю та й годі.

— Холлі…

— Та, власне, уявляю. Я б поїхала додому. І було б це для мене погано.

Нема базару, думає Ходжес. Коли я тебе вперше зустрів, у місті на похороні твоєї тітки Елізабет, тебе твоя мама водила просто як того собачку на повідку. Холлі, зроби це, Холлі, зроби те — і, заради Бога, не зроби чого-небудь незручного…

— Ну а тепер розказуй, — каже вона. — Розкажи щось нове. Ну розкажи, розкажи, розкажи!

— Дай-но мені п’ятнадцять хвилин — я все тобі викладу! А поки що подивись, чи знайдеться що-небудь про долю отих командерів. Може, це виявиться не дуже важливим, а може, якраз навпаки.

— Добре. Яка чудова новина про твої аналізи, Білле!

— Та отож.

Він іде до свого кабінету. Холлі, крутнувшись на стільці, якийсь час на нього дивиться, бо він рідко зачиняє двері, коли сидить у кабінеті. Але й чогось надзвичайного в тому немає. Вона повертається до комп’ютера.

— Між вами ще не все скінчено…

Холлі тихо повторює ці слова. Кладе над’їдений овочевий бургер на паперову тарілочку. Ходжес свій уже поглинув, розповідаючи в паузах. Про те, що прокинувся від болю, він не сказав; у його версії, він виявив повідомлення, бо пішов в Інтернет, коли йому не спалося.

— От саме так там і було сказано.

— Від «Z-Боя».

— Та отож. Звучить, як ім’я якогось помічника супергероя, правда? «Стежте за пригодами Z-Мена і Z-Боя, які охороняють від злочинців вулиці міста Ґотема!»

— Так це ж про Бетмена і Робіна. Вони охороняють місто Ґотем.

— Та я знаю, я про них комікси ще до твого народження читав. Це я так, аби побалакати.

Вона бере овочевий бургер, витягає з нього смугу салатного листя і кладе решту назад.

— Коли ти востаннє бачив Брейді Хартсфілда?

Оце до діла, захоплено думає Ходжес. Молодчина, Холлі!

— Я до нього навідувався щойно після справи з родиною Сауберсів і потім пізніше один раз. На літнє сонцестояння, ось коли. Тоді ви з Джеромом загнали мене в куток і сказали, щоб я припинив. Так я і зробив.

— Ми це заради твого ж добра!

— Та я розумію, Холлі. Їж-но свій бутер.

Вона відкусює, витирає серветкою майонез із кутка губ і питає, який був Хартсфілд, коли Ходжес востаннє його бачив.

— Такий, як і був… загалом. Просто сидів собі, дивився на парковку. Я щось кажу, запитую, а він сидить і мовчить. Пошкодження мозку демонструє так, що «Оскара» давати можна. Але про нього всякі серйозні чутки ходили. Нібито в нього є якась розумова сила. Ніби він може воду сам вмикати в туалеті, не встаючи з ліжка, чим добряче лякає персонал. Я б вважав, що це все фігня, — але коли вже Беккі Хелмінгтон, яка була старшою медсестрою, мені розповіла, що справді разів зо два бачила такі штуки: жалюзі торохтіли, телевізор сам вмикався, пляшки на системі гойдалися… А от вона — це, я б сказав, надійний свідок. Розумію, в це важко повірити.

— Не так уже й важко. Телекінез, що його іноді називають психокінезом, — явище задокументоване. А ти сам під час своїх відвідин такого не бачив?

— Ну… — Ходжес замислюється, пригадуючи. — Щось таке було в мій передостанній прихід. Там у нього на тумбочці стояла фотографія в рамці — він і його мама обійнялися, туляться щока до щоки. Десь на відпочинку. Більша висіла в них удома на В’язовій. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

— Звичайно. Я все пам’ятаю, що ми там бачили, зокрема і її відверті фотки, які лежали в нього на комп’ютері. — Вона схрещує руки поверх маленьких грудей і робить гидливу гримасу. — У них були дуже неприродні стосунки.

— Та не кажи. Я навіть точно не скажу, чи він справді з нею сексом займався…

— У-у…

— …але думаю, він, дуже ймовірно, хотів цього, а вона, як мінімум, сприяла таким його фантазіям. У кожному разі, я схопив ту фотку і почав на всяке про неї йому натякати, намагався домогтись його реакції. Адже він — він насправді там, Холлі: тобто він присутній, він усе усвідомлює. Я тоді так вважав і зараз вважаю. Він там собі сидить-сидить, а всередині — все той самий чоловік-шершень, який вбивав людей у центрі й намагався ще багатьох знищити в «Мінго».