Ходжес звертається до нього:

— Перепрошую, але з вами все гаразд?

Бабіно сахається, наче Ходжес замахнувся кулаком йому в обличчя.

— Геть звідси! — кричить він.

Групки медперсоналу в коридорі припиняють розмови, всі озираються.

— Дійшло, — посміхається Ходжес. — Ну, я пішов. На все добре.

Біля виходу на галерею маленька закусочна в ніші. Там стоїть, прихилившись до стіни й сунувши руки в кишені, другий стажер.

— Оба-на! — каже він, — Оце вас відчитали!

— Це так лише здається. — відказує Ходжес і роздивляється автомат із закусками. Там немає нічого такого, від чого в нього все в животі не загориться, але й нехай — він поки що й не голодний. — Молодий чоловіче, — не розвертаючись, каже він до стажера, — якщо ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів за просте і безпечне доручення, то ходіть до мене.

Другий стажер — на вигляд видається, що в недалекому майбутньому він стане дорослим, — підходить до автомата теж.

— А що за доручення?

Блок папірців у Ходжеса завжди в задній кишені, як і за тих часів, коли він іще був першокласним детективом. Він пише два слова: «Зателефонуйте мені» — і номер свого мобільного.

— Передайте це Нормі Вілмер, щойно Смауг[29] розправить крила й полетить геть.

Другий стажер бере записку й кладе в кишеню халата. Тоді обличчя в нього набуває очікувального виразу. Ходжес дістає гаманець. П’ятдесятка — це трохи забагато за доправлення записки, але в останній стадії раку є принаймні один плюс: гроші можна хоч у вікно викидати!

Джером Робінсон несе на плечі дошки під пекучим сонцем Аризони, коли в нього дзвонить телефон. Будинки вони зводять — для перших з них уже встановлено каркаси — у не надто багатому, але поважному районі в південних околицях Фенікса. Кладе дошки зверху на тачку і витягає з пояса мобільний, гадаючи, що це виконроб Ектор Алонзо. Того ранку один з робітників — тобто робітниця — перечепилася й упала на купу арматури. Вона зламала ключицю й отримала некрасиву рвану рану на обличчі. Алонзо повіз постраждалу до лікарні Святого Луки, доручивши Джерому свої обов’язки на час відсутності.

Але у віконці видно не ім’я Алонзо — там фотографія Холлі Джібні. Він її сам сфотографував, підловив її рідкісну усмішку.

— Привіт, Холлі, як справи? Я за хвильку віддзвонюся, тут такий шалений ранок, а…

— Мені треба, щоб ти приїхав додому, — каже Холлі. Голос у неї наче спокійний, але Джером давно її знає і за цими шістьма словами відчуває притлумлені потужні емоції. Головна з них — страх. Холлі й досі має багато страху. Мати Джерома, яка душі в ній не чує, колись казала, що страх — це в Холлі стандартне налаштування.

— Додому? Навіщо? Щось негаразд? — Тепер і його раптово охоплює страх. — Це з татом? З мамою? З Барбі?

— З Біллом, — каже вона. — У нього рак. Дуже поганий. Підшлункової. Якщо він не лікуватиметься, то помре, можливо помре в кожному разі, але в нього могло б бути трохи часу, а він мені каже, що в нього просто маленька виразка, бо… бо… — Чути, як вона набирає повні груди повітря: Джером аж здригається. — Через грьобаного Брейді Хартсфілда!

Джером не розуміє, який зв’язок між Брейді Хартсфілдом і страшним діагнозом Білла, але розуміє, що зараз у нього — халепа. На другому кінці будівельного майданчика двоє молодих людей у касках — такі самі волонтери, як Джером, — дають суперечливі накази водію машини з цементом, яка задкує і сигналить. Попереду катастрофа.

— Холлі, дай мені п’ять хвилин, я віддзвонюся.

— Але ж ти приїдеш, правда? Скажи, що приїдеш! Бо я не знаю, чи зможу сама з ним про це поговорити, а лікувати його треба негайно!

— П’ять хвилин, — каже він і скидає.

Думки в його голові крутяться так швидко, що йому здається, ніби зараз мозок загориться від їхнього тертя, а палюче сонце тут аж ніяк не допомагає. Білл? Рак? З одного боку, це наче неможлива річ, а з другого — абсолютно можлива. Під час справи Піта Сауберса, коли Джером і Холлі працювали разом з ним, він був у чудовій формі, але йому вже скоро сімдесят і, коли Джером бачив його востаннє переди вильотом до Аризони в жовтні, Білл виглядав не дуже. Занадто схуд. Занадто зблід. Але Джером нікуди не може поїхати, доки не повернеться Ектор. Це було б усе одно, що залишати когось із пацієнтів, щоб він заміняв директора божевільні. А знаючи лікарні Фенікса, де травмпункти цілодобово переповнені, то він точно до вечора тут застрягне.

Він біжить до вантажівки й кричить на все горло: «Стій, та СТІЙ же, стоп, Бога ради!»

Він вимагає від двох волонтерів, які геть заплуталися, щоб вони зупинили машину. Та стала менш як у трьох футах[30] від щойно виритої дренажної канави. Він схиляється перевести дух, і тут телефон дзвонить знову.

Холлі, як же я тебе люблю, думає Джером, знову тягнучись до телефона на поясі, але інколи ти так мене задовбуєш.

Але тепер на екрані вже не Холлі. Там мамине обличчя.

Таня плаче.

— Ти маєш приїхати додому! — каже вона, і Джером встигає згадати дідусеву приповідку: біда не ходить сама.

Таки це Барбі.

Ходжес у коридорі, уже прямує до дверей — і тут у нього вібрує телефон. Це Норма Вілмер.

— Пішов? — питає Ходжес.

Норма не потребує уточнювати, про кого йдеться.

— Так. Тепер, побачившись зі своїм козирним пацієнтом, він може розслабитися й продовжити обхід.

— Мені шкода чути про сестру Скапеллі.

Це правда. Вона йому була байдужа, але Ходжес каже правду.

— І мені теж. Вона керувала медсестрами, як той капітан Блай на «Баунті»[31], але мені страшно подумати, що хтось… хтось отак… отаке зробив. Чуєш новину — і перша реакція: ні, ні, не вона, так не може бути. Такий шок. Друга реакція: ну так, усе чітко зрозуміло. Ніколи не виходила заміж, близьких друзів немає — принаймні мені про таких невідомо. Тільки робота. Де всі її, ну, недолюблювали.

— Всі самотні люди… — промовляє Ходжес і виходить на холод, прямуючи до зупинки. Застібає однією рукою ґудзики і розтирає бік.

— Так. Багато таких. Що я можу для вас зробити, містере Ходжесе?

— Я маю до вас кілька запитань. Зможете зустрітися зі мною, випити чого-небудь?

Западає довга мовчанка. Ходжес думає, що вона відмовиться. Тоді Норма каже:

— Сподіваюся, ваші запитання не створять проблем докторові Бабіно?

— Можливо все, Нормо.

— Це було б дуже славно, але, гадаю, я вам у кожному разі зобов’язана. За те, що не показали докторові, що ми знайомі ще від часу Беккі Хелмінгтон. На Ревер-авеню є такий водопій — називається прикольно: «Бар Бар-ан чорний», — а більшість персоналу ходить випити ближче до лікарні. Зможете знайти?

— Ага.

— Я о п’ятій закінчую. Зустрінемося там о пів на шосту. Я б воліла холодненьку горілку з мартіні.

— Чекатиму.

— Тільки не очікуйте, що я вас зможу провести до Хартсфілда. Це може позбавити мене роботи. У Бабіно завжди був важкий характер, а останнім часом він щось зовсім дивний. Я пробувала сказати йому про Рут, а він просто пробіг повз. Не те що він особливо переймається, коли дізнався.

— Ви його страшенно любите, чи не так?

Норма сміється:

— Ну, за це з вас два напої.

— Два — то й два.

Він уже засовує телефон у кишеню, коли він знову гуде. Бачить дзвінок від Тані Робінсон — і думка одразу перекидається до Джерома, котрий перебуває на будівництві в Аризоні. На будівельному майданчику багато небезпек…

Він бере слухавку. Таня плаче — спочатку він навіть не може розібрати, що вона каже: тільки те, що Джим у Піттсбурзі й вона не хоче повідомляти йому, що сталося, доки сама не знатиме більше. Ходжес стоїть на узбіччі, затуливши друге вухо, щоб шум машин не заважав чути Таню.