— Трохи повільніше, Таню, будь ласка, повільніше. Це Джером? Із Джеромом щось сталося?

— Ні, з Джеромом все гаразд. Йому я телефонувала. Це Барбара! Вона була в Нижньому місті…

— Боже, та що їй було треба в Нижньому місті, ще й у будній день?

— Не знаю! Знаю лише те, що якийсь хлопець штовхнув її на вулиці і її збила вантажівка! Її везуть до Кайнера. Я зараз теж туди їду!

— Ви за кермом?

— Так, а як це пов’язано…

— Покладіть трубку, Таню. І повільніше. Я зараз у Кайнера. Зустріну вас у «невідкладній допомозі».

Він кладе слухавку і рушає назад до лікарні, незграбно, майже підтюпцем. І думає: «Чорт, це не місце, а якась мафія. Щойно мені здається, що я звідси вийшов, воно мене назад тягне…»

Машина «швидкої», блимаючи, задкує до одного з відсіків «невідкладної допомоги». Ходжес зустрічає машину, виймаючи поліцейське посвідчення, яке досі носить у гаманці. Коли парамедики й лікарі «швидкої» витягають з кузова ноші, він швидко показує посвідчення, спритно затуляючи печатку «на пенсії» великим пальцем. Суворо кажучи, це шахрайство: він вдає поліцейського — тож до цього трюку вдається нечасто, але цього разу він цілком доречний.

Барбарі далі ліки, але вона притомна. Побачивши Ходжеса, дівчинка міцно хапає його за руку.

— Білле! Як ви так швидко встигли?! Мама телефонувала вам?

— Так. Що з тобою?

— Та все гаразд. Мені дали якесь знеболювальне. У мене… кажуть, нога зламана. Я пропущу баскетбольний сезон, та й, мабуть, це не має значення, бо мама мене з дому не випустить до… ну, мабуть, так до двадцяти п’яти років.

По її обличчю течуть сльози.

Часу в нього мало, тож питання про те, що Барбара робила на МЛК-авеню, де інколи трапляється по чотири перестрілки між машинами на тиждень, має почекати. Є важливіші речі.

— Барб, ти знаєш, як звати того хлопця, який штовхнув тебе під машину?

Вона робить великі очі.

— Може, ти його добре роздивилася? Описати могла б?

— Штовхнув?! Ні, ні, Білле! Ні, це неправда!

— Офіцере, нам час іти, — каже парамедик. — Потім зможете її допитати.

— Чекайте! — кричить Барбара і намагається сісти. Хтось із лікарів обережно намагається її покласти, вона кривиться від болю, але Ходжеса цей крик сповнює надії. То хороший і сильний голос.

— Що, Барб?

— Він мене штовхнув уже потім, коли я вибігла на проїжджу частину! Він мене штовхав на тротуар! Він мені, напевне, життя врятував, і я рада! — Тепер вона вже зовсім розкричалася, і Ходжес ні на мить не вважає, що це через поламану ногу. — Я ж не хочу вмирати! Я не знаю, що зі мною було!

— Нам справді треба її оглянути, офіцере, — каже медик. — Їй треба рентген зробити.

— Не дайте їм нічого зробити з тим хлопцем! — кричить Барбара, яку везуть крізь подвійні двері. — Він високий! У нього зелені очі й борода-еспаньйолка! У нього «Тодгантер»…

Барбару повезли геть, і двері гойдаються за нею.

Ходжес виходить надвір, де може без проблем користуватися телефоном, і передзвонює Тані.

— Не знаю, де ви, але не женіть і не мчіть на червоне світло. Щойно її привезли, вона цілком притомна. У неї зламана нога.

— І все?! Слава Богу! А внутрішні ушкодження?

— То вже лікарям видніше, але вона була дуже жива. Гадаю, машина її лише зачепила.

— Мені треба зателефонувати Джерому. Я, напевне, до смерті його налякала. І Джимові треба знати.

— Зв’яжіться з ними, коли доїдете. А поки що годі телефона.

— Ви можете їм зателефонувати, Білле.

— Ні, Таню, не можу. Мені ще дзвінок треба зробити.

Він стоїть там, видихає пасма білої пари, кінчики вух замерзають. Йому не хочеться зв’язуватися з Пітом, бо той на нього лютий, як чорт, а Іззі Джейнз — удвічі лютіша. Ходжес міркує над іншими варіантами, а такий тільки один — Кассандра Шін. Він кілька разів працював з нею, коли в Піта була відпустка, і одного разу, коли Піт узяв шість тижнів відпустки, не уточнюючи причин. То було невдовзі після того, як Піт розійшовся з жінкою, і Ходжес припускав, що він тоді перебував у якомусь «центрі просушки», лікуючись від алкоголізму, але ніколи про це не питав, а Піт сам не зізнався.

Номера Кассі в нього немає, то він телефонує в детективний відділ і просить з’єднати з нею, сподіваючись, що вона не на завданні. Йому щастить. Минає менш ніж десять секунд пісеньки про собаку-шукача Макґраффа, як вона вже на дроті.

— Це Кассі Шин, красуня номер один?

— Біллі Ходжес, бабій ти старий! Я думала, ти вже й помер!

Та скоро вже, Кассі, думає він.

— Я би з тобою язиком почесав, дорогенька, але мені потрібна допомога. Ще відділок на Страйк-авеню не зачинили?

— Нє-а. Правда, він у списку на наступний рік. І правильно зроблять. Якийсь злочин у Нижньому місті? А який же?

— Ага, найбезпечніша точка міста. Вони там могли пов’язати одного хлопця, але якщо в мене правильна інформація, то йому натомість орден треба дати!

— Ім’я маєш?

— Ні, але знаю, як він виглядає. Високий, зелені очі, борідка-еспаньйолка. — Він переказує слова Барбари й додає: — На ньому могла бути куртка старшої школи «Тодгантер». Ті, хто його заарештував, могли зробити це за те, що він нібито штовхнув дівчинку під машину. А насправді він її якраз від машини штовхав, то її лише зачепило, а не роздавило.

— Ти точно знаєш?

— Так. — Не те щоб це зовсім правда, але Барбарі він вірить. — Знайди, як його звати, і попроси копів іще його не відпускати, добре? Хочу з ним поговорити.

— Мабуть, я зможу.

— Дякую, Кассі. Я твій боржник.

Він завершує розмову й дивиться на годинник. Якщо він хоче поговорити з тим хлопцем з «Тодгантера» і не пропустити зустріч з Нормою, то, напевне, на міських автобусах кругом не встигне.

У голові раз у раз лунають слова Барбари: «Я ж не хочу вмирати! Я не знаю, що зі мною було!»

Він телефонує Холлі.

Вона стоїть перед супермаркетом «7-Eleven» біля їхнього офісу, тримаючи в одній руці пачку «Winstons», а другою зриваючи з неї целофан. Вона майже п’ять місяців не тримала в роті цигарки — новий рекорд — і знову починати не хоче, але побачене на комп’ютері Білла прорвало діру в її житті, яке вона зашивала останні п’ять років. Білл Ходжес — мірило її здатності взаємодіяти зі світом. А іншими словами — для неї він мірило душевного здоров’я. Уявити своє життя без нього для Холлі все одно, що стояти на даху хмарочоса і дивитися на тротуар із шістдесятиповерхової висоти.

Щойно вона тягне за целофанову смужку, дзвонить телефон. Вона вкидає пачку в сумочку і витягає мобільний. Це він.

Холлі не вітається. Джеромові вона сказала, що сама не зможе говорити з ним про те, про що дізналася, але зараз — стоячи серед вітру на хіднику, тремтячи під теплою зимовою курткою — вона не має вибору. Усе кажеться саме:

— Я дивилася у твій комп’ютер, і я розумію, що так нишпорити — це погано, але мені не соромно. Я мусила, бо подумала, що ти кажеш неправду, ніби в тебе лише виразка. Хочеш — звільняй мене, мені все одно, головне, щоб ти вилікував те, що в тебе не гаразд.

По той бік — тиша. Вона хоче спитати його, чи він там, але губи просто застигають, а серце б’ється з такою силою, що вона відчуває його всім тілом.

Нарешті він каже:

— Холс, я не думаю, що воно взагалі лікується.

— Ну хоча б хай спробують!

— Я тебе люблю, — каже він. Вона відчуває в його голосі важкість. Рішучість. — Ти ж знаєш, правда?

— Не кажи дурниць, я, звичайно, знаю. — Вона плаче.

— Я спробую полікуватися, звичайно. Але перш ніж лягати в лікарню, мені потрібно днів зо два. А зараз мені потрібна ти. Зможеш під’їхати й підібрати мене?

— О’кей. — Вона плаче ще сильніше, розуміючи: вона справді йому потрібна. А бути потрібним — це велике діло. Може, навіть єдине по-справжньому велике діло. — Ти де?