Він розповідає, потім каже:

— І ще одне.

— Що?

— Я не можу звільнити тебе, Холлі. Ти не найманий працівник, ти — мій партнер. Постарайся не забувати.

— Білле?

— Так.

— Я не палю.

— Молодець, Холлі. То приїжджай сюди. Я чекаю у вестибюлі. Тут такий холод надворі.

— Приїду якомога швидше, але правил не порушуватиму.

Вона швидко йде на ріг, де стоїть її машина. Дорогою кидає невідкриту пачку цигарок у смітник.

Ходжес коротко описує свій візит до «Відра», поки Холлі везе його до відділку на Страйк-авеню: починаючи від новини про самогубство Рут Скапеллі й закінчуючи химерними словами Барбари, останніми, які він почув, коли дівчинку повезли.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже Холлі. — Бо я теж про це думаю. Слід веде знов-таки до Брейді Хартсфілда.

— Князь самогубств! — Ходжес випив іще парочку знеболювального, поки чекав на Холлі, то йому доволі добре. — Тому я й ходив зараз до нього. Є ж зв’язок, ти так не вважаєш?

— Гадаю, є. Але ти мені колись одну річ казав… — Вона сидить ідеально прямо за кермом «пріуса», позираючи на всі боки дедалі уважніше в міру того, як машина заглиблюється в Нижнє місто. Завертає вбік, об’їжджаючи забутий кимось посеред дороги візок із супермаркету. — Ти казав: збіг обставин і змова — це не те саме. Пам’ятаєш таке?

— Атож. — То одна з його улюблених приповідок. Є в нього таких трохи.

— Ти казав: можна скільки завгодно розслідувати змову, а потім виявити, що то була насправді купа збігів, пов’язаних між собою. Якщо ти не знайдеш чогось конкретного в найближчі два дні — якщо ми не знайдемо, — то ти маєш це закинути й узятися за лікування. Пообіцяй, що так зробиш!

— Та воно може трохи довше…

Вона обриває:

— Джером приїде, він допоможе. Буде, як у старі добрі часи.

Ходжес кидає оком на назву старого детективного роману «Остання справа Трента» і злегка посміхається. Вона помічає це краєм ока й сприймає як знак згоди — і теж полегшено всміхається.

— Чотири дні, — каже він.

— Три. Не більше. Бо з кожним днем, у який ти нічого не робиш із тим, що коїться в тебе всередині, шансів меншає. Їх і так мало. То не треба оцієї смердючої торгівлі, Білле. Ти занадто гарно це вмієш.

— Ну гаразд, — погоджується Білл. — Три дні. Якщо Джером допомагатиме.

Холлі каже:

— Обов’язково. Але спробуймо вкластися в два.

Відділок на Страйк-авеню нагадує середньовічний замок у країні, де короля скинуто й панує анархія. На вікнах товсті ґрати, автопарк захищений ланцюгами й бетонними бар’єрами. Відеокамери стирчать на всі боки, проглядаючи всі підходи, і все одно сіра кам’яна будівля обписана графіті, а один із круглих ліхтарів над входом розбито.

Ходжес і Холлі викладають усе з кишень, а Холлі — ще й із торбинки, у пластикові кошики і проходять крізь металошукач, який осудливо пищить на металевий браслет Біллового годинника. Холлі сідає на лавку в головному коридорі (за яким також наглядають численні камери) і відкриває свій айпад. Ходжес іде до столу, пояснює, навіщо прийшов, і за хвилину до нього виходить стрункий сивий детектив, трохи схожий на Лестера Фрімона з фільму «Дроти» — єдиного кіношного копа, від вигляду якого Ходжеса не нудить.

— Джек Гіґґінс, — називається детектив і простягає руку. — Як письменник, тільки не білий.

Ходжес тисне руку і знайомить детектива з Холлі, яка злегка махає йому рукою і, як завжди, нерозбірливо вітається, перш ніж повернутися до айпаду.

— Здається, я вас пам’ятаю, — каже Ходжес. — Ви раніше працювали на Мальборо-стрит, чи не так? Коли ви ходили в формі?

— Давненько, коли був молодий і несамовитий. І вас я теж пам’ятаю. Ви спіймали того типа, який убив двох жінок у парку Маккаррон.

— Спільними зусиллями, детективе Гіґґінсе!

— То нехай. Тут Кассі Шин телефонувала. Ваш хлопчик у нас сидить у кімнаті допитів. Звати Деріс Невілл. Ми в кожному разі збиралися його відпустити. Кілька свідків підтверджують його слова: він залицявся до дівчини, вона образилася і побігла на вулицю. Невілл побачив, що їде вантажівка, побіг, намагався відштовхнути дівчину від машини, і загалом йому це вдалося. Плюс там майже всі цього хлопчика знають. Він — зірка баскетбольної команди «Тодгантер», може, отримає спортивну стипендію в заклад із командою першого дивізіону. Учиться на відмінно.

— А що ж цей містер Відмінник робив на вулиці посеред буднього дня?

— А, їх усіх відпустили з уроків. Опалювальна система в школі вчергове обісралася. Утретє за зиму, а ще ж тільки січень. Мер каже, мовляв, тут у Нижньому все круто, робочих місць багато, всі страшенно процвітають, суцільне щастя й радість. Він з нами зустрінеться, коли будуть перевибори. Приїде на своєму броньованому позашляховику.

— А Невілл постраждав?

— Тільки долоні поздирав, та й усе. Жіночка по той бік вулиці — вона найближча була до місця події — розповіла, що він штовхнув дівчину і, цитую: «Налетів на неї, як здоровецький птах».

— Чи він розуміє, що може йти?

— Розуміє, але він погодився почекати. Хоче знати, як там дівчинка. Ходімо. Побалакаєте, та й піде собі. Хіба що у вас будуть якісь причини його не відпускати.

Ходжес усміхається:

— Я просто тут дізнаюся для міс Робінсон. Дозвольте в нього про парочку речей спитати, і ми обоє припинимо мозолити вам очі.

У кімнаті допитів тісно й парко, над головою порипують труби опалення. Але ця кімната, вочевидь, найкрасивіша в усьому відділку: там стоїть канапа, а столу з залізякою збоку, до якої за наручник припинають затриманого, немає. Канапа тут і там заклеєна стрічкою, і Ходжесові згадується чоловік, що його Ненсі Елдерсон бачила на Гіллтоп-корті, — отой, у заклеєній куртці.

Деріс Невілл сидить на канапі. У цупких штанях і застібнутій на всі ґудзики сорочці — білий верх, чорний низ — він має вигляд чепурний і старомодний. Єдині вияви стилю — борідка і золотий ланцюжок на шиї. Складена шкільна куртка перекинута через бильце канапи.

Коли детективи заходять, він встає і простягає руку з довгими пальцями, наче створену для баскетболу. Долоня замазана помаранчевим антисептиком.

Ходжес обережно тисне руку, пам’ятаючи, що вона подряпана, і відрекомендовується.

— У вас зараз немає жодних проблем, містере Невілле. Власне, Барбара Робінсон прислала мене подякувати вам і подбати, щоб у вас усе було добре. Вона і її сім’я — мої давні друзі.

— А вона як?

— Ногу зламала, — каже Ходжес, підтягаючи собі стілець. Його рука машинально повзе вгору й береться за бік. — Могло б бути значно гірше. Готовий закластися, вона наступного року знову в футбол гратиме. Сідайте, сідайте.

Коли Невілл сідає, коліна в нього опиняються майже на рівні підборіддя.

— Та тут я, можна сказати, винен. Мені не треба було її дражнити, але вона така симпатична і взагалі… Але ж… Мені ж не повилазило… — Після паузи виправляється. — Ну не сліпий я. Під чим вона тоді була? Ви не знаєте часом?

Ходжес хмурить брови. Думка про наркотики у зв’язку з Барбарою в нього якось не з’являлася, хоча мала б: вона ж підліток, а ці роки в людини — час експериментів. Але ж він три чи чотири рази на місяць вечеряє в Робінсонів і ніколи не помічав у дівчинки ніяких ознак вживання наркотиків. Може, він занадто близький до неї. Чи занадто старий.

— А чому ви думаєте, що вона була під дією наркотиків?

— Ну хоча б тому, шо… що вона сюди прийшла, це перше. А на ній шмотки «Чепел Рідж». Я це знаю, бо ми з ними двічі на рік граємо. Ну й розносимо їх. І ще вона ходила як в тумані. Стоїть на бордюрі просто коло «Зоряної мами» — де ворожка сидить, — і вигляд у неї такий, наче зараз піде просто під машину. — Деріс знизує плечима. — Ну і я з нею забалакав, став її піддражнювати, чого, мовляв, від мами пішла. А вона як розлютиться, як та кицька. А мені вона сподобалася, ну і… — Він дивиться на Гіґґінса, потім знову на Ходжеса. — От зараз буде про те, чим я винний, і я чесно розкажу, о’кей?