— Вона притомна, у неї все гаразд, — каже Джим, і вони з Танею перезираються, що може означати: це не зовсім правда. — Перелом доволі чистий, власне, але вони помітили якесь погане забиття в неї на голові й вирішили, що хай вона про всяк випадок тут заночує. Лікар, який вправляв їй ногу, каже: шанси, що вона зможе вже завтра бути вдома, — дев’яносто дев’ять відсотків.

— Перевірили на токсини, — сказала Таня. — Наркотиків не виявили. Я не дивуюся, але все одно це полегшення.

— А що ж не так?

— Та все, — просто каже Таня. Вона здається на десять років старшою порівняно з тим, як Холлі бачила її востаннє. — Мама Гільди Карвер завезла Барб із Гільдою до школи — сьогодні її тиждень — і казала, що Барбара в машині була абсолютно нормальна: трохи тихіша, ніж зазвичай, але загалом усе з нею було добре. Барбара сказала Гільді, що їй треба в туалет, і потім Гільда її не бачила. Каже, що Барб могла вийти крізь одну з бічних дверей спортзалу. Діти ці двері й називають «прогульний вихід».

— А що каже Барбара?

— А вона нічого не хоче нам казати. — Танин голос тремтить, і Джим пригортає її. — Але вона говорить, що скаже тобі. Тому я й хотіла тобі телефонувати. Каже, що зрозумієш її тільки ти.

Холлі повільно йде коридором до палати номер 528, яка в самому кінці. Вона опустила голову і глибоко замислилася — і мало не налітає на чоловіка з візком зачитаних книжок у м’яких палітурках і «кіндлів» з приліпленими під екранами написами: «Власність лікарні ім. Кайнера».

— Вибачте, — каже Холлі. — Не подивилася, куди йду.

— То нічого, — каже Бібліотечний Ел і йде собі далі.

Вона не бачить, що він зупинився й подивився на неї: збирає всі сили для майбутньої розмови. Попереду, вочевидь, емоційна розмова, а такі сцени її завжди жахали. Добре, що вона дуже любить Барбару.

А ще — їй цікаво.

Вона стукає в прочинені двері й, не почувши відповіді, зазирає.

— Барбаро! Це Холлі. Можна до тебе?

Барбара кволо всміхається і відкладає потертий примірник «Пересмішника», який читала. Мабуть, то їй дав чоловік з візком, думає Холлі. Дівчинка скулилася в ліжку, на ній не лікарняна сорочка, а рожева піжамка. Холлі міркує, що це, мабуть, мама їй принесла разом із «ThinkPad», який лежить на тумбочці. Рожева майка трохи додає Барбарі живості, але дівчинка все одно дещо млява. На голові пов’язки нема, тож забиття, вочевидь, не таке вже й страшне. Холлі гадає, чи не з якоїсь іншої причини було вирішено потримати тут Барбі до завтра. Причину вона придумує лише одну, хотіла б вважати її дурною, але поки що це не вдається.

— Холлі! Як ви так швидко встигли?

— Я до тебе їхала. — Холлі заходить і зачиняє за собою двері. — Коли друг опиняється в лікарні, його треба навідати, а ми друзі. Я батьків твоїх бачила коло ліфта. Вони казали, ти хочеш зі мною поговорити.

— Так.

— Що я можу зробити для тебе, Барбаро?

— Ну… можна про одне спитати? Це доволі особисте.

— Гаразд. — Холлі сідає на стілець коло ліжка. Обережно, наче до стільця може бути підведений струм.

— Я знаю, вам бувало в житті дуже важко. Ну, коли ви молодшою були. До того, як працювали в Білла.

— Так, — каже Холлі. Верхнє світло не горить, тільки лампа на тумбочці. Її світло немовби зближує жінку й дівчинку, створює для них окреме, особисте місце. — Бувало дуже кепсько.

— А вам ніколи не хотілося себе вбити? — Барбара нервово хіхікнула. — Ну, я ж казала, це дуже особисте питання.

— Двічі, — не вагаючись, каже Холлі. Вона почувається на диво спокійно. — Уперше десь у твоєму віці. Бо діти в школи поводилися зі мною погано, обзивали негарними словами. Я не могла це пережити. Але я не дуже старалася. Просто випила жменю аспірину й засобу проти набряків.

— А другого разу більше старалися?

То важке запитання, і Холлі добре над ним думає.

— І так, і ні. То було після неприємної пригоди з моїм шефом: зараз це називають сексуальним домаганням. А тоді, можна сказати, ніяк не називали. Мені було за двадцять. Я випила сильніших таблеток, але замало — і я частково це розуміла. Тоді в мене була дуже нестабільна психіка, але я була не дурна, і ота недурна частина мене хотіла жити. Частково тому, що я розуміла: Мартін Скорсезе буде далі знімати кіно — і мені хотілося подивитися його фільми. Мартін Скорсезе — найкращий серед нині живих режисерів. У нього довгі фільми — як романи. А більшість фільмів — лише як оповідання.

— А ваш шеф — він на вас нападав?

— Мені не хочеться про це говорити, та й не важливо це. — Холлі не хоче й підводити очі, але нагадує собі, що перед нею Барбара, і примушує себе подивитися на неї. Адже Барбара — її друг попри всі заскоки й штуки Холлі. А тепер ця дівчинка сама в біді. — Причини ніколи нічого не означають, бо самогубство йде проти всіх людських інстинктів, і тому це — ненормально.

Ну хіба, може, в окремих випадках, думає вона. У якихось безнадійних випадках. Але з Біллом не так.

Я не дам йому опинитися в безнадійній ситуації.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — каже Барбара. Вона перекочує голову туди-сюди подушкою. У світлі лампи на її щоках видно сліди сліз. — Я знаю.

— А що ж ти робила в Нижньому місті? Хотіла вбити себе?

Барбара заплющує очі, але сльози пробиваються з-під повік.

— Я так не думаю. Принаймні, спочатку так не було. Я туди пішла, бо мені це сказав голос. Мій друг. — Вона замовкає, замислюється. — Але ж ні, він мені не друг. Друг би не казав мені вчинити самогубство, правильно?

Холлі бере Барбару за руку. Зазвичай торкатися іншої людини для неї важко, але не зараз. Може, це тому, що вона відчуває, що вони з дівчинкою перебувають у якомусь своєму захищеному просторі. Може, річ у Барбарі. Може, і те, і те.

— Який це друг?

Барбара каже:

— Той, який з рибками. Усередині гри.

Саме Ел Брукс котить бібліотечний візок головним вестибюлем лікарні (проминувши подружжя Робінсонів, які чекають на Холлі), і саме Ел сідає на інший ліфт — до галереї між основною лікарнею і Клінікою мозкової травматології. Саме Ел вітається з сестрою Рейнер на пункті чергування — вона тут давно і вітається з ним, не підводячи очей від екрана комп’ютера. І той-таки Ел котить візок коридором, але коли він залишає книжки в коридорі й заходить до палати 217 — Ел Брукс зникає, і натомість з’являється Z-Бой.

Брейді сидить у своєму кріслі з «заппітом» на колінах. Він не відводить очей від екрана. Z-Бой дістає свій «заппіт» з лівої кишені широкої сірої сорочки і вмикає його. Натискає на іконку «Риболовлі» — і ось на демо-екрані гри плавають рибки: червоні, жовті, золоті, вряди-годи швидко пропливає рожева. Приграє мелодія. І раз у раз екран яскраво спалахує, і цей спалах забарвлює йому щоки й перетворює його очі на дві сині порожнечі.

Так і минає майже п’ять хвилин: один сидить, другий стоїть, обидва дивляться на екран з рибками і слухають тиху мелодію. Жалюзі на вікні Брейді нетерпляче торохтять. Укривало на ліжку сповзає, потім заповзає назад. Раз чи двічі Z-Бой киває, підтверджуючи, що щось зрозумів. Потім руки Брейді обвисають — і пристрій з них висковзує. З’їжджає його охлялими ногами, потім проскакує між них і клацає об підлогу. Щелепа в Брейді відвисає. Повіки наполовину опускаються. Під картатою сорочкою дихання майже перестає відчуватися.

Z-Бой розправляє плечі. Трохи струшує головою, вимикає «заппіт» і вкидає назад у кишеню, звідки виймав. Із правої кишені дістає айфон. Якийсь комп’ютерний знавець обладнав його новітніми засобами захисту, а вбудований GPS вимкнено. У контактах немає імен, тільки трохи ініціалів. Z-Бой викликає ФЛ.

Гудки лунають двічі, і ФЛ відповідає, пародіюючи російський акцент:

— Зис из аґент Зіппіті-зю-зю, таваріщ. Чєкаю вашу команду.

— Тобі за дурні жарти не платять!

Мовчанка. Потім:

— Добре. Без жартів.