— Ми просуваємося вперед.

— Ми просунемося, коли я одержу решту своїх грошей!

— Увечері матимеш, а зараз треба негайно до справи.

— Коротше, ясно, — каже ФЛ. — Наступного разу доручай щось складніше.

Наступного разу не буде, думає Z-Бой.

— Дивись мені, не пересри все.

— Не пересру. Але поки капусти не побачу, працювати не стану.

— Побачиш.

Z-Бой обриває зв’язок, вкидає телефон у кишеню й виходить із палати Брейді. Знову проминає пост чергової з сестрою Рейнер, яка досі заглиблена у щось на комп’ютері. Залишає свій візок у ніші, де стоїть автомат з їжею, і переходить галерею. Тепер він іде бадьоро, пружно, як значно молодша людина.

За годину чи дві сестра Рейнер та інші медсестри знайдуть Брейді Хартсфілда чи то напівлежачого на кріслі, чи вже на підлозі, і під ним лежатиме «заппіт». Особливо хвилюватися не будуть: пацієнт провалювався в повністю несвідомий стан уже багато разів і завжди з нього виходив.

Доктор Бабіно каже, що то частина перезавантаження, що кожного разу, коли Хартсфілд повертається до тями, він прокидається дещо здоровішим, ніж був. Нашому хлопчику кращає, каже Бабіно. Якщо на нього подивитися, ви не повірите, але нашому хлопчику справді кращає.

Та ти й половини не розумієш, думає той розум, який зараз перебуває в тілі Ела. Та ти, на хуй, і половини не розумієш, що відбувається. Але ж ти починаєш розуміти, док Б.? Так чи не так?

Краще пізніше, ніж ніколи.

— Той, хто кричав на мене на вулиці, неправильно казав, — розповідає Барбара. — Я йому повірила, бо мені голос сказав повірити йому, але він був неправий.

Холлі хоче знати про той голос у грі, але Барбара, може, ще не готова про нього говорити. То натомість жінка питає її, що то був за чоловік і що він кричав.

— Він сказав на мене «чорнувата» — як у тому шоу по телевізору. По телеку це смішно, а на вулиці образливо. Це…

— Я бачила те шоу і знаю, як деякі люди це слово вживають.

— Але я не чорнувата. І ні про кого з тих, у кого темний колір шкіри, так не можна сказати. Ну правда. Навіть якщо вони мешкають у красивому будинку на красивій вулиці, наприклад на Тіберрі-лейн. Ми — чорні, ми весь час саме такі. Ви хіба не розумієте, що я знаю, як на мене в школі дивляться і що кажуть?

— Ну, звісно, всі розуміють, — каже Холлі, на яку весь час як-небудь дивилися і щось казали; у школі її дражнили «джіба-джіба».

— Учителі все балакають про гендерну рівність, про расову рівність. У них із цим суворо, без жартів — принаймні в більшості точно. Але кожному, хто йде коридором під час перерви, одразу впадають в око чорні діти, учні-китайці, які приїхали за обміном, і дівчинка-мусульманка — бо нас там таких десятків зо два і ми як дрібка перчинок, яка випадково потрапила до сільнички.

Тепер вона вже розійшлася, і її в голосі, ще слабкому, бринить обурення:

— Мене запрошують на вечірки, але багато куди не запрошують, а зустрічатися мені пропонували лише двічі. Один з хлопців, який кликав мене в кіно, був білий — і там на нас усі озиралися, а хтось нам на голови попкорн кидав. Мабуть, в наших кінотеатрах расова рівність закінчується, коли вимикають світло. А як я раз у футбол грала? Ось я веду м’яч понад боковою, чітко б’ю — і якийсь білий тато в сорочці-поло кричить дочці: «Тримай цю мавпу!» Я вдала, що не почула. Дівчинка типу так посміхнулася. Я хотіла її з ніг збити — от просто там, у нього на очах, але не стала. Проковтнула це. А колись — у першому класі старшої школи[32] — я забула на лавці підручник з англійської, а коли по нього повернулася, хтось засунув туди записку «Подружка Баквіта»[33]. Це я теж проковтнула. Може кілька днів бути все гаразд, навіть тижнів — а потім знову щось ковтай. У мами з татом те саме, я точно знаю. Може, у Джерома у Гарварді краще, але, можу закластися, навіть він теж інколи змушений щось ковтати.

Холлі тисне дівчинці руку, але мовчки.

— Я — не чорнувата, але той голос сказав мені, що це так, бо я не зростала в багатоквартирному будинку, батько мене не бив, а мати не вживала наркотики. Бо я ніколи не їла листової капусти з кукурудзяниками, навіть не знаю, які вони з себе. Бо я кажу «бадмінтон», а не «бамбінтон», «що», а не «шо». Бо в Нижньому люди бідні, а на Тіберрі-лейн мають усе, що треба. У мене є банківська картка, хороша школа, Джер ходить до Гарварду, але… але ви хіба не бачите… Холлі, ви хіба не бачите, що я ніколи…

— Ти ж цього не вибирала, — каже Холлі. — Ти народилася там, де народилася, і такою, як народилася, — і я теж. І всі ми, по правді кажучи. А в шістнадцять років тебе не просили змінювати нічого, крім хіба одягу.

— Так! І я розумію, що не маю чого соромитися, але голос змусив мене соромитися, відчути себе нікчемним паразитом — і воно ще не до кінця минулося. Наче в мене в голові такий слід слизу. Бо я ніколи не була в Нижньому раніше, і там так жахливо, і порівняно з ними я й правда якась чорнувата, і боюся, що голос ніколи мене не залишить і отруїть мені все життя.

— Ти маєш його задавити, — із сухою, відстороненою певністю каже Холлі.

Барбара здивовано дивиться на неї.

Холлі киває.

— Так. Ти маєш душити в собі цей голос, доки він зникне. Це перша твоя справа. Якщо ти про себе не подбаєш, то краще тобі не стане. А якщо тобі не стане краще, ти не зможеш нічого змінювати на краще у світі.

Барбара каже:

— Я не можу просто повернутися до школи і вдавати, що Нижнього не існує. Якщо я житиму, то треба щось зробити. Мала я чи ні, але треба.

— Міркуєш про яку-небудь волонтерську роботу?

— Я не знаю, про що я думаю. Не знаю, що там такого є для такої дитини, як я. Але візьмусь і дізнаюся. Якщо це означатиме знову піти туди, моїм батькам це не сподобається. Вам треба буде допомогти мені з ними, Холлі. Я знаю, вам це не просто, але будь ласка! Ви маєте їм сказати, що я маю побороти в собі цей голос. Навіть якщо я просто зараз не задушу його на смерть, я можу його хоча б приглушити.

— Гаразд, — каже Холлі, хоча їй це страшно. — Я це зроблю. — У неї з’являється ідея, і її лице яснішає. — Тобі треба поговорити з хлопцем, який виштовхнув тебе з-під машини.

— Я не знаю, як його знайти.

— Білл допоможе, — каже Холлі. — А зараз розкажи мені про гру.

— Вона зламалася. Її машина переїхала, я бачила шматки — і рада. Щоразу, як заплющую очі, бачу отих рибок, особливо рожевих, за яких очки дають, і чую цю пісеньку.

Барбара наспівує мотив, але Холлі він нічого не говорить.

Приходить медсестра, привозить їжу. Питає Барбару, наскільки в неї болить. Холлі стає соромно, що вона передусім про це не спитала сама. Вона з певної точки зору — дуже погана й неуважна людина.

— Не знаю… — відповідає Барбара. — Може, на п’ять балів…

Медсестра відкриває пластикову коробочку з таблетками і дає Барбарі маленький паперовий стаканчик. У ньому дві білі таблетки.

— Ось спеціальні таблетки на п’ять балів. Спатимете, як дитина. Принаймні доки я прийду перевірити вам зіниці.

Барбара ковтає таблетки й запиває водою. Медсестра каже Холлі, щоб та довго не засиджувалася й дала «нашій дівчинці» відпочити.

— Я дуже скоро, — погоджується Холлі. І коли медсестра вже пішла, нахиляється до Барбари — обличчя рішуче, очі горять: — Гра. Звідки вона в тебе, Барб?

— Мені її дав якийсь чоловік. Це було в «Березовому пагорбі», ми були з Гільдою Карвер.

— Коли?

— Перед Різдвом, зовсім незадовго. Я це пам’ятаю, бо ще ніяк не могла знайти подарунок для Джерома і вже нервувалася. Я бачила гарну спортивну куртку в «Банановій республіці», але вона була дуже дорога, та й він збирався до травня на будівництво. На будівництві нова спортивна куртка ні до чого, правда ж?