— Та мабуть.

— Хай там як, а той чоловік підійшов до нас із Гільдою, коли ми обідали. З незнайомцями говорити не годиться, але ж ми не малята, та й на фуд-корті повно народу. Ну й вигляд у нього був добрий.

У найбільших негідників він такий і є, думає Холлі.

— Він був у класному костюмі, який, мабуть, шалені бакси коштує, з валізкою. Назвався Майроном Закімом з компанії «Sunrise Solutions». Дав свою візитівку. Показав нам два «заппіти» — у нього їх повна валіза була — і сказав, що ми можемо взяти по одному безкоштовно, якщо заповнимо анкету й надішлемо йому. Адреса була на анкеті. І на картці теж.

— Часом не пам’ятаєш адресу?

— Ні. І картку я викинула. Та й там був лише номер скриньки.

— У Нью-Йорку?

Барбара замислюється.

— Ні, тут, у місті.

— То ви взяли «заппіти».

— Так. Я мамі не сказала, бо вона б мені мораль прочитала щодо розмови з тим дядьком. Анкету я теж заповнила й відіслала. Гільда цього не зробила, бо в неї «заппіт» не працював. Тільки блимнув синім і згас. То вона його викинула. Пам’ятаю, вона сказала, що від безкоштовного годі чогось іще сподіватися. — Барбара посміюється. — Точнісінько як її мама.

— А в тебе працював.

— Так. Він старенький, але, ну такий… знаєте, якийсь такий кумедний, трохи по-дурнуватому. Спочатку так було. Краще б і мій зламався, тоді не було б того голосу. — Її очі почали самі заплющуватися, потім поволі розплющилися. Барбара всміхається. — Ого! Таке відчуття, що зараз відчалю.

— Стривай, ще не відчалюй. Зможеш описати того чоловіка?

— Білий, сивий. Старий.

— Старий-старий чи так, трохи літній?

Очі в Барбари стають скляними.

— Старший за тата, але молодший за дідуся…

— Років з шістдесят? Шістдесят п’ять?

— Так, десь так. Більш-менш ровесник Білла. — Раптом дівчинка різко розплющує очі. — О, знаєте що? Я дещо згадала. Я тоді подумала, що це якось дивно, і Гільда теж.

— Що ж?

— Він сказав, що він Майрон Закім, і на картці так було написано, а ініціали на валізі були інші!

— Не згадаєш — які?

— Ні… вибачте… — Отепер Барбара справді відчалювала.

— Подумаєш про це одразу, як прокинешся, Барб? На свіжу голову — це може бути дуже важливо!

— Добре…

— Якби ж Гільда свій не викинула… — каже Холлі. Відповіді вона не отримує, та й не чекає: вона часто розмовляє сама з собою. Барбара починає дихати глибоко й повільно. Холлі застібає куртку.

— У Діни є… — далеким, сонним голосом каже Барбара. — У неї працює. Вона грає в «Перехрестя» і в «Рослин проти зомбі», а ще завантажила всю трилогію «Дивергент», тільки каже, що вона прийшла геть зіпсована.

Холлі припиняє застібатися. Діну Скотт вона знає, не раз зустрічала її в гостях у Робінсонів — вона гралася з Барбарою в настільні ігри, дивилася телевізор, часто залишалася вечеряти. І за Джеромом сохне — як і всі подруги Барбари.

— Їй той самий чоловік дав?

Барбара не відповідає. Кусаючи губи, не бажаючи тиснути, але почуваючись змушеною, Холлі торсає Барбару за плече і знову питає.

— Ні, — таким самим далеким голосом відповідає Барбара. — Вона його купила на сайті.

— На якому?

У відповідь — лише хропіння. Барбара відчалила.

Холлі знає, що у вестибюлі на неї чекають Робінсони, то вона поспішає до крамнички з подарунками, ховається за вітриною з ведмедиками (Холлі — спеціаліст із маскування) і телефонує Біллові. Питає, чи знає він подругу Барбари Діну Скотт.

— Авжеж, — каже він. — Я майже всіх її друзів знаю. Тих, хто в них гостює, точно. Як і ти.

— Думаю, тобі треба з нею побачитися.

— Ти хочеш сказати — сьогодні ввечері?

— Хочу сказати — просто зараз. У неї є «заппіт». — Холлі глибоко вдихає. — Вони небезпечні.

Вона ще не може зібратися з духом і вимовити те, у чому дедалі більше пересвідчується: вони — машини самогубства.

У палаті номер 217 санітари Норм Ричард і Келлі Пелем під керівництвом Мейвіс Рейнер кладуть Брейді назад у ліжко. Норм підбирає з підлоги «заппіт» і дивиться на рибок, що плавають на екрані.

— Ну чого він по-простому не схопить пневмонію й не ґиґне, які решта овочів? — риторично питає Келлі.

— Цей — занадто злий, щоб померти, — каже Мейвіс, а тоді помічає, як Норм задивився на рибок. Санітар завмер із розкритим ротом, вирячивши очі. — Сонечко, вставай, — каже йому вона і забирає ґаджет. Вимикає його кнопкою і закидає у верхню шухляду тумбочки Брейді. — У нас іще довгий шлях попереду, доки спати лягати.

— Га? — Норм здивовано дивиться на свої руки, немов очікує побачити в них «заппіт».

Келлі питає сестру Рейнер, чи та не вважає за потрібне виміряти Хартсфілдові тиск.

— Рівень О₂ низькуватий, — каже він.

Мейвіс замислюється, потім каже:

— Та хуй з ним!

І всі виходять.

На Цукрових Гірках, найшикарнішому районі міста, старий «шеві-малібу» з плямами ґрунтівки підповзає до зачинених воріт на Бузковому проїзді. На їхніх ґратах вигадливо наковані ті ініціали, які не могла пригадати Барбара Робінсон: «ФБ». Z-Бой встає з-за керма, його стара куртка (розірвані місця на спині й на лівому рукаві ретельно заклеєні маскувальною стрічкою) теліпається на ньому. Він набирає код на клавіатурі — і брама починає відчинятися. Чоловік знову сідає в машину, засовує руку під сидіння і дістає дві речі. Перша з них — пластикова пляшка з-під содової зі зрізаною шийкою, напхана скловатою. Друга — револьвер 32-го калібру. Z-Бой вставляє дуло зброї в саморобний глушник — іще один винахід Брейді Хартсфілда — і кладе цю конструкцію на коліна. Вільною рукою заводить «малібу» на гладенький під’їздний шлях, який акуратно завертає вбік.

Попереду від руху загоряються ліхтарі на ґанку.

Залізна брама позаду тихо зачиняється.

Брейді довго не міркував, щоб зрозуміти: його час як фізичної істоти практично скінчився. Він дурним народився, але таким не лишився, як кажуть в народі.

Так, є фізіотерапія — доктор Бабіно її прописав, і Брейді не міг чинити опір, — але її можливості обмежені. Урешті, він зміг прошкандибати футів із тридцять[34] коридором, який деякі пацієнти прозивали катівським шосе, — і то лише з допомогою координатора-реабілітолога Урсули Гейбер, мужикуватої фашистки з лесбійськими манерами, яка цим керувала.

— Іще крок, містере Хартсфілде, — промовляла Гейбер, а коли він над силу робив той крок, ця сука вимагала від нього наступного кроку, і наступного. Коли Брейді врешті дозволялося впасти в крісло, він тремтів і був мокрий від поту. При цьому він любив уявляти, як запихає Гейбер в одне місце просочені бензином ганчірки й підпалює їх.

— Молодець! — вигукувала вона тим часом. — Добре попрацювали, містере Хартсфілде!

Він спромагався пробурмотіти щось віддалено схоже на «дякую», а вона роззиралася навколо, гордо всміхаючись до всіх, хто опинявся поблизу. Погляньте! Моя ручна мавпа може говорити!

Він міг говорити (більше й краще, ніж вони думали) і міг прошкутильгати десять ярдів катівським шосе. У найкращі дні міг їсти заварний крем і не дуже при цьому обляпатися. Але він не міг одягтися, зав’язати шнурки, підтертися, навіть не міг користуватися пультом (таким схожим на «Річ 1» і «Річ 2» зі старих добрих часів) і дивитися телевізор. Узяти його він міг, але моторики для натискання на малі кнопочки йому бракувало. Якщо він міг увімкнути його з пульта, то врешті все закінчувалося тим, що він дивився на порожній екран із написом «Немає сигналу». Це його лютило — на початку 2012 року його лютило абсолютно все, — але він дуже старався цього не показувати. Сердиті люди мають причини сердитися, бо можуть думати, а овоч не має причин ні для чого.