— Здрастуйте, містере Хартсфілде! — сказав того грудневого вечора Ел. — Я вам дещо приніс. Сподіваюся, ви подивитесь.

Він увімкнув «заппіт» і тицьнув в екран, викликаючи демо «Риболовлі». Почали плавати рибки, залунала мелодія. Як завжди, Ела це заспокоювало, і він на мить задивився, насолоджуючись. Не встиг він розвернути прилад екраном до Хартсфілда, як раптом виявив, що котить бібліотечний візок крилом А — зовсім іншою частиною лікарні.

«Заппіта» як не було.

Це мало б засмутити Ела, але не засмутило. Почувався він цілком добре. Трохи втомлено, трохи складно зібратися з розкиданими думками, а так гарно. Щасливо. Подивився на ліву руку й побачив там велику літеру Z, написану тією ручкою, яку завжди носив у кишені сорочки.

Z — це Z-Бой, подумав він і розсміявся.

Брейді не приймав рішення залізти в Бібліотечного Ела — не минуло й кількох секунд, відколи цей старий хрін подивися на екран у руках, як Брейді вже опинився в ньому. Не було й відчуття, що він прийшов у чужу голову. Тепер це бібліотечне тіло належало Брейді, так, як седан «герц» був його машиною, доки він вважав за потрібне ним кермувати.

Ядро свідомості Бібліотечного Ела залишалося на своєму місці — десь там, — але воно було присутнє лише у вигляді спокійного гудіння: так холодного дня котел у підвалі гуде. Проте він мав доступ до спогадів Елвіна Брукса і його запасів знань. Другого було чималенько, бо до того, як цей чоловік у віці п’ятдесяти п’ятьох років вийшов на пенсію, він працював електриком і прозивався Блискавичним Бруксом, а не Бібліотечним Елом. Якби Брейді мав спаяти будь-яку схему, то він міг би це легко зробити, хоча й усвідомлював, що у власному тілі цю здатність, напевне, втратить.

Думка про тіло пробудила його від задуми, і він нахилився над чоловіком, який лежав у кріслі. Його очі були напівзаплющені й закотилися, так що було видно лише білки. З рота набік вивалився язик. Брейді поклав покручену руку на груди цього чоловіка й відчув, як вони злегка підіймаються, опускаються. Тож із цим усе було нормально, але, Боже, ну й жахливий же вигляд він має. Шкіра й скелет. І це з ним зробив Ходжес.

Він вийшов з палати й пройшовся лікарнею, відчуваючи якусь шалену радість. Він усім усміхався, нічого не міг із цим вдіяти. Із Сейді Макдональд він боявся попалитися. Зараз він теж побоювався, але не так. Так йому було краще. Бібліотечний Ел сидів на ньому туго, мов рукавичка. Проходячи повз Анну Корі, економку крила А, він поцікавився, як її чоловік тримається на радіотерапії. Вона сказала, що Еллісові доволі непогано, наскільки це може бути, і подякувала, що спитав.

У коридорі він поставив візок біля чоловічого туалету і роздивися «заппіт». Щойно подивився на рибок, Брейді зрозумів, що, напевне, відбулося. Ті дурні, які створили цю гру, також, звичайно, випадково, надали їй гіпнотичних властивостей. Сприйнятливі до них не всі, але Брейді гадав, що таких людей чимало, і то не лише ті, в кого бувають невеликі нервові напади, як у Сейді Макдональд.

Він вичитав іще там, у своїй підвальній контрольній кімнаті, що деякі електронні й відеоігри можуть викликати напади чи легкі гіпнотичні стани у цілком нормальних людей, тож виробники змушені писати (тільки дуже дрібним шрифтом) на багатьох інструкціях: не грайте подовгу, не сидіть ближче, ніж у метрі від екрану, не грайте, якщо маєте в анамнезі епілепсію.

Цей ефект самими відеоіграми не обмежувався. Щонайменше один епізод з серіалу про покемонів був одразу заборонений, бо тисячі дітей скаржилися на головні болі, розмитість бачення, нудоту й епілептичні напади. Вину покладали на той момент, де запускають багато ракет, від чого виникає стробоскопічний ефект. Певна комбінація рибок, які плавають, і мелодії працювала десь подібним чином. Брейді дивувався, що компанію, яка виробляла «заппіти», не завалили скаргами. Пізніше він виявив, що скарги таки були, тільки мало. Він дійшов думки, що причин у цього дві. По-перше, тупа гра в рибалочку сама такого ефекту не давала. По-друге, почати з того, що мало хто ті «заппіти» купував. Висловлюючись жаргоном комп’ютерної комерції, вони були «цеглинами».

Штовхаючи свій візок, чоловік у тілі Бібліотечного Ела повернувся до палати 217 і поклав «заппіт» на тумбочку — для подальших роздумів і досліджень. Потім (і не без жалю) Брейді залишив тіло Бібліотечного Ела Брукса. На мить відчув запаморочення — і ось він уже дивиться не вниз, а вгору. Брейді було цікаво, що ж станеться далі.

Спочатку Бібліотечний Ел просто стояв на місці, мов не людина, а меблі. Брейді потягнувся до нього невидимою рукою й поплескав по щоці. Потім потягнувся своїм розумом до мозку Ела, очікуючи виявити, що той виявиться закритим, як у сестри Макдональд, щойно вона виходила з гіпнотичного стану.

Але двері були широко прочинені.

Ядро свідомості Ела вже пробудилося, але тепер його стало трохи менше. Брейді подумав, що якусь його частину він випалив своєю присутністю. То й що? Люди, коли п’ють, нищать чимало нервових клітин, але в них іще багато лишається. Це справджується й для Ела. Принаймні поки що.

Брейді побачив Z, яке написав на тильному боці руки Ела, — знічев’я, просто тому, що міг, — і звернувся до нього, не відкриваючи рота.

— Привіт, Z-Бою. Ходи тепер. Виходь. Іди в крило А. Але ти ж нікому не розкажеш, правда?

— Про що? — здивовано спитав Ел.

Брейді кивнув, наскільки в нього це виходило, і посміхнувся, наскільки в нього виходило посміхатися. Йому вже хотілося знову повернутися в Ела. Елове тіло було стареньке, зате працювало.

— Добре, — сказав він Z-Бою. — Про що тут розказувати.

2012 рік перейшов у 2013-й. Брейді втратив інтерес до тренування телекінетичних здібностей. Тепер у цьому не було сенсу, адже в нього був Ел. Щоразу потрапляючи в нього, він тримався дедалі міцніше, контролював краще. Керувати Елом — це як керувати таким дроном, із тих, яких військові випускають стежити за бойовиками в Афгані… щоб потім розбомбити їх на хрін.

Чудово, що й казати.

Одного разу його Z-Бой показав один із «заппітів» детективові на пенсії в надії, що того загіпнотизує демо «Риболовлі». Опинитися всередині Ходжеса було б чудово. Брейді щонайперше взяв би олівець і повиколював би старому копові очі. Але Ходжес тільки глянув на екран та й повернув його Бібліотечному Елові.

Брейді намагався повторити спробу через кілька днів — цього разу з Денізою Вудс, помічницею фізіотерапевта, яка двічі на тиждень приходила в палату тренувати йому руки й ноги. Вона взяла пристрій, коли Z-Бой їй його дав, і дивилася на рибок трохи довше, ніж Ходжес. Щось сталося, тільки цього було ще замало. Намагатися пролізти в її голову — це було приблизно як спробувати пройти крізь міцну гумову діафрагму: вона натягувалася — достатньо, щоб побачити, як Деніза годує омлетом малого сина на високому стільчику, — і одразу виштовхувала його назад.

Вона повернула «заппіт» Z-Бою і сказала:

— Правда, гарненькі рибки. А тепер чого б тобі не порозносити книжки, Еле, а ми б із Брейді попрацювали з оцими впертими колінами?

То он воно що. Не до всіх був такий моментальний доступ, як до Ела, і Брейді мав лише трохи подумати, щоб зрозуміти, в чому річ. Ел мав схильність гіпнотизуватися від демо «Риболовлі», він його багато разів бачив до того, як приніс Брейді «заппіт». Ось у чому суттєвий момент — і це також суттєве розчарування. Брейді уже мислив собі десятки дронів на вибір, але такого він не матиме, якщо не знайде спосіб перепрограмувати «заппіт» і збільшити його гіпнотичну силу. Чи нема такого способу?

Як людина, якій свого часу вже доводилося модифікувати усілякі ґаджети — от хоча б «Річ 1» і «Річ 2», — Брейді вважав, що такий спосіб існує. Адже в «заппіті» є вай-фай, а це найкращий друг хакера. А якщо запрограмувати там який-небудь спалах? Такий стробоскоп, як той, що виносив мізки дітлахам, які дивилися на пуск ракет у «Покемонах»?

Також цей ефект міг слугувати іншій меті. Під час курсу «Комп’ютерінг майбутнього» в окружному коледжі (Хартсфілд його відвідував щойно перед тим, як назавжди покинув навчання) клас Брейді ознайомили з довгою доповіддю ЦРУ, опублікованою в 1995 році й розсекреченою невдовзі після 11 вересня. Називалася вона «Оперативний потенціал передпорогового сприйняття» і пояснювала, як комп’ютери можна програмувати на передання певних повідомлень настільки швидко, що мозок сприйматиме їх не як власне повідомлення, а як свої думки. А що, коли вставити таке повідомлення у стробоскопічний спалах? «СПИ СПОКІЙНО, ВСЕ ДОБРЕ», а може, просто «РОЗСЛАБСЯ». Брейді обмірковував це в поєднанні з гіпнотичним ефектом демо: то мало б бути доволі ефективно. Звичайно, може, він і помиляється, але дав би свою практично непотрібну праву руку на відсіч, щоб дізнатися, що вийде з такого задуму.