Він сумнівався, що хоча б колись зможе це зробити, оскільки перед ним стояли дві на перший погляд нездоланні перешкоди. Перша: як зробити так, щоб люди дивилися те відео достатньо довго, щоб гіпноз спрацював? Друга була ще більш суттєва: як же він, на Бога, зможе модифікувати взагалі хоча б щось? Він не має доступу до комп’ютера, а коли б і мав, то що б це дало? Він подумав використати Z-Боя, але відкинув цю ідею практично відразу. Ел Брукс живе з братом, у сім’ї брата, і якщо Ел ні з того ні з сього почне виявляти глибоку комп’ютерну обізнаність, то виникатимуть питання. Особливо при тому, що в них і так щодо Ела вже є певні питання: він став більш роззосередженим і доволі специфічним. Брейді гадав, що родина пов’язує ті зміни зі старістю, і це було вже не так далеко від істини.

Складалося враження, що в Z-Боя поступово закінчувалися запасні нервові клітини.

Брейді занепадав духом. Він досяг до болю знайомої точки, в якій його яскраві ідеї стикалися з сірою реальністю. Таке було з пилососом «Ролла», з його комп’ютерним пристроєм для автоматизації заднього ходу, із моторизованим програмованим телемонітором, який мав би спричинити революцію в домашній безпеці. Його чудові осяяння завжди закінчувалися нічим.

Однак у його розпорядженні є одна людина-дрон, і після одного особливо обурливого візиту Ходжеса Брейді вирішив, що коли він задасть своєму дронові роботу, то почуватиметься краще. Тож Z-Бой навідався до інтернет-кафе в одному-двох кварталах від лікарні й після п’ятьох хвилин за комп’ютером (Брейді був неймовірно радий знову сидіти перед монітором) виявив, де мешкає Антоніо Моретті — він же жирний мудак, який вдарив його по яйцях. Вийшовши з інтернет-кафе, Брейді повів Z-Боя до армійської крамниці і купив мисливський ніж.

Наступного дня, вийшовши з дому, Моретті виявив мертвого собаку, який лежав під дверима на килимку з написом «Ласкаво просимо». У пса було перерізано горло. На лобовому склі машини виявився напис собачою кров’ю: «ТВОЯ ЖІНКА Й ДІТИ БУДУТЬ НАСТУПНИМИ».

Зробивши це — зумівши зробити це, — Брейді підбадьорився. Розплата — сука, подумав він, і ця сука — це я!

Іноді в нього бували фантазії про те, щоб послати Z-Боя до Ходжеса, щоб той пристрелив старого в живіт. Ох і приємно ж було б стояти над тим копом-пенсіонером і дивитися, як він корчиться й стогне, а життя витікає з нього крізь пальці!

Це було б чудово, але тоді Брейді втратить свого дрона, а, перебуваючи під вартою, Ел може навести поліцію на нього. А також була інша, ще суттєвіша причина: цього було б замало. Він заборгував Ходжесові більше, ніж просту кулю в живіт і десять-п’ятнадцять хвилин страждання опісля. Значно більше. Треба, щоб Ходжес лишався живий, і дихав отруйним повітрям у пакеті вини, і щоб від того не було куди втекти. Доки він не зірветься й не покінчить із собою сам.

Що й було заплановано від самого початку, в добрі старі часи.

Але нема як, думав Брейді. Нема на це ради. Є в мене Z-Бой — який скоро потрапить до будинку престарілих, судячи з того, що я бачу, — і ще я можу жалюзі смикати фантомною рукою. Ото і все. І край.

Але потім, улітку 2013 року, пітьму, в якій він перебував, прорізав промінь світла. До нього прийшов відвідувач. Справжній — не Ходжес, не юрист із прокуратури перевірити, чи він, часом, не поправився чарівним чином настільки, щоб постати перед судом за десяток різноманітних злочинів, здебільшого шахрайств, а на чільному місці списку — вісім жертв убивства в центрі.

Почувся недбалий стукіт у двері, і до палати зазирнула Беккі Хелмінгтон.

— Брейді? Тут до вас молода жінка. Каже, що раніше працювала з вами і дещо вам принесла. Чи бажаєте її бачити?

Брейді спала на думку лише одна жінка, про яку могло б ітися. Він замислився, чи не відмовитися, але до нього повернулася допитливість разом зі злим наміром (може, у нього це було те саме). Він незграбно кивнув і спробував відкинути волосся з очей.

Відвідувачка зайшла лякливо, обережно — немовби боялася, що під підлогою закладені міни. На ній була сукня. Брейді ніколи не бачив її в сукні, навіть гадав, що в неї її немає. Але її волосся, як і раніше, було пострижене галіменьким їжачком — так само як тоді, коли вони разом працювали в «Кіберпатрулі» «Discount Electronix», і вона, як і раніше, лишалася пласкою, як дошка. Йому згадався жарт якогось коміка: «Якщо відсутність цицьок щось означає, то в Кемерон Діаз велике майбутнє!» Але вона примудрилася запудрити сліди прищів на обличчі (чудасія!) і навіть трохи нафарбувати губи (ще більша дивина!) У руці в неї був якийсь пакунок.

— Агов, привіт, — промовила Фредді Лінклаттер із незвичною сором’язливістю. — Як справи?

Це відкривало розмаїття можливостей.

Брейді щосили постарався всміхнутися.

Кора Бабіно витирає потилицю рушником із монограмою і, насупившись, дивиться на монітор у підвальному тренажерному залі. Вона зробила лише чотири чи шість миль[35] на біговій доріжці, вона терпіти не може, коли її переривають, а цей дивак повернувся.

Дзень-дзелень! — лунає дзвоник над дверима, і вона чує вгорі кроки чоловіка, але нічого не відбувається. На моніторі старий у вошивій куртці — точно як один з тих бомжів, які, буває, стоять на перехрестях із табличками на зразок: «ГОЛОДНИЙ, БЕЗ РОБОТИ, ВЕТЕРАН, БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ» — так там і лишається.

— Чорт, — бурмоче під ніс вона і ставить доріжку на паузу. Підіймається сходами, відчиняє двері в задній коридор і кричить: — Феліксе! Це той твій друг дивакуватий! Це Ел!

Відповіді немає. Він знов у своєму кабінеті, може, знову дивиться на свою гру — просто як закохався в неї. Спочатку, коли вона казала про дивну нову пристрасть Фелікса друзям у клубі, це був жарт. А зараз щось уже не до сміху. Йому шістдесят три, він застарий для дитячих комп’ютерних забавок, і замолодий, щоб настільки все забувати, і вона вже хвилюється, чи в нього це не вияви ранньої хвороби Альцгеймера. Також їй спадало на думку, що оцей тип, який ходить до Фелікса, — якийсь наркоторгівець, але ж хіба чоловік ці штучки теж не переріс уже давно? Та й коли б Фелікс хотів якихось наркотиків, він би сам себе забезпечив: за його словами, у Кайнері половина лікарів чи не половину часу ходять під кайфом.

Дзень-дзелень! — знову лунає дзвоник.

— Та Йосип на кобилі! — каже вона і йде відчиняти сама, з кожним кроком дедалі сильніше дратуючись. Вона висока, худорлява, її жіночі форми стерті тренуванням майже нанівець. Засмага гольфістки лишається на ній навіть посеред зими, тільки набуває блідішої, жовтуватої барви, так що можна подумати, ніби вона страждає на якесь хронічне захворювання печінки.

Вона відчиняє двері. У дім залітає січнева ніч, холодить її спітніле обличчя й руки.

— Гадаю, я б хотіла знати, хто ви такий, — каже вона, — і що ви з моїм чоловіком задумали. Чи можу я у вас запитати?

— Звичайно, можете, місіс Бабіно, — відказує той. — Іноді я Ел. Іноді Z-Бой. Сьогодні я Брейді, і, слухайте-слухайте, як же й гарно вийти прогулятися, особливо такої холодної ночі!

Вона дивиться на його руки.

— Що в цій банці?

— Кінець ваших нещасть! — каже чоловік у заклеєній куртці — і лунає приглушений постріл. Дно пляшки вибухає і розлітається на шматки разом із оплавленими пасмами скловати. Вони кружляють у повітрі, наче пух молочаю.

Кора відчуває удар точно під майже зниклою лівою груддю й думає: «Цей сучий дивак мене вдарив…» Намагається вдихнути, але спочатку не може. У грудній клітині якесь дивне, мертве відчуття; щось тепле тече на еластичний пояс її тренувальних штанів. Вона дивиться вниз, намагаючись вдихнути, це їй вкрай необхідно, і бачить, як по блакитному нейлону розповзається червона пляма.

Вона зводить погляд на те старе одоробло в дверях. Той тримає рештки пляшки, наче подарунок: маленький гостинець людини, яка без запрошення завітала о восьмій вечора. Скловата стирчить із дна пляшки, нагадуючи обвуглену бутоньєрку. Нарешті жінці вдається вдихнути, але вдихається здебільшого рідина. Кора кашляє, бризкаючи кров’ю.