— Я прийшов на прохання Барбари Робінсон, — каже він їм. — Її сьогодні збила вантажівка…

— О Боже! — тихо вигукує Діна, хапаючись за рот.

— Із нею все гаразд, — каже Ходжес. — Тільки ногу зламала, і все. Її залишили на ніч у лікарні, щоб спостерігати, але вдома вона буде вже завтра, а за тиждень, можливо, й повернеться до школи. Можеш написати їй добре побажання на гіпсі, якщо у вас, дітей, так іще заведено.

Енджі обіймає дочку за плечі.

— Але як це пов’язано з Діною?

— Ну, в Барбари була отака штука, і вона викликала в неї шок. — З огляду на те, що Ходжес почув від Холлі дорогою, це не була неправда. — Вона переходила вулицю в той момент, на мить втратила пильність — і шарах! Її хлопець із-під машини виштовхнув, а якби не він, усе могло б скінчитися значно гірше.

— Господи! — каже Карл.

Ходжес нахиляться вперед, дивиться на Діну:

— Не знаю, скільки таких ґаджетів із подібним браком, але з того, що сталося з Барб, і ще парочки відомих нам інцидентів можна зробити висновок, що принаймні деякі такий дефект мають.

— Тобі наука! — звертається Карл до дочки. — Коли наступного разу тобі щось пропонуватимуть безкоштовно, будь уважна!

Це знову викликає типове підліткове закочування очей.

— Передусім мені дуже цікаво, — каже Ходжес, — як тобі дістався твій. Це якась загадка, бо компанія «Zappit» не дуже багато продала. Їх викупила інша компанія, коли та прогоріла, і теж збанкрутувала у квітні два роки тому. Можна було б подумати, що ці пристрої притримали для перепродажу, щоб розрахуватися з боргами…

— Або знищили, — додає Карл. — Як оце з непроданими накладами книжок.

— Та я, власне, знаю про це, — каже Ходжес. — То скажи мені, Діно, як ти його дістала?

— Я пішла на сайт… — каже вона. — Але ж мені нічого не загрожує, ні? Тобто я ж не знала, а тато завжди каже, що незнання закону не звільняє від відповідальності…

— Тобі абсолютно нічого не загрожує! — запевняє її Ходжес. — І що ж то був за сайт?

— Він називався badconcert.com. Я його пошукала через телефон, коли мені мама зателефонувала на репетицію і сказала, що ви приїдете, але не знайшла. Мабуть, вони їх усі вже збули.

— Чи виявили, що ці штуки небезпечні, й швиденько згорнулися без попередження, — похмуро додає Енджі.

— Але наскільки важкий шок воно може дати? — питає Карл. — Я відкрив його, коли Ді принесла з кімнати. Там нічого нема, крім чотирьох акумуляторів на 2А.

— Я на цьому не знаюся, — відказує Ходжес. Шлунок знову болить, попри ліки. Та й, власне, річ не в шлунку, а в прилеглому органі шість дюймів[38] завдовжки. Після зустрічі з Нормою Вілмер він трохи часу виділив на те, щоб дізнатися, які шанси вижити для пацієнтів з раком підшлункової. Лише шість відсотків з них можуть прожити п’ять років. Веселою новиною це не назвеш. — Поки що я навіть не зміг перепрограмувати рингтон на текстові повідомлення, щоб телефон безневинних перехожих не лякав!

— Я вам можу допомогти, — каже Діна. — Це запросто. У мене там «Crazy Frog».

— Спочатку розкажи, будь ласка, про сайт.

— Там був твіт, ага? Мені хтось у школі про нього розповів. Його в різних соцмережах поширювали. Фейсбук… Пінтрест… Ґуґл плюс… ви ж чули про такі?

Ходжес не знає, що це, але киває.

— Сам твіт я точно не згадаю, але спробую доволі близько до тексту. Адже вони там можуть бути не більше, ніж сто сорок знаків. Ви ж це знаєте, так?

— Звичайно, — каже Ходжес, хоча не дуже собі уявляє, що таке твіт. Ліва рука повзе до того місця, де болить бік. Він її стримує.

— Там було щось таке… — Діна заплющує очі. Вигляд у неї дещо театральний, але ж вона щойно прийшла саме з репетиції театрального клубу. — Погана новина: якийсь псих зірвав концерт «Довколишніх». Хочете хорошу новину? Може, навіть безкоштовний подаруночок? Ідіть на сайт badconcert.com! — Діна розплющує очі. — Може, не зовсім слово в слово, але головний сенс такий.

— Авжеж, розумію. — Ходжес записує назву в блокнот. — То ти туди й пішла…

— Атож. Туди багато дітей пішло. Доволі кумедно було. Там був ролик, де «Довколишні» співають свій хіт кількарічної давнини — «Поцілунки на Мідвеї» ця пісня називається — і через секунд так із двадцять лунає вибух і таким квакучим голосом хтось каже: «Чорт, концерт скасовано!»

— Я б не сказала, що це так уже смішно, — каже Енджі. — Вас же всіх могло вбити.

— Там, певне, ще дещо було, — зауважує Ходжес.

— Звичайно. Там було сказано, що на концерт прийшло десь так тисячі зо дві дітей, і для багатьох це взагалі був перший концерт, і їм зіпсовано таке враження, яке раз у житті буває. Ну, там узагалі, е-е…. було сказано не зовсім «зіпсовано»…

— Гадаю, люба, ми зможемо вставити пропущене слово, — відзначає Карл.

— А ще було написано, що корпорація-спонсор «Довколишніх» отримала цілу гору ігрових пристроїв «Zappit», і їх хочуть роздати. Ну, щось на зразок компенсації за концерт.

— І це при тому, що оте сталося шість років тому?! — недовірливо зауважує Енджі.

— Ага. Воно й правда дивно, якщо подумати…

— А ти не подумала! — каже батько. — Подумай, доню!

Діна з дещо зухвалим виглядом знизує плечима.

— Та я подумала, і все здавалося нормальним.

— Це поширені останні слова! — не вгаває Карл.

— То ти просто… що зробила? — питає Ходжес. — Написала е-мейл з іменем і адресою й отримала оце… — він показує на «заппіт», — …поштою?

— Та ні, там іще дещо треба було, — відказує Діна. — Там треба було, ну, довести, що ти справді там був. То я пішла до мами Барб. Ну, ви розумієте, до Тані.

— Навіщо?

— По фотографії. У мене десь вони були, тільки я їх чомусь не могла знайти.

— Ох уже ця її кімната! — Тепер уже Енджі закочує очі.

Бік Ходжеса повільно, розмірено пульсує.

— Які фотографії, Діно?

— Це ж Таня — вона не проти, якщо ми її так називаємо, — возила нас на концерт, розумієте? Там були Барб, я, Гільда Карвер і Бетсі.

— Бетсі яка?

— Бетсі ДеВітт, — каже Енджі. — Річ у тому, що ми тягли жереб, хто повезе дівчат на концерт. Таня витягла коротку паличку. Вона взяла фургончик Джинні Карвер, бо в неї найбільший.

Ходжес із розумінням киває.

— Ну, в кожному разі, ми туди приїхали, — продовжує Діна. — Таня нас пофоткала. У нас мали бути фотографії. Це звучить трохи по-дурному, але ж ми були малі. Я зараз слухаю «Мендоза лайн» і «Рейвеонетт», а тоді «Довколишні» — це для нас було ого! Особливо Кем, соліст. Таня знімала на наші телефони. Чи на свій, може, я точно не згадаю. Але вона подбала, щоб у всіх залишилися фотографії, тільки я свої знайти не змогла.

— Треба було надіслати свою фотографію на сайт, щоб довести присутність на концерті?

— Так, електронкою. Я боялася, що на фотографіях будемо просто ми біля фургону місіс Карвер і це не підійде, але були й дві на тлі зали «Мінго», де вони всі стоять. Я хвилювалася, що й цього може бути мало, бо в кадр не потрапив напис із назвою групи, але підійшло, і я отримала «заппіт» поштою лише через тиждень. Його привезли у великому конверті з підкладками.

— Там була зворотна адреса?

— Угу. Номера скриньки не пригадаю, але відправник був «Sunrise Solutions» — напевне, спонсор турне.

Може, так і було, думає Ходжес: на той час компанія ще не збанкрутувала. Але сумнівається:

— Надіслано було з нашого міста?

— Не пам’ятаю.

— А я доволі певна, що з нашого міста, — каже Енджі. — Я підняла той конверт із підлоги й викинула в смітник. Я тут, розумієте, за французьку покоївку. — Вона кидає косий погляд на дочку.

— Ви-ибач…. — каже Діна.

У блокноті Ходжес нотує: «„Sunrise Solutions“ базуються у НЙ, а п-ка прийшла звідси».

— А коли це закрилося, Діно?

— Я почула про той твіт і сходила на сайт торік. Точно не згадаю, але пам’ятаю, що це було до осінніх канікул. І, як я вже сказала, воно виникло отак раптом, ні з того ні з сього. Я справді здивувалася.