Фредді встає і човгає до дверей комп’ютерної — і тут до неї доходить очевидна причина, чому ця ідея не найкраща. Брейді пішов, але він би не пішов, коли б не міг стежити за своїми проектами з відстані, особливо за репітером, а зробити це — найпростіше у світі. Він тямить у комп’ютерах — та він просто геній, власне, хоча їй і достобіса прикро це визнавати, — і він майже напевне залишив собі «чорний хід» до її установок. Коли так, то він зможе перевіряти все, коли захоче, — йому тільки й треба, що ноут. Якщо вона цю хуєту вимкне, то він дізнається — і дізнається, що вона жива.

І повернеться.

— Що ж робити? — шепоче Фредді. Вона, тремтячи, бреде до вікна — ох ти ж, бля, як холодно в хаті взимку — і дивиться в темряву. — Що ж тепер робити?

Ходжесу сниться Бовзер, кусючий маленький песик-дворняга, який у нього був у дитинстві. Батько потяг песика до ветеринара і приспав його, попри плач і протести Ходжеса, після того як старий Бовзі покусав листоношу так, що довелося накладати шви. У цьому сні Бовзер вкусив його за бік. Він вчепився міцно й не відпускав навіть попри те, що малий Біллі Ходжес пропонував йому найсмачніші ласощі зі своєї торби, — і біль був нестерпний. Дзвонять у двері, і Ходжес думає: це прийшов листоноша — от його покусай, ти ж мав би його кусати.

Однак, випливаючи зі сну в реальність, він розуміє, що дзвонять не в двері — це телефон біля ліжка. Стаціонарний. Він намагається намацати слухавку, вона падає, він підбирає її з укривала і видає якийсь розмитий відповідник «алло».

— Я так вирішив, що в тебе мобільний на вібрації, — каже Піт Гантлі. Голос у нього зовсім не сонний і химерно веселий.

Ходжес мружиться й дивиться на годинник на тумбочці, але не може розібрати часу. Його пляшечка зі знеболювальним, уже наполовину порожня, затуляє цифрове табло. Боже, це ж скільки він учора його випив?

— Я теж не знаю, як це робиться. — Ходжес борсається, намагаючись сісти. Він не може повірити, що біль настільки швидко посилився. Наче він чекав, доки його розпізнають, а тоді запустив у нього свої кігті.

— Треба братися за розум, Керме.

Якось уже пізнувато, думає той, звішуючи ноги з ліжка.

— А чому ти телефонуєш… — Ходжес відсуває пляшечку з ліками, — …о шостій сорок ранку?

— Не міг дочекатися переказати тобі добру новину, — каже Піт. — Брейді Хартсфілд мертвий. Медсестра виявила на ранковому обході.

Ходжес підскакує на ноги і навіть не відчуває болю.

— Що? Як?

— Пізніше сьогодні буде розтин, але лікар, який його оглядав, схиляється до версії самогубства. У нього на язику і яснах залишки чогось. Викликаний лікар узяв зразок, а інший зразок бере наш медексперт ось просто зараз. Вони з аналізом не забаряться, адже Хартсфілд у них там така рок-зірка…

— Самогубство, — вимовляє Ходжес, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. Новина доволі проста, але все одно він ніяк не може її сприйняти. — Самогубство?

— Так він цим завжди захоплювався, — каже Піт. — Здається, ти сам так казав, і не раз.

— Так, але…

Але що? Піт має рацію. Брейді справді захоплювався самогубствами, і не лише чужими. Він же навіть був готовий загинути на ярмарку вакансій у центрі восени 2009 року, якщо все б пішло таким чином, а за рік він на інвалідному візку в’їхав до глядацької зали «Мінго» з трьома фунтами вибухівки, примотаними до сидіння. Так що його власна дупа опинялася в епіцентрі. Але ж це тоді, а зараз усе змінилося. Чи не так?

— Але що?

— Не знаю… — каже Ходжес.

— А я знаю. Він нарешті знайшов спосіб, як це зробити. І все тут. У кожному разі, коли ти вважаєш, що Хартсфілд якось пов’язаний зі смертями Еллертон, Стовер і Скапеллі — та я й сам десь так гадав, — то тепер можеш розслабитися. Він врізав дуба, склеїв ласти, заробив дерев’яний костюм. Мертві бджоли не гудуть — і ура.

— Піте, мені треба трохи це перетравити.

— Не сумніваюся, — каже Піт. — У тебе з ним ціла історія була. Ну а я тим часом телефоную до Іззі. Хай з хорошої ноги встане.

— А ти мені перетелефонуєш, коли буде аналіз того, що він проковтнув?

— Ну звичайно. Тим часом, сайонара[45], містере Мерседес, ага?

— Ага. Атож.

Ходжес кладе слухавку, іде на кухню й ставить чайник, щоб запарити каву. Треба йому чаї пити, кава в його бідолашних нутрощах дірку пропалить, але зараз йому байдуже. І ліків він поки що пити не буде. Йому потрібна якомога ясніша голова.

Висмикує зарядку з мобільного й телефонує Холлі. Та відразу бере, і він питає себе, коли ж то вона встала. О п’ятій? Ще раніше? Може, деякі запитання краще залишити без відповіді. Він переказує їй те, що чув від Піта, і вперше за час їхнього знайомства Холлі Джібні не витримує й матюкається:

— Блядь! Та ти що, жартуєш?!

— Ні, хіба що Піт пожартував, а я так не думаю. Він до обіду жартувати навіть не пробує, та й не вміє він того до ладу.

На мить западає тиша, а потім Холлі питає:

— А ти в це віриш?

— У те, що він мертвий, так. Тут навряд чи його могли з кимось сплутати. А що самогубство? Мені здається… — Він намагається дібрати слова, не може і повторює те, що сказав колишньому колезі п’ять хвилин тому: — Не знаю…

— Уже все скінчено?

— Мабуть, ні.

— От і я так думаю. Треба розібратися, що сталося з «заппітами», які залишилися після банкрутства компанії. Не розумію, як Брейді Хартсфілд міг бути з ними пов’язаний, але так багато ниток тягнуться до нього. І до концерту, на якому він намагався влаштувати вибух.

— Я знаю. — Ходжес знову уявляє собі величезні тенета, де посередині здоровенний отруйний павук. Тільки дохлий.

Мертві бджоли не гудуть, думає він.

— Холлі, ти зможеш під’їхати до лікарні, коли Робінсони забиратимуть Барбару?

— Зможу. — Вона на мить замовкає і каже: — Залюбки. Я зателефоную Тані й спитаю, чи вона не заперечує, але не сумніваюся, що вона погодиться. А навіщо?

— Хочу, щоб ти показала Барб шість фотографій. П’ять яких-небудь літніх чоловіків у костюмах і доктор Фелікс Бабіно.

— Ти думаєш, що Майрон Закім був лікарем Хартсфілда? Що саме він дав Барбарі й Гільді оті «заппіти»?

— Поки що це на рівні відчуттів.

Але це дуже скромне твердження. На такому етапі це трохи більше, ніж відчуття. Бабіно брехнями не пустив Ходжеса в палату Брейді, а потім ледве з кулаками на нього не кинувся, коли Ходжес спитав, чи з ним самим усе гаразд. А Норма Вілмер стверджує, що він ставив якісь недозволені експерименти на Брейді. «Розслідуйте, що робить Бабіно, — казала вона йому в „Барані чорному“. — Створіть йому клопіт. Б’юсь об заклад, вам вдасться!» Для людини, яка, можливо, має в запасі лише кілька місяців життя, не такий уже це виклик.

— Добре, я поважаю твої відчуття, Білле. Не сумніваюся, що зможу знайти на якій-небудь сторінці фото доктора Бабіно з одного з тих благодійних заходів, які часто в лікарів відбуваються.

— Добре. А тепер нагадай-но мені, як звати ту довірену особу.

— Тодд Шнайдер. Йому треба зателефонувати о восьмій тридцять. Я до Робінсонів, мене не буде на місці якийсь час. Джерома приведу.

— Гаразд, чудово. Номер Шнайдера маєш?

— Я його тобі електронною поштою надіслала. Ти ж пам’ятаєш пароль до своєї пошти, правда?

— У мене ж рак, а не склероз.

— І сьогодні в тебе останній день на розслідування. Не забудь.

Ну як він може забути? Його покладуть у ту саму лікарню, де помер Брейді, і там йому остання справа, відкладена на безвік, тоді точно не даватиме спокою — і все… Йому ця ідея дуже не подобається, але нема на то ради. Усе швидко летить.

— Поснідай.

— Поснідаю.

Він завершує розмову і з сумом дивиться на запарену каву. Як же й гарно пахне! Ходжес виливає напій у раковину і вдягається. Він не снідає.