У «Що впало…» без Холлі за столом дуже порожньо, але на сьомому поверсі Тьорнер-білдингу, принаймні, тихо; галасливої команди з туристичного агентства, що далі коридором, іще щонайменше годину не буде на місці.

Ходжес найкраще думає над пачкою жовтих папірців, записуючи думки в міру їх появи, намагаючись виявити зв’язки і сформувати узгоджену картину. Так він працював у поліції, і йому частіше вдавалося встановити такі зв’язки, ніж не вдавалося. Він заслужив чимало подяк за роки служби, і вони купою навалені в його шафі замість красуватися на стіні. Грамоти й подяки для нього ніколи нічого не означають. Справжня нагорода — це той спалах, коли бачиш зв’язок. Він відчув себе не в силі зупинитися. Звідси й «Що впало, те пропало» замість пенсії.

Цього ранку записів на папірцях немає — тільки намальовані схематичні чоловічки, які залазять на гору, циклони й летючі тарілки. Він доволі твердо впевнений, що всі частинки пазлу вже на столі і йому залишається тільки правильно їх зібрати, — але смерть Брейді Хартсфілда стає ніби завалом на шосе його особистої інформації й спричиняє затор. Щоразу, коли він поглядає на годинник, минає п’ять хвилин. Ось уже скоро й настане час телефонувати Шнайдерові. Коли він вийде на зв’язок, почнуть приходити галасливі турагенти. Потім Холлі і Джером. І тоді вже не буде жодного шансу подумати спокійно.

«Подумай про зв’язки, — казала Холлі. — Вони всі ведуть до нього. І до концерту, який він хотів підірвати».

Так. Так, ведуть. Бо право на безкоштовне отримання «заппітів» отримали люди, в основному дівчатка, які зараз уже підлітки, — що могли довести свою присутність на тому концерті «Довколишніх», і вже зниклий вебсайт. Разом із Брейді той сайт — це ті мертві бджоли, які не гудуть, — і ура.

Нарешті він друкованими літерами пише серед своїх малюнків два слова і обводить їх колами: «концерт» і «залишки».

Він телефонує до лікарні імені Кайнера, просить з’єднати з «Відром». Так, кажуть йому, Норма Вілмер зараз є, але наразі вона зайнята й підійти до апарату не може. Ходжес розуміє, що Норма має дуже багато клопоту цього ранку, і плекає надію, що їй з похмілля не дуже погано. Він залишає медсестрі повідомлення, просячи перетелефонувати йому якомога швидше, наголошує, що це терміново.

Він малякає до восьмої тридцять п’ять (тепер він зображує «заппіти», бо ґаджет Діни Скотт лежить у нього в кишені пальта), потім телефонує Тоддові Шнайдеру, який особисто бере слухавку.

Ходжес називається захисником прав споживачів, який працює на бюро «Кращий бізнес», і стверджує, що йому доручили розслідувати ситуацію з ігровими консолями «заппіт», які останнім часом з’явилися в місті. Говорить він легко, майже невимушено.

— То нічого такого, особливо з огляду на те, що «заппіти» роздавалися безкоштовно, але складається враження, що дехто з отримувачів завантажує книжки з якогось «Кола читачів Sunrise» і текст приходить зіпсований.

— «Коло читачів Sunrise»?! — здається, Шнайдер здивований. Наче немає ознак, що він готується оборонятися, кидаючись канцелярськими виразами, і Ходжесові хочеться, щоб так і тривало. — Щось таке, як «Sunrise Solutions»?

— Ну, власне, так, тому я вам і телефоную. За моєю інформацією, «Sunrise Solutions» перекупило корпорацію «Zappit» перед тим, як вона збанкрутувала.

— Це правда, у мене тонни паперової роботи за «Sunrise Solutions», але я не можу пригадати ніякого «Кола читачів». І воно б стирчало, як прищ на рівному місці. «Sunrise» передусім займалася поглинанням маленьких електронних компаній у пошуках єдиного унікального хіта. Якого вони, на жаль, так і не знайшли.

— А «Клуб Zappit» — ні про що не говорить?

— Не чув про такий.

— А про сайт під назвою zeetheend.com?

Ставлячи останнє запитання, Ходжес ляскає себе по лобі — що ж він не пішов той сайт подивитися замість малювання дурних каляк!

— Ні, не чув про нього теж. — Отут уже чути, як десь за спиною подзвонює щит закону. — Це питання підробок? Адже закони про банкрутство з цього питання є дуже чіткими і…

— Ні, що ви, — заспокоює Ходжес. — До нас звернулися тільки через проблеми з завантаженням. Ну і щонайменше один із «заппітів» було доставлено несправним. Одержувач бажає відправити його назад — може, й отримати натомість новий.

— Не дивуюся, коли хтось отримав непрацюючу консоль, якщо з останньої партії, — відказує Шнайдер. — Там багато браку було — може, тридцять відсотків випуску.

— Дозвольте для себе поцікавитися, скільки ж їх було в тій останній партії?

— Для певності мені потрібно подивитися на цифри, але, гадаю, приблизно сорок тисяч штук. «Zappit» судилися з виробниками, хоча судитися з китайськими компаніями загалом дурна праця, але вони відчайдушно намагалися втриматися на плаву. Я вам даю цю інформацію лише тому, що вся справа там уже закрита і підшита.

— Зрозуміло.

— Ну й компанія-виробник — «Ішен Електронікс» — захищалася щосили. Може, навіть не тому, що на кону були гроші, а тому, що переймалися своєю репутацією. Важко ж їх там звинуватити, правда?

— Та отож. — Ходжес не витримує, йому потрібно зняти біль. Він бере пляшечку з таблетками, витрушує дві, потім неохоче вертає одну назад. Кладе під язик — хай тане, може, так швидше подіє. — Та, мабуть, чого там.

— В «Ішен» заявили, що несправні пристрої були пошкоджені в дорозі: можливо, підмокли. Заявляли, що коли б брак був програмний, то не працювали б усі. Для мене це має певний сенс, але я все-таки не електронщик. У кожному разі, «Zappit» пішов униз, а «Sunrise Solutions» вирішили не продовжувати процес. У них були й серйозніші проблеми на той час. Кредитори кусали їх за п’яти. Інвестори тікали з корабля.

— Що ж сталося з останньою партією?

— Ну, звичайно, пристрої були активом, але не надто цінним з огляду на брак. Я якийсь час їх потримав, і ми рекламували їх на ринку компаній, які спеціалізуються на дисконтних товарах. Мережі на зразок «Усе по долару» чи «Чарівник-економ». Знаєте такі?

— Так. — Ходжес купив пару дешевих туфель у місцевій крамничці «Усе по долару». Коштували вони більше, ніж один долар, але були непогані. Носилися добре.

— Звичайно, ми були змушені повідомити, що не менш як три на кожен десяток «заппіт командерів» — так остання версія називалася — можуть виявитися бракованими, що означало: кожен треба перевіряти. Це вбивало будь-який шанс збути всю партію. Перевіряти по одному — це занадто велика праця.

— Умгу.

— Тож, як довірена особа банкрута, я вирішив їх знищити і попросити податкової пільги, яка мала б становити… ну, так чимало. Не за стандартами «General Motors», але десь середина шестизначних чисел. Розумієте, треба бухгалтерії лад дати.

— Так, розумію.

— Але до того, як я зміг це зробити, мені зателефонував один чоловік із компанії під назвою «Gamez Unlimited» — от просто в нашому місті, — назва така, як «ігри» по-англійськи, тільки там Z у кінці. Назвався виконавчим директором. Може, то такий директор, як буває в конторі на три людини в двох кімнатках чи гаражі. — Шнайдер пирхає так, як може пирхати великий нью-йоркський бізнесмен. — Оскільки комп’ютерна революція дійсно сталася, то такі заклади виникають, як гриби після дощу, хоча я й ніколи не чув, щоб вони по-справжньому видавали щось безкоштовно. Відгонить якимсь шахрайством, чи не так?

— Так, справді, — каже Ходжес. Пігулка, яка розчиняється під язиком, страшенно гірка, зате полегшення солодке. Він міркує, що так буває взагалі багато з чим у житті. Просвітлення в дусі «Рідерз дайджест», але менш правдивим воно від такої банальності не стає. — Є таке.

Ну ось і прощавай, щите законності. Шнайдер пожвавився, захоплений власною розповіддю.

— Отой чоловік запропонував мені купити вісімсот «заппітів» по вісімдесят доларів: це приблизно на сто доларів дешевше, ніж запропонована роздрібна ціна. Ми трохи поторгувалися й домовилися за сотню.

— За одиницю?

— Так.

— Отже, виходить вісімдесят тисяч доларів, — каже Ходжес. Він думає про Брейді, який мав бозна-скільки цивільних судових процесів на суми аж до десятків мільйонів доларів. Брейді, який — коли Ходжесові не зраджує пам’ять — має приблизно одинадцять тисяч доларів у банку. — І ви отримали чек на таку суму?