Вона так і робить, але страшенно повільно. У такому стані людина наче під водою. Брейді нагадує собі, як легко все вдалося, і намагається стримати нетерпіння. Коли вона закінчує і повідомлення надіслані — ось іще сірники до сухого хмизу, — він пропонує їй підійти до вікна.

— Мабуть, тобі треба подихати повітрям. Щоб голова проясніла.

— Мені треба подихати повітрям, — каже дівчинка, відкидаючи ковдру і спускаючи босі ноги з ліжка.

— Не забудь свій «заппіт», — каже він.

Дівчинка бере його і йде до вікна.

— Перш ніж відчинити вікно, іди в основне меню, де іконки. Зможеш, Еллен?

— Так… — Довга пауза. Ух вона, сука, й повільна, рухається, як у патоці. — Так, бачу іконки.

— Чудово. Тепер іди у «Витри слово». Іконка, де шкільна дошка й ганчірка.

— Бачу.

— Двічі її торкнися, Еллен.

Дівчинка так і робить, і «заппіт» вдячно моргає. Якщо хтось іще візьме в руки цей ігровий пристрій, той моргне синім і припинить працювати.

— Отепер можеш відчинити вікно.

Морозяне повітря вривається в кімнату, відкидає волосся Еллен назад. Вона заточується, здається, гіпноз ось-ось мине, і на мить Брейді відчуває, що вона висковзує. Усе ж на відстані контролювати людину важко, навіть під гіпнозом, але він певен, що відшліфує свою техніку до ідеалу. З практикою все приходить.

— Стрибай, — нашіптує їй Брейді. — Стрибай, і тобі не треба буде складати той іспит. Мати тебе не буде ненавидіти. Їй буде тебе шкода. Стрибай — і всі цифри зійдуться. Ти отримаєш найкращий приз. Найкращий приз — це сон.

— Найкращий приз — це сон, — погоджується Еллен.

— Зроби це зараз, — тихо промовляє Брейді, сидячи з заплющеними очима за кермом старої машини Ела Брукса.

У сорока милях південніше Еллен стрибає з вікна спальні. Падає вона недовго, а під будинком навалено снігу. Він старий, підмерз зверху, але все одно трохи пом’якшує її падіння — і дівчинка не гине, а ламає ключицю й три ребра. Вона кричить від болю, і Брейді вилітає з її голови, наче пілот, який катапультується з літака F-111.

— Блядь! — кричить він і б’є по керму. Артрит Бабіно обпікає йому всю руку й лютить іще дужче. — Блядь, блядь, блядь!

У приємно заможному районі Бренсон-парк Еллен Мьорфі важко зводиться на ноги. Останнє, що вона пам’ятає, — це те, що сказала мамі, що хвора й не піде в школу: збрехала, щоб ловити рожевих рибок і спробувати виграти приз у приємно причепливій «Риболовлі». Поряд лежить її «заппіт» із тріснутим екраном. Він більше її не цікавить. Вона облишає його і шкандибає босоніж до дверей. Кожен вдих відгукується різким болем у боці.

Але я жива, думає вона. Принаймні, жива. Про що я думала? Боже, про що я тільки думала?

Голос Брейді ще залишається в ній; слизький смак чогось, що вона проковтнула, коли воно ще було живе.

— Джероме! — каже Холлі. — Ти можеш мене чути?

— Можу.

— Я хочу, щоб ти вимкнув «заппіт» і поклав його на стіл Білла. — А потім, як вічний перестраховщик, додає: — Вниз екраном.

Джером морщить широке чоло:

— Справді треба?

— Так. Просто зараз. Не дивлячись на цю чортову штуку.

Ще до того, як Джером встигає виконати цей наказ, Ходжес кидає погляд на рибок, які плавають, і на ще один синій спалах. На мить його тілом прокочується хвиля запаморочення — може, це від знеболювального, може, й ні. Потім Джером натискає кнопку у верхній частині пристрою, і рибки зникають.

Ходжес відчуває не полегшення, а, скоріше, розчарування. Може, це божевілля, але, з огляду на його теперішню проблему зі здоров’ям, може, й ні. Йому доводилося бачити гіпноз, який застосовувався, щоб допомогти свідкам краще згадати ситуацію, але донині він іще не усвідомлював його сили. У нього виникає думка, можливо, в цій ситуації блюзнірська, що «заппіт» із рибками може краще допомагати від болю, ніж те, що прописав доктор Стамос.

Холлі каже:

— Зараз я лічитиму від десяти до одного, Джероме. Щоразу, коли чутимеш число, ти трохи більше приходитимеш до тями. Гаразд?

Кілька секунд Джером не каже нічого. Він сидить спокійно, мирно, перебуває в якійсь іншій реальності і, можливо, намагається вирішити, чи не хоче оселитися там на довше. А Холлі тремтить, як камертон, і Ходжесові навіть чути, як її нігті врізаються в долоні, коли вона стискає кулаки.

Нарешті Джером каже:

— Та, мабуть, гаразд. Адже це ти, Холліберрі.

— Починаємо. Десять… дев’ять… вісім… ти отямлюєшся… Сім… шість… п’ять… прокидаєшся…

Джером підводить голову. Його очі спрямовані на Ходжеса, але той не певен, чи хлопець його бачить.

— Чотири… три… майже приїхали… два… один… прокидайся! — Холлі плескає в долоні.

Джером різко смикається. Одна його рука зачіпає «заппіт» Діни і скидає його на підлогу. Джером дивиться на Холлі з виразом такого здивування, яке за інших обставин могло б здатися смішним.

— Що це було? Я заснув?

Холлі падає в крісло, призначене для клієнтів. Вона глибоко вдихає й витирає спітнілі щоки.

— Десь так, — каже Ходжес. — Гра тебе загіпнотизувала. Як і твою сестру.

— Ви впевнені? — питає Джером і дивиться на годинник. — Та, певне, що так. Я втратив п’ятнадцять хвилин.

— Ближче до двадцяти. Що ти можеш згадати?

— Клацав по рожевих рибках, вони перетворювалися на цифри. На диво складно це зробити. Треба дуже уважно дивитися, дійсно сконцентруватися, а сині спалахи зовсім у цьому не допомагають.

Ходжес підіймає «заппіт» з підлоги.

— Я його вмикати не буду! — різко каже Холлі.

— Не будеш. А я от вчора ввечері ввімкнув, і, знаєте, не було там синіх спалахів, і рибки рожеві на цифри не перетворювалися, хоч пальці об них оббий. І мелодія зараз не така. Не те що геть інакша, але не така.

Холлі в лад співає:

— Де море, де море красиве, ми будем з тобою щасливі… Мені це мама співала, коли я була маленька.

Джером дивиться на неї більш напружено, ніж вона може витримати, і вона відводить очі, стривожена.

— Що? Що таке?

— Там були слова, — розповідає Джером, — тільки не такі.

Ходжес слів не чув, чув тільки мелодію, але нічого не каже. Холлі питає Джерома, чи може він пригадати ті слова.

У Джерома музичний слух не такий тонкий, як у Холлі, але з його співу зрозуміло, що він чув ту саму мелодію:

— Засни, засинай, будь щасливий, хай сон тобі сниться красивий… — На тому зупиняється. — Далі не пам’ятаю. Якщо мені це взагалі не здалося…

Холлі каже:

— Тепер ми точно знаємо. Хтось певним чином змінив демо «Риболовлі»

— Напустив туди зарази.

— А це що таке? — не розуміє Ходжес.

Джером киває до Холлі й пояснює:

— Хтось підвантажив у демо приховану програмку, а відео вже було трохи гіпнотичне. Ця програма спала, коли «заппіт» був у Діни, спала й тоді, коли вчора ввечері на неї дивилися ви, Білле, — на щастя для вас, — а потім хтось її запустив.

— Бабіно?

— Чи він, чи ще хтось, коли в поліції правдива версія, що Бабіно загинув.

— Воно могло бути заздалегідь визначене, — каже Джером до Холлі. Потім до Ходжеса: — Ну як будильник.

— Давайте прямо, — намагається розібратися Ходжес. — Ця програма була там увесь час і активізувалася, тільки коли «заппіт» Діни Скотт увімкнувся сьогодні?

— Так, — відказує Холлі. — Можливо, десь працює репітер, як ти гадаєш, Джероме?

— Так. Комп’ютерна програма, яка постійно підсилає оновлення, чекаючи, поки якесь дурбецило — у цьому разі я — увімкне «заппіт» і активує вай-фай.

— І це могло статися з усіма?

— Якщо в них усіх ця прихована програма, то звісно, — відказує Джером.

— Це Брейді влаштував. — Ходжес починає ходити з кутка в куток, його рука тягнеться до боку, наче хоче спіймати біль і не випустити його. — Брейді, сука, Хартсфілд.

— Як? — не розуміє Холлі.

— Не знаю, але іншого пояснення тут не дібрати. Він намагається підірвати «Мінго» під час того концерту. Ми зупиняємо його. Публіку, здебільшого дівчаток, врятовано.