— Це ви врятували, Холлі, — каже Джером.

— Тихо, Джероме. Хай розповідає. — Але по очах Холлі видно, що вона розуміє хід думки Ходжеса.

— Минає шість років. Ці дівчатка, які в 2010 році ходили до молодшої чи середньої школи, тепер у старшій. Може, і в коледжі. «Довколишніх» уже немає, дівчата подорослішали, цікавляться іншою музикою, але отримують пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Безкоштовний ігровий пристрій — а треба лише довести свою присутність на концерті «Довколишніх» того вечора. Ця штука їм, може, й видається старою, як чорно-білий телевізор, але, хай їй чорт, вона ж безкоштовна!

— Так! — каже Холлі. — Брейді вони досі не дають спокою. Це його помста, але не лише їм. Це він мститься тобі, Білле.

І це робить мене відповідальним, суворо думає Ходжес. Тільки от що я можу вдіяти? Що ще може зробити будь-хто з нас? Він збирався бомбити їх.

— Бабіно під іменем Майрона Закіма купив вісімсот таких консолей. Це мав бути він, бо в нього є гроші. У Брейді їх не було, та й Бібліотечний Ел навряд чи міг би викласти навіть двадцять тисяч доларів зі своїх пенсійних заощаджень. Тепер ці пристрої розійшлися по руках. І якщо в них усіх така посилена програма, коли їх вмикати, то вони…

— Чекайте-но, давайте назад, — каже Джером. — Ви серйозно кажете, що в цій фігні замішаний поважний нейрохірург?

— От, власне, це й кажу, авжеж. Твоя сестра впізнала його, і ми вже знаємо, що поважний нейрохірург використовував Брейді Хартсфілда як лабораторного щура.

— Але ж Хартсфілд мертвий, — каже Холлі. — Залишається Бабіно, який теж може бути мертвий.

— Або й ні, — зауважує Ходжес. — У машині була кров, а не тіло. Нічого дивного, що той, хто щось накоїв, міг намагатися інсценувати власну смерть.

— Мені треба дещо перевірити на комп’ютері, — каже Холлі. — Якщо ці безкоштовні «заппіти» сьогодні отримують нову програму, то, можливо… — Вона швидко виходить.

Джером починає:

— Я не розумію, як це все може бути, але…

— Бабіно зможе нам розказати, — закінчує Ходжес. — Якщо він іще живий.

— Так, але зачекайте. Барб казала, що чула якийсь голос, котрий їй казав усяке жахливе. Я голосу ніякого не чув і точно не відчував бажання розпрощатися з життям.

— Може, в тебе імунітет.

— Та ні. Оцей екран мене бере — тобто я поплив. Я чув слова в тій мелодії, і, мені здається, якісь слова є і в синіх спалахах — як двадцять п’ятий кадр. А… голосу не було.

На це може бути багато причин, думає Ходжес, і те, що Джером сам не чув суїцидального голосу, ще не означає, що його не чує більшість дітей, які мають ці безкоштовні пристрої.

— Уявімо, що отой репітер почав подавати сигнали лише чотирнадцять годин тому, — каже Ходжес. — Ми знаємо, що це не могло статися раніше, ніж я увімкнув Дінин «заппіт», бо інакше я б побачив рибок з цифрами й сині спалахи. То виникає питання: чи може програма надходити на пристрій, навіть якщо він вимкнений?

— Ніяк не може, — відповідає Джером. — Треба, щоб був ввімкнений. А коли вже…

— Він діє! — кричить Холлі. — Чортів zeetheend працює!

Джером біжить до її столу в зовнішньому кабінеті. За ним повільніше підходить Ходжес.

Холлі вмикає звук на машині, і офіс «Що впало, те пропало» заповнюється музикою. Цього разу це не «Море красиве», а «Не бійся косаря»[51]. Лунають слова «Сорок тисяч ідуть щодня, сорок тисяч приходять натомість…» — і Ходжес бачить на екрані залу й освітлену свічками і засипану квітами труну. На цьому тлі екраном рухаються в різних напрямках хлопці й дівчата, усміхаються, інколи їхні шляхи перетинаються, інколи зображення блякнуть і розтають. Дехто з них махає руками, дехто показує два пальці — «мир». Під труною пульсують, як серце, написи:

КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ

КІНЕЦЬ СТРАХУ

ГОДІ ГНІВУ

ГОДІ СУМНІВУ

ГОДІ БОРОТЬБИ

МИР

МИР

МИР

Потім — переривчаста серія синіх спалахів. У них якісь слова. Чи, називаймо речі своїми іменами, думає Ходжес — краплі отрути.

— Вимкни це, Холлі. — Ходжесові не подобається, як вона дивиться на екран — такими самими розширеними очима, як щойно Джером.

Вона, достоту як Джером, рухається повільно. Він тягнеться через плече і вимикає комп’ютер кнопкою.

— Так не можна! — дорікає Холлі. — Я могла втратити дані.

— Оце саме для цього цей сраний сайт, — каже Джером. — Щоб ви втратили дані. Щоб ви все, на хрін, втратили. Я зміг прочитати останній напис, Білле, — там сказано: «Зроби це зараз!»

Холлі киває.

— А ще було: «Розкажи друзям».

— А «заппіт» спрямовує їх на… на оце? — питає Ходжес.

— Він і не має цього робити, — каже Джером. — Бо ті, хто його знайде, — а їх буде багато, зокрема й ті, що ніякого безкоштовного «заппіту» не отримували, — розкажуть друзям на Фейсбуку тощо.

— Він хотів епідемії самогубств, — каже Холлі. — Він якимось чином запустив процес і вбив себе.

— Мабуть, щоб опинитися там першим, — зауважує Джером, — і коло воріт зустріти…

Ходжес каже:

— Це я що, маю повірити, що оця пісня і картинка з похороном змусять дітей іти на самогубство? «Заппіти» — це я ще розумію. Я бачив, як це працює. А тут?

Холлі і Джером перезираються, і в їхніх поглядах Ходжес читає: «Ну як це йому пояснити? Як пояснити, що таке синиця, людині, яка ніколи не бачила птахів?» Уже сам цей погляд його майже переконує.

— Підлітки до такого сприйнятливі, — каже Холлі. — Не геть усі, але багато. Коли мені було сімнадцять, я могла б теж…

— І воно причепливе… — додає Джером. — Коли це починається… якщо починається… — Він знизує плечима.

— Ми маємо знайти й вимкнути репітер, — каже Ходжес. — Обмежити руйнівну силу.

— Може, він у домі Бабіно? — міркує Холлі. — Зателефонуй Пітові. Дізнайся, чи є там якісь комп’ютерні штуки. Якщо є, хай усе з розеток повисмикує.

— Якщо він з Іззі, то він не візьме слухавку, буде «залишіть голосове повідомлення…», — каже Ходжес, але телефонує, і Піт бере після першого ж гудка. Він каже Ходжесові, що Іззі пішла назад у відділок з ВКРами чекати на перші звіти судових експертів. Бібліотечного Ела Брукса вже нема: його взяли під варту перші копи, які приїхали, і їм частково було довірено цю справу.

У Піта голос втомлений.

— Ми полаялися. З Іззі. Сильно. Я намагався їй розповісти те, що ти мені казав, коли ми починали працювати разом: справа — це твій шеф, і йти треба туди, куди вона веде. Не ухилятися, не скидати з рук, а просто братися і йти за червоною ниточкою до кінця. Вона стояла, слухала, руки склавши, кивала раз у раз. Потім знаєш, що вона в мене спитала? Чи знаю я, коли у верхніх ешелонах поліції служила жінка! Я сказав, що не знаю, а вона сказала, що відповідь тут: ніколи. Сказала, що буде першою. Слухай, старий, а я ж думав, що її знаю. — Піт сміється: такого безрадісного сміху в нього Ходжес іще ніколи не чув. — А я думав, вона поліцейська…

Коли-небудь, коли зможе, Ходжес готовий йому поспівчувати. Але зараз він не має часу. Він питає про електроніку.

— Ми не знайшли нічого, крім розрядженого айпада, — каже Піт. — Іверлі, економка, каже, що в кабінеті ще був ноутбук, майже зовсім новенький, але його нема.

— Як і Бабіно, — зауважує Ходжес. — Мабуть, він прихопив його з собою.

— Може. Пам’ятай, якщо я можу допомогти, Керміте…

— То я зателефоную, не сумнівайся.

Тепер він отримав усю допомогу, яку міг.

Результат із Еллен просто обурливий — точно як із цією сучкою Робінсон, — але Брейді нарешті заспокоюється. Треба зосередиться на тому, що все працює. Те, що падати було низько, а кучугура велика — це просто не пощастило. Ще буде таких багато. Перед ним непочатий край праці, ще багато сірників треба запалити, але, коли вогнище розгориться, можна буде просто сісти поруч і спостерігати.