Отут Брейді заплутався. То це якась Холлі Джібні розбила йому голову й майже вбила його? Хто це, блядь, така? І чому ніхто за всі ці п’ять років, відколи вона погасила для нього світло й запроторила в цю палату, не сказав йому цього? Як так могло статися?

А дуже просто, розсудив він. Коли новина була свіжа, я лежав у комі. А потім, подумав він, я просто вирішив, що то був Ходжес чи його нігер.

Він при нагоді знайде цю Джібні в Мережі, але вона — це не так важливо. Вона просто частина його минулого. А майбутнє — це блискуча ідея, що з’явилася в нього, як завжди виникали найкращі винаходи: вона постала в уяві цілісним образом, який можна хіба трохи вдосконалити й доповнити.

Він увімкнув свій «заппіт», знайшов Z-Боя (який саме видавав журнали пацієнткам в акушерсько-гінекологічному відділенні) і послав його на комп’ютер у бібліотеку. Коли той сидів біля екрану, Брейді випхав його з-за керма і взявся до справи сам, зігнувшись і мружачись до монітора короткозорими очима Ела Брукса. На сайті під назвою «Майно банкрутів — 2015» він знайшов список того, що залишилося після «Sunrise Solutions». Там був усякий мотлох від дюжини різних компаній, наведених в абетковому порядку. «Заппіт» був останнім за абеткою, але, відзначив Хартсфілд, не за значущістю. Першим пунктом у списку його майна стояли 45 872 «заппіт командерів» за пропонованою роздрібною ціною $ 189,99. Також їх продавали партіями по чотириста, вісімсот і тисячі. Унизу червоним стояло попередження, що частина партії бракована, але «більшість — у чудовому робочому стані».

Від хвилювання Брейді старе серце Ела закалатало. Його руки знялися з клавіатури й стислися в кулаки. Можливість порішити більше людей, які не загинули в центрі, блякла на тлі іншої грандіозної ідеї, що заволоділа ним: закінчити те, що тоді не вдалося в «Мінго». Він навіть уявляв, як пише до Ходжеса: «Ти думав, що зупинив мене? Подумай іще раз!»

Як же й гарно це буде!

Він був цілком певен, що Бабіно стане грошей, щоб купити «заппіт» кожному, хто був там того вечора, але оскільки Брейді матиме справу з кожною жертвою окремо, то гарячкувати не слід.

Він послав Z-Боя по Бабіно. Бабіно приходити в палату не хотів. Тепер він боявся Брейді, і Брейді це неабияк тішило.

— Ви будете дещо закуповувати, — сказав Брейді.

— Закуповувати… — Слухняний, уже не боїться. У палату 217 зайшов Бабіно, але нині біля крісла Брейді сутулився Доктор Z.

— Так. Ви кладете гроші на новий рахунок. Назвімо його «Gamez Unlimited» — як «ігри», тільки в кінці слова «z».

— Z. Як я. — Голова неврологічного відділення вичавив із себе вузьку порожню посмішку.

— Дуже добре. Скажімо, сто п’ятдесят тисяч доларів. Також ви надасте Фредді Лінклаттер нову, більшу квартиру. Тоді вона зможе отримувати товари, які ви закуповуєте, і працювати з ними. Дівчинка буде багато працювати.

— Я надаю їй нову, більшу квартиру, щоб…

— Слухайте мовчки. Їй також буде потрібне деяке нове обладнання.

Брейді нахилився вперед. Перед ним уже сяяло майбутнє, де Брейді Вілсон Хартсфілд здобуде перемогу після того, як старий коп-пенсіонер вирішив, що його гру скінчено.

— Найважливіший пристрій називається репітер…

Фредді прокидається не від болю, а від того, що хоче в туалет. Здається, міхур ось-ось лусне. Вилізти з ліжка — це серйозна операція. Голова гуде, а грудна клітка неначе в гіпсі. Не сказати, що дуже болить, але все просто якесь важке і тверде. Дихаєш — як штангу штовхаєш.

Ванна кімната виглядає наче в якомусь фільмі про кривавих маніяків — і Фредді сидить на унітазі з заплющеними очима, щоб не бачити крові навколо. Їй дико пощастило вижити, і з неї виливається мало не десять галонів сечі. Чорт, ух ти ж і пощастило. А чому я потрапила в цей хріновиверт? Бо фоточку йому принесла. Правду мама казала: доброта карається.

Але якщо вже є час тверезо поглянути на речі, то він саме настав, і Фредді змушена визнати, що сюди її привела не принесена Брейді фотографія — не через неї вона сидить тут у закривавленій ванній з ґулею на голові й діркою в грудях. Вона тут — бо повернулася, а повернулася, бо заплатили: п’ятдесят за сеанс. Просто дівчинка за викликом, подумала Фредді.

Ти розумієш, що це означає. Можна собі казати, що все стало зрозуміло лише тоді, коли Доктор Z приніс флешку, яка активувала той стрьомний сайт, — але ж ти знала й тоді, коли почала ставити оті оновлення на всі їхні «заппіти», правда ж? Просто конвеєр: сорок-п’ятдесят штук на день, доки всі, що працювали, перетворилися на бомби сповільненої дії. Понад п’ятсот. І знала ж ти весь час — то був Брейді, а Брейді Хартсфілд — ненормальний!

Вона натягує штани, спускає воду й виходить з ванної. У кімнату пробивається приглушене світло, але все одно воно ріже очі. Вона мружиться, бачить, що починається снігопад, і човгає на кухню, тяжко дихаючи. Холодильник набитий коробочками з залишками китайської хавки, але у дверцятах є і парочка банок «ред була». Фредді хапає бляшанку, одним духом випиває половину — і їй трохи кращає. Може, це просто психологічний ефект, але нехай.

Що ж тепер робити? Боже, що ж робити? Чи є якийсь вихід із цього всього?

Вона шкутильгає до комп’ютерної, тепер уже дещо бадьоріше, і будить монітор. Шукає сайт zeetheend.com, сподіваючись побачити мультяшного чоловічка з кайлом, — і в неї просто серце йде у п’яти: весь екран заповнює зала з труною і свічками — власне, оце вона й бачила, коли завантажувалася з тієї флешки і подивилася на стартовий екран (замість того щоб усе вантажити не дивлячись, як було сказано). І ця дурна після «Blue Цyster» грає…

Прогортає написи, які пульсують під труною (КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ, КІНЕЦЬ СТРАХУ…) і натискає «Коментувати». Фредді не знає, як довго діяла ця електронна отрута, але вона вже викликала сотні коментарів.

Сутінковий77: Яка смілива правда!

ЗавждиЕліс401: Коли б мені сили на це, вдома все так погано!

МавпаВербана: Люди, тримайтеся, терпіть! Самогубство — це боягузтво!!!!

ЗеленоокаКиця: Ні, самогубство БЕЗБОЛІСНЕ і стільки всього змінює.

Виходить, тільки оця «МавпаВербана» проти? Але Фредді не має часу гортати коментарі й дивитися, чи справді вона (чи то він?) у меншості. Та воно поширюється, як грип, думає Фредді.

Ні, скоріше як ебола.

Вона дивиться на репітер: саме в цей момент «ЗНАЙДЕНО 171» змінюється на «ЗНАЙДЕНО 172». Новина про рибки-цифри поширюється швидко, і до вечора повмикаються майже всі «заппіти». Демо-екран гіпнотизує, робить людей сприйнятливими. До чого? Ну, наприклад, навідатися на сайт zeetheend.com. Чи, може, тим, у кого «заппіт», туди й ходити не треба. Може, вони його ігноруватимуть. Чи люди справді вчинять за гіпнотичною командою і вб’ють себе? Ні, правда ж, ні?

Правда?

Фредді не може зважитися на ризик вимкнути репітер, боячись, що знову прийде Брейді, але ж сайт?

— Тобі пиздець, падлюко! — каже вона й береться до клавіатури.

Не минає й тридцяти секунд, коли вона здивовано бачить на моніторі повідомлення: «Ця функція не дозволена». Фредді пробує знову, потім зупиняється. Наскільки вона розуміє, коли вона ще раз спробує щось зробити із цим сайтом — у неї накриється все: не тільки оця електроніка, а й банківські картки, рахунок, мобіла, навіть, блін, права водійські накриються. Якщо хтось уміє програмувати таку погань, то це тільки Брейді.

Йопть. Треба тікати звідси.

Вона вкине якісь шмотки у валізу, викличе таксі, поїде в банк і зніме всі гроші, які має. Вийде щось із чотири тисячі доларів (у глибині душі вона розуміє, що сума ближча до трьох тисяч). З банку — на автовокзал. За вікном кружляють сніжинки: схоже, буде велика заметіль — і, може, по сніжку вона швидко втече. Але якщо треба буде на вокзалі кілька годин кантуватися, вона перекантується. Чорт, та навіть спатиме там, нехай. Це все Брейді. Він розробив складний план, якийсь новий Джонстаун[55], і ті перероблені «заппіти» — лише частина задуму, і вона йому в цьому допомогла. Фредді не уявляє, як це все діятиме, але дізнаватися не хоче. Їй шкода тих, кого може затягти в «заппіт», кого штовхне на самогубство той дурний веб-сайт, хто не буде здатний замислитися, що ним хтось маніпулює, — але наразі вона має подбати про себе. Вона в себе одна.