— Ти дуже допоможеш. Лі, ти єдина, кому загрожує справжня небезпека — коли вона заїде, ти будеш у гаражі, стоятимеш на підлозі. А я просто сидітиму тут, нагорі, у кабіні, і розкладатиму ту суку на запчастини.

— Я дуже сподіваюся, що так усе й буде, — і вона поклала голову мені на плече. Я погладив її волосся.

Тож ми чекали.

Подумки я бачив, як Арні виходить з головного корпусу ЛСШ, з підручниками під пахвою. Бачив, як у компактному універсалі Каннінґемів, сяючи від щастя, на нього чекає Реджина, а Арні всміхається, відсторонено здаючись на ласку її обіймів. Арні, ти слушне рішення прийняв… ти навіть не уявляєш, як нам із батьком полегшало, які ми щасливі. Так, мамо. Зайчику, хочеш сісти за кермо? Ні, мамо, краще ти. Не хочу.

Вони вдвох вирушають крізь легкий снігопад до університету «Пен-Стейт»: Реджина за кермом, Арні сидить на сидінні для дробовика, тримаючи руки штивно згорнутими на колінах. Обличчя в нього бліде, без тіні усмішки й чисте — на ньому ані прища.

А на студентській стоянці ЛСШ, на виїзді, стоїть мовчазна Крістіна. Вичікує, коли подужчає снігопад. Вичікує темряви.

О пів на четверту чи десь так Лі знову пішла в контору Дарнелла — у туалет. І поки її не було, я насухо проковтнув ще дві пігулки дарвону. Ногою розливався нестерпний свинцевий біль.

А невдовзі по тому я втратив лік часу. Думаю, наркота мене одурманила. Усе набуло нереальності сновидіння: тіні, що глибшали, біле світло, що просочувалося у вікна й поволі ставало попелясто-сірим, дзижчання обігрівачів під стелею.

Здається, ми з Лі кохалися… не традиційним способом, бо цьому б завадила моя нога, але якийсь солодкий замінник знайшли. Наче пам’ятаю, як вона важко дихала мені на вухо, дихання все прискорювалося; наче пам’ятаю, як шепотіла, щоб я був обережний, будь ласка, будь обережний, що вона втратила Арні й не переживе, якщо втратить ще й мене. Наче пригадую вибух насолоди, від якого зник біль — ненадовго, проте без сліду, на що навіть увесь дарвон у світі не здатен… але «ненадовго» було саме тим словом. Усе це тривало занадто недовго. А потім я, здається, задрімав.

Наступне, що пам’ятаю твердо, — як Лі трясла мене за плече й пошепки повторювала на вухо моє ім’я, знову і знову.

— А? Що? — Я геть втратив орієнтацію в просторі, а нога палала від розривного болю так, наче от-от вибухне. У скроні теж угвинчувався біль, а очі здавалися завеликими для очниць. Я кліпав на Лі, як велика дурнувата сова.

— Уже стемніло, — сказала вона. — Здається, я щось почула.

Я знову кліпнув і побачив, що лице в неї витягнуте й перелякане. А потім глянув на ворота й побачив, що вони відчинені на всю широчінь.

— Блін, як це…

— Я, — відповіла вона. — Я їх відчинила.

— Очманіти! — я трохи випростався і одразу ж скривився від болю в нозі. — Лі, це було не надто розумно. Якби вона приїхала…

— Вона не приїхала. Просто сутеніти почало, от і все. І сніг повалив сильніше. Тому я вийшла, відчинила ворота й вернулася сюди. Я все думала, ти за хвилину прокинешся… ти щось бурмотів… а я все думала: «Почекаю, поки стане справді темно, почекаю до повної темряви», — а потім побачила, що обманюю себе, бо вже стемніло півгодини тому й мені лише здавалося, що я досі бачу світло. Бо я хотіла його бачити, так, мабуть. А… оце щойно… здається, я щось почула.

Її губи затремтіли, і вона міцно їх стиснула.

Я глянув на годинник і побачив, що вже за чверть шоста. Якщо все пішло за планом, мої батьки й сестра мали бути зараз у товаристві Майкла й батьків Лі. Я подивився крізь вітрове скло Петунії на квадрат засніженої темряви там, де були гаражні ворота. До моїх вух долинало виття вітру. На цемент уже навіяло тонкий скрадливий шар снігу.

— Ти просто вітер чула, — з тривогою на душі відказав я. — То він там ходить і розмовляє.

— Можливо. Але…

Я неохоче кивнув. Не хотілося, щоб вона залишала прихисток високої кабіни Петунії, але якщо вона не піде зараз, то може не вийти взагалі. Я їй не дозволю, а вона дозволить мені не дозволити. А тоді, коли і якщо приїде Крістіна, вона безперешкодно виїде собі заднім ходом з гаража.

І вичікуватиме вдалішої нагоди.

— Гаразд, — сказав я. — Але запам’ятай… стань у тій маленькій ніші праворуч від воріт. Якщо вона приїде, то може трохи постояти надворі. — «Нюхаючи повітря, мов та звірина», подумав я. — Не лякайся і не рухайся. Не дай їй увігнати тебе в паніку, бо викажеш себе. Залишайся спокійною й дочекайся того моменту, коли вона заїде. Потім тисни на кнопку і якомога швидше втікай. Ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Деннісе, а це спрацює?

— Повинно, якщо вона взагалі приїде.

— І поки все не скінчиться, я тебе не побачу.

— Мабуть, так.

Лі нахилилася вперед, міцно притиснула долоню збоку до моєї шиї й поцілувала в губи.

— Деннісе, будь обережний. Але вбий її. Убий цю тварюку.

— Уб’ю, — пообіцяв я.

Зазирнувши мені в очі, Лі кивнула.

— Зроби це заради Арні, — сказала вона. — Звільни його.

Я обійняв її міцно, і вона обійняла мене у відповідь. А потім ковзнула по сидінню — і зачепила коліном сумочку. Та впала на підлогу кабіни. Лі зупинилася, скинувши голову, і подивилася злякано, задумано. А тоді всміхнулася, нахилилась, підібрала сумочку й стала швидко перебирати її вміст, щось шукаючи.

— Деннісе, ти пам’ятаєш «Смерть Артура»?

— Трохи.

Ще до моєї футбольної травми Лі, Арні та я відвідували разом заняття з класики англійської літератури, які вів Іриска Бовен, і одним з перших романів, які нам довелося там прочитати, була «Смерть Артура» Мелорі. Чому Лі згадала про це зараз, було для мене загадкою.

Нарешті шукане знайшлося. То був тонкий, мов павутинка, рожевий шарфик, нейлоновий, з тих, під якими дівчата ховають волосся, коли надворі сіється мжичка. Лі зав’язала мені його на передпліччі зверху на парку.

— А це нащо? — я злегка всміхнувся.

— Будь моїм лицарем, — теж із усмішкою відповіла вона. Але очі лишалися серйозними. — Будь моїм лицарем, Деннісе.

Я підняв губчасту насадку швабри, яку вона знайшла у Вілловому туалеті, і незграбно нею відсалютував.

— Звісно, — сказав я. — Але зви мене сером О-Сідером.

— Жартуй скільки влізе. Тільки жартуй не насправді. Добре?

— Домовились, — кивнув я. — Якщо це те, чого ти хочеш, то я буду твоїм прекрасним, блін, галантним лицарем.

Вона тихо розсміялася, і це вже було краще.

— Пам’ятай про ту кнопку, мала. Тисни сильно. Нам не треба, щоб ті ворота чхнули один раз і застопорилися. Не дезертируємо, так?

— Так.

Вона вийшла з Петунії, і я досі, заплющивши очі, можу побачити її такою, як тоді, за чисту мовчазну мить до того, як усе пішло не так і обернулося жахіттям — високу, вродливу, з довгим білявим волоссям кольору свіжого меду, зі стрункими стегнами й тими разючими вилицями вікінгів, одягнену в парку й витерті «Лі Райдерси», дівчину, що рухалася з грацією танцівниці. Вона досі стоїть у мене перед очима, і я бачу про неї сни, тому що, звісно, поки ми влаштовували пастку для Крістіни, Крістіна, цей старезний і безмежно розумний монстр, влаштовувала пастку для нас. Невже ми справді думали, що легко її перехитруємо? Здається, так і було.

У моїх снах кадри відтворюються з жаским уповільненням. Я бачу м’які гарні порухи її стегон, поки вона йде; чую, як поклацують підбори ковбойських чобіт по бетонній заляпаній мастилом підлозі; чую навіть м’яке сухе шух-шух тканини внутрішньої підкладки її парки об блузку. Вона йде повільно, її голова піднята — тепер вона стала твариною, але не хижаком; вона крокує з обережною грацією зебри, що в сутінках наближається до водопою. Це хода тварини, яка нюхом чує небезпеку. Я намагаюся кричати до неї через вітрове скло Петунії. Лі, вертайся, швидко вертайся, ти була права, ти щось почула, вона там, там, у снігу, із вимкненими фарами, причаїлася, Лі, вертайся!

Вона різко спинилася, руки стислися в кулаки. Отоді-то в сніжній пітьмі надворі й ожили несподівано кола дикунського світла, неначе розплющилися білі очі.