До болю беззахисна на відкритому просторі підлоги, Лі захолола на місці. Вона була на відстані тридцяти футів від воріт і трохи праворуч від центру. Вона повернулася до фар, і я побачив, який приголомшений і невпевнений вираз застиг на її обличчі.

Від несподіванки я теж отетерів, і той перший важливий для порятунку момент було втрачено. А тоді фари стрибнули вперед, і я побачив за ними темний низький силует Крістіни. І залунало розлючене гарчання двигуна, що все наростало, коли вона кинулася на нас із вулиці, де весь цей час вичікувала — може, навіть ще до настання темряви. Сніг, миттєво танучи під нагрівачами, цівками стікав з її даху й мереживом сіток обрамлював вітрове скло. Усе ще розганяючись, вона скочила на гудронове покриття, що вело до входу в гараж. Двигун розривався від нестямної восьмициліндрової люті.

— Лі! — закричав я і вхопився за ключ у замку запалювання Петунії.

Лі кинулася праворуч, до кнопки на стіні. І щойно дотягнулася до неї та натисла, Крістіна з ревом увірвалася в гараж. Я почув, як задеренчали, їдучи вниз, ворота.

Крістіна взяла трохи вправо — вона цілилася на Лі, — і зі стіни бризнули скалки й відколовся шмат сухого дерева. З металевим скреготом, схожим на п’яний регіт, відірвалася частина правого бампера, і по підлозі посипалися іскри, бо Крістіна увійшла в довгий карколомний поворот. Вона не збила Лі, але в наступному заїзді вже не схибить; Лі застрягла в тому правому кутку й не мала де сховатися. Ще був час вискочити надвір, але я дико боявся, що ворота опустяться не досить швидко, щоб відрізати від вулиці Крістіну. Край воріт міг знести їй дах, але я знав, що це її не зупинить.

Заревів двигун Петунії, і я витягнув ручку вмикання її фар. Вони загорілися, заливаючи світлом ворота, що зачинялися, та саму Лі. Вона притискалася спиною до стіни й широко розплющеними переляканими очима дивилася поперед себе. У світлі фар її парка набула дивного відтінку, синього, майже електрик, і з клінічною точністю, від якої замлоїло в шлунку, розум поінформував мене, що її кров здаватиметься фіолетовою.

Я побачив, що вона кинула погляд на щось угору, а потім назад, на Крістіну.

Шини «фурії» оглашенно заверещали, коли вона кинулася на Лі. Зі свіжих чорних слідів на бетоні здіймався димок, і я встиг помітити, що в Крістіні сидять люди: їх набився повен салон.

Тієї самої миті, коли Крістіна з ревом помчала на Лі, та підстрибнула, розмашисто й незграбно, як чортик із табакерки. Мій розум, що метикував тепер неначе зі швидкістю світла, на мить підкинув думку про її чоботи — чи вони, бува, замість ковбойських не перетворилися на семимильні.

Однак Лі вхопилася за іржаві металеві перекладини, що підтримували горішню полицю, підвішену на висоті приблизно дев’яти футів над підлогою, на три фути вище її голови. Ця полиця бігла вздовж усіх чотирьох стін гаража. Того вечора, коли ми з Арні вперше привезли сюди Крістіну, уся полиця була забита відновленими шинами й старою лисою гумою, що тільки чекала на відновлення — дивно, але це нагадало мені полиці добре укомплектованої бібліотеки. Та тепер вона була практично порожня. Тримаючись за ті навскісні перекладини, Лі гойднулася вперед, як дитина, що наміряється закинути собі ноги на плечі (у початковій школі ми таке називали «здерти шкуру з кота»). І Крістіна врізалася мордою в стіну буквально під нею. Якби Лі забарилася, піднімаючи ноги, їх би розтрощило нижче колін. Відлетів уламок хромованого металу. Дві самотні шини злетіли з полиці й велетенськими гумовими пончиками скажено застрибали по бетонній підлозі.

З приголомшливою силою Лі вдарилася об стіну головою, а Крістіна тієї ж миті дала задній хід, усі її шини зчісували гуму й плювали синім димом.

А що весь цей час робив я, спитаєте ви? «Весь цей час» тривав не так уже й довго — ось моя відповідь. Поки я шваброю «О-Сідер» тиснув на педаль зчеплення Петунії і вмикав першу, ворота ще тільки зачинялися з глухим стуком. Усе це відбулося за лічені секунди.

Лі все ще трималася за перекладини, які тримали на собі полицю, але тепер просто висіла в німому заціпенінні, похиливши голову.

Поки я відпускав педаль зчеплення, увімкнувся холодний голос розуму: «Помалу. Застопориш цього бегемота — їй кінець».

Петунія рушила. Я розігнав двигун до ревіння й відпустив педаль зчеплення повністю. Крістіна загарчала і знову кинулася на Лі. Після першого удару її капот зім’явся майже наполовину, і крізь найгостріші згини, там, де шар фарби тріснув, світився метал. Вигляд це мало такий, наче в її капота й решітки раптом виросли акулячі зубиська.

Я вдарив Крістіну спереду, на три чверті її довжини, і її розвернуло, а одна шина злетіла з колеса. «Плімут» врізався в кучугуру сміття — бамперний домкратів й викинутих запчастин, безладно навалених в одному кутку; з оглушливим гуркотом вона вгатилася в стіну, і загарчав розпечений двигун — розганявся і притихав, розганявся і притихав. Увесь лівий передній край Крістіни зім’яло від зіткнення, але вона все ще була на ходу.

Правою ногою я вдарив по гальмах Петунії і ледве сам встиг не розчавити Лі. Двигун Петунії заглух. Тепер єдиним звуком, що виповнював простір гаража, був вереск двигуна Крістіни.

— Лі! — заволав я, перекрикуючи його. — Лі, тікай!

Вона підвела на мене погляд каламутних очей, і стало видно липкі смуги крові у її волоссі — фіолетової, як я й очікував. Лі відпустила перекладини, приземлилася на ноги, але її занесло, і вона припала на коліно.

Крістіна кинулася на неї. Лі встала, зробила два хиткі кроки й опинилася в сліпій зоні, позаду Петунії. Крістіна вильнула вбік і вдарилася в передній край вантажівки. Мене жбурнуло праворуч. І одразу ж у лівій нозі спалахнув страшний біль.

— Уставай! — закричав я до Лі, силкуючись перехилитись якомога далі через сидіння й відчинити дверцята. — Уставай!

Крістіна здала назад, а коли газонула вперед, то взяла сильно праворуч і зникла з мого поля зору позаду Петунії, тільки майнула в дзеркалі заднього огляду, пригвинченому зовні до вікна з боку водія. По тому я чув тільки вереск її шин.

Майже непритомна, Лі йшла, не розбираючи дороги, сплівши руки на потилиці. Крізь пальці текла кров. Вона підійшла до решітки Петунії, а тоді просто спинилася переді мною.

Щоб знати, що станеться далі, мені бачити було не потрібно. Крістіна знову дасть задній хід, з мого боку, а потім розчавить Лі об стіну.

У відчаї я знову шваброю натис на педаль зчеплення і завів двигун. Він крутнувся, кашлянув і заглух. У повітрі поплив запах бензину, густий, насичений. Я перезалив двигун.

У дзеркалі вигулькнула Крістіна. Вона насувалася на Лі, але дівчина встигла все-таки, задкуючи, заховатися. З руйнівною силою, що змітає все на своєму шляху, Крістіна врізалася носом у стіну. Дверцята пасажира відчинилися, і жах став усеохопним; рукою, що не вчепилася в держак швабри, я затулив собі рота й закричав.

На пасажирському сидінні, як гротескна лялька в людський зріст, сидів Майкл Каннінґем. Його голова, мляво теліпаючись на стовбурі шиї, перекинулася на один бік, коли Крістіна здала назад, щоб ще раз спробувати прикінчити Лі, і я побачив, що обличчя в нього рум’яне від отруєння чадним газом. Він не послухався моєї поради. Як я й підозрював, насамперед Крістіна подалася до будинку Каннінґемів. Майкл повернувся додому з університету, а вона була вже там, відреставрований «плімут» 1958 року випуску, машина його сина — стояла на доріжці. Він підійшов до неї, і якось Крістіна… заманила його всередину. Може, він вирішив хвильку посидіти за кермом, як я того дня в Лебеєвому гаражі? Цілком можливо. Просто відчути, яка в ній атмосфера. Якщо так, то за свої останні кілька хвилин на землі Майкл, напевно, зловив достобіса погані вібрації. Чи завелася Крістіна з власної волі? Сама себе завела в гараж? Можливо. Можливо. І Майкл зрозумів, що він не може ні вимкнути двигун, що скажено ревів, набираючи обертів, ні вийти з машини? А може, повернув голову й побачив духа, що насправді керував синовою «фурією» зразка 1958 року? Той ліниво розкинувся на пасажирському сидінні, і Майкл від жаху знепритомнів?