— Бреде, я мушу відпроситися.

— Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.

— То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.

Бред зітхнув.

— Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.

— Згода. Дякую, Бреде.

— Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.

— Ніхто не взнає.

— Мені вас, хлопці, буде не вистачати, — він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.

— Для нас це літо теж було хорошим.

— Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.

І я пішов.

О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.

— Денніс! Що ти тут робиш?

— Готуюся йти на похорон, — відповів я. — Так само, як і ти.

— Ні, — миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше — усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, — змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.

— Так, — сказав я. — Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.

— То ти не жартував?

— Га?

— Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.

— Господи Ісусе! Думаєш, я здатен над таким жартувати?

— Ні, — відповів він. Але не одразу. «Ні» він сказав лише тоді, як ретельно все обміркував. Він розумів, що зараз проти нього можуть обернутися всі. Вілл Дарнелл уже обернувся, і Бадді Реппертон, і підозрюю, що мати з батьком також. Але річ була не тільки в них, і навіть не переважно в них, бо основною причиною ніхто з них не був. Головною була машина.

— Він тобі сниться.

— Так.

Арні стояв з чистою сорочкою в руках і обмірковував почуте.

— У газеті було написано «Цвинтар Лібертівілль-Гайтс», — урешті озвався я. — Автобусом поїдеш чи зі мною?

— З тобою.

— От і правильно.

Ми стояли на пагорбі, що здіймався над тим місцем, де біля могили провадили службу, не наважуючись і не бажаючи спускатися й приєднуватися до жменьки скорботних. Загалом їх було з дюжину, і половина — старі чоловіки у формах, таких старих і дбайливо збережених на вигляд, що від них наче аж віяло нафталіном. Труна з Лебеєм стояла на напрямних над могилою. На ній був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пізньосерпневого вітру: людина — ніби трава, що росте, а потім її стинають, людина — ніби квітка, що цвіте навесні й в’яне влітку, людина — у любові й любить минуще[52].

Коли служба скінчилася, прапор зняли, і чоловік років шістдесяти з гаком кинув на труну жменю землі. Грудочки полилися струмками вниз і попадали в яму під труною. У некролозі було сказано, що в покійного залишилися брат і сестра. То мав бути його брат: подібність не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приїхала; навколо тієї ями не було нікого, крім хлопців.

Двоє, з вигляду — ветерани «Американського легіону», згорнули прапор пілоткою, і один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти їх і вберегти, осяяти їх світлом Свого лику, прийняти до себе їхні душі й подарувати їм спокій. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арні, але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.

— Арні, ти як? — спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д. Лебей знав, що Арні Каннінґем буде єдиною людиною, яка зронить сльозу на його малопомітному похороні на одному з невідомих кладовищ у Західній Пенсильванії, він би, може, скинув п’ятдесят баксів від ціни своєї гівняної тачки. Зрештою, Арні все одно переплатив на сто п’ятдесят більше від того, що вона реально коштувала.

Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

— Нормально, — хрипким від сліз голосом сказав він. — Ходім.

— Так.

Я подумав, що Арні має на увазі — пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав — він хоче поговорити з братом Лебея.

Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

Він озирнувся й побачив нас.

— Перепрошую, — сказав Арні, — ви брат містера Лебея, адже так?

— Так, брат, — він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

Арні простягнув руку.

— Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою — в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

— Крістіна, — сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна — у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. — В останньому листі Роллі писав, що продав її.

Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

А Лебей тим часом провадив:

— Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа» і сказав, що влаштував вам, за його словами, «королівське намахалово».

У мене відвисла щелепа. Я обернувся до Арні, майже очікуючи, що зараз він знов розлютиться й вибухне гнівом. Але вираз його обличчя не змінився зовсім.

— Королівське намахалово, — м’яким тоном проказав Арні, — завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаєте, пане Лебей?

Лебей розсміявся… але, як мені здалося, трохи неохоче.

— Це мій друг. Він був зі мною того дня, коли я купував машину.

Мене відрекомендували, і я потис Джорджеві Лебею руку.

Солдати вже розійшлися. А ми втрьох — Лебей, Арні та я — залишилися ніяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однієї руки в іншу.

— Містере Каннінґем, я можу вам чимось допомогти? — нарешті спитав він.

Арні прочистив горло.

— Я все думаю про гараж, — відповів він незабаром. — Розумієте, я ремонтую цю машину, намагаюся довести її до такого стану, щоб її можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав її в нас удома, і я подумав…