— Ні.

— …може, я б його орендував…

— Ні, про це не може бути й мови, справді…

— Я платитиму двадцять доларів за тиждень, — не вгавав Арні. — Двадцять п’ять, якщо хочете.

Я скривився. Він нагадував хлопчака, який забрів у сипучі піски й тепер намагається покращити собі настрій, перекусивши кількома брауні, притрушеними миш’яком.

— …неможливо, — Лебей дедалі сильніше тривожився.

— Тільки гараж, — терпець Арні вже дав тріщину. — Лише гараж, де вона завжди стояла.

— Не можна, — відказав Лебей. — Я сьогодні вранці виставив будинок на продаж в агенціях «21 століття», «Лібертівілльське бюро нерухомості» й «Житло Піттсбурга». Вони показуватимуть будинок…

— Так, звісно, але поки не…

— …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? — він нахилився ближче до Арні. — Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, — продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

— Я розумію, — сказав Арні. — А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

— Він і правда добре всяке таке вміє, — докинув я, бо подумав, що не зашкодить — Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

— Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, — відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

— Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, — коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

— Вольовою? — Лебей цинічно посміхнувся. — О, так. Він був дуже вольовим виродком, — шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. — А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

— Моя тобі порада — забудь про ту машину, — сказав він Арні. — Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

— Вдалого дня, джентльмени.

Арні зітхнув.

— Тоді все, — з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

— Ага, — сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення — і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

— Слухай, — сказав я. — Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

— Давай, — не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.

— Та нічого, — відповів на це він, — але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

— Це добре, — видихнув я.

Його кущасті брови поповзли вгору.

— Машина, — сказав я. — Та «фурія». Вона мені не подобається.

Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

— Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

— Ревнуєш? — тихо запитав він. — Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

— Ну, так, ага, — кивнув я. — Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.

— Не все?

— Ні, — я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. — Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона — ніби погана звичка?

Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати — принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:

— Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?

— Я не знаю. — Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. — Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

— Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

— Я латав асфальтом боки того з’їзду, — я простягнув руки. — Досі мозолі на руках.

Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

— Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій — дешевий.

— Дякую, — не в тему відповів я. — Слухайте, справді, це…

— Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, — сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

— Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.

— Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов — це ворог, — він повільно, дивлячись на мене, кивнув. — Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов — це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов — це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.

— А чим вона харчується? — спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.

— Дружбою, — відповів Джордж Лебей. — Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.

Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.