У війську трималися за нього, бо він був відмінним автомеханіком — міг підтримувати старі й напіврозвалені транспортні засоби, усе, що Конгрес виділяв для армії, у стані, більш-менш придатному для користування.
У мене знову виникла тривожна думка про Арні — Арні, який так вправно працював руками.
Лебей нахилився вперед.
— Але той талант був просто ще одним невичерпним джерелом, з якого, юначе, бив ключем його гнів. І той гнів не закінчувався, аж поки він не купив ту машину, яка тепер належить твоєму другові.
— Що ви маєте на увазі?
Лебей скупо посміхнувся.
— Він ремонтував армійські вантажівки, армійські штабні машини, вантажівки для транспортування зброї. Лагодив бульдозери й примудрявся якимись шаманськими діями тримати на ходу штабні автомобілі. А якось, коли один конгресмен навідався з візитом у Форт-Арнольд, що в західному Техасі, і в нього зламалося авто, командир, який відчайдушно прагнув справити гарне враження, наказав моєму брату поремонтувати дорогий серцю конгресмена «бентлі». О, так, ми отримали чотиристорінкового листа про того «гівняра» — чотири сторінки сердитої тиради, струмінь гніву й отрути від Роллі. Дивно, як ті слова не пропалили папір.
Стільки автомобілів… але в самого Роллі авто з’явилося тільки після Другої світової. Та й то, єдине, що він зміг собі дозволити купити, — старий «шевроле», що погано їздив і був побитий іржею. У двадцяті й тридцяті грошей катастрофічно бракувало, а у воєнні роки він був надто зайнятий тим, щоб вижити.
Стільки років провести в автопарку, відремонтувати тисячі автомобілів для гівнярів і ніколи не мати свого власного. То знову був суцільний Лібертівілль. Угамувати той гнів не міг навіть старий «шевроле» і старий «гадзон-горнет», який він купив потриманим через рік після одруження.
— Одруження?
— А він вам цього не розказував? Авжеж, ні, — сказав Лебей. — Про свою роботу в армії — а також досвід війни та нескінченні сутички з гівнярами — він міг розводитися рівно стільки, скільки ви з другом змогли б витримати, не засинаючи… одночасно промацуючи вашу кишеню на предмет гаманця в ній. Але до того, щоб розказати про Вероніку чи Риту, він не опускався.
— А ким вони були?
— Вероніка була його дружиною. Вони побралися в п’ятдесят першому, якраз перед тим, як Роллі вирушив у Корею. Він міг залишитися в Штатах. Одружений, дружина була вагітна, він сам наближався до середнього віку. Але він вирішив поїхати.
Лебей задумливо подивився на неживе обладнання грального майданчика.
— Розумієш, як — він був двоєженцем. На початку п’ятдесят першого йому було сорок чотири, і він уже був одружений. Одружений з армією. І гівнярами.
Він знову примовк. У його мовчанці було щось нездорове.
— З вами все в порядку? — зрештою не витримав я.
— Так, — відповів він. — Просто задумався. Погано подумав про мертвого, — він подивився на мене спокійним поглядом — от тільки очі були темними й зраненими. — Знаєш, усе це завдає мені болю, юначе… як ти сказав, тебе звати? Я не хочу сидіти тут і виспівувати ті сумні старі пісні людині, яку я не можу назвати на ім’я. Як тебе? Дональд?
— Денніс. Послухайте, містере Лебей…
— Мені болить сильніше, ніж я очікував, — вів далі він. — Але, раз уже ми почали, то треба закінчити, адже так? З Веронікою я бачився лише двічі. Вона була із Західної Вірджинії. Поблизу Вілінга. З південської злидоти, як ми їх називали, розумом не вирізнялася. Роллі міг над нею домінувати й сприймати як належне, і це все, що йому було треба. Але я думаю, вона його любила… принаймні до тієї гнилої справи з Ритою. А що стосується Роллі, то навряд чи він одружився з живою жінкою. Він одружився з якоюсь… стіною плачу.
Ті листи, які він нам надсилав… ну, ти маєш пам’ятати, що він рано покинув школу. Ті листи, хоч і безграмотно написані, вимагали від мого брата величезних зусиль. Вони були його висячим мостом, його романом, його симфонією, його вершинним твором. Я не думаю, що він писав їх, щоб позбутися отрути, яку носив у своєму серці. Я думаю, він їх писав, щоб розприскувати її навколо.
Коли в нього з’явилася Вероніка, листи надходити перестали. Тепер у нього був свій комплект вух напохваті, тому вже можна було не згадувати про нас. Припускаю, що протягом тих років, які він провів у Кореї, він писав листи їй. Я за весь той період отримав лише одного листа, а Марсія, здається, два. Там не було радості від народження його доньки на початку п’ятдесят другого, лише кислі скарги на те, що тепер треба ще один рот годувати, а гівнярі йому платню знов урізали.
— Його так ні разу й не підвищили у званні? — спитав я. За рік до того я бачив по телевізору шматок телесеріалу, одного з тих телероманів, під назвою «Колишній орел»[56]. Наступного дня угледів в аптечному магазині книжку в паперовій обкладинці й купив її, розраховуючи, що всередині на мене чекатиме цікава історія про війну. А виявилося, що там і про війну, і про мир, плюс я дізнався дещо нове про збройні сили. Наприклад, про те, що поїзд підвищення в час війни котить із прискоренням. Тож мені важко було зрозуміти, як Лебей міг піти на службу на початку двадцятих років, продертися крізь дві війни й усе ще бути на побігеньках, коли Айк[57] став президентом.
Лебей розсміявся.
— Він був як Прюїтт у «Віднині й довіку»[58]. Просувався, а потім викидав якесь колінце і його понижували — за порушення субординації, хамство чи пиятику. Я розказував тобі, що він потрапляв на гауптвахту? Один раз за те, що надзюрив у чашу з пуншем в офіцерському клубі у Форт-Дікс перед вечіркою. За ту витівку він відсидів усього десять днів — я так собі думаю, офіцери подумали-подумали й вирішили, що то був усього-на-всього п’яний жарт, вони й самі таких не цуралися, коли були студентами — але вони не знали (і не могли знати), яка ненависть, яке смертельне презирство крилися за тим вчинком. Але підозрюю, що на той час Вероніка могла б їм багато про це розказати.
Я глянув на свій годинник. Чверть по дев’ятій. Лебей говорив уже близько години.
— Мій брат повернувся додому з Кореї в п’ятдесят третьому й уперше зустрівся зі своєю донькою. Як я розумію, він дивився на неї хвилину чи дві, потім передав назад на руки дружині й пішов до кінця дня вовтузитися зі своїм старим «шевроле»… знудився, Деннісе?
— Ні, — чесно відповів я.
— Усі ті роки єдиним справжнім бажанням Роллі була нова-новісінька машина. Не кадилак чи лінкольн; він не прагнув долучитися до вищих прошарків суспільства, офіцерів, тих гівнярів. Він хотів собі новий «плімут» чи, може, «форд» або «додж».
Вероніка час від часу мені писала й розповідала, що неділі вони проводили, катаючись по автосалонах у тій місцевості, у якій на той час було розквартировано частину Роллі. Вона сиділа з немовлям у старому «горнеті», який тоді водив Роллі, і читала Риті дитячі книжечки, а Роллі крокував по запорошених майданчиках щоразу з іншим продавцем машин, балакаючи про компресію, і кінські сили, і сферичні голівки циліндрів, і передатні числа… я часом думаю про маленьку дівчинку, яка росла під звуки тих пластикових прапорців, що лопотіли на гарячому вітрі півдюжини армійських хутірських містечок, і не знаю, плакати мені чи сміятися.
Думками я повернувся знову до Арні.
— А як ви думаєте, можна сказати, що він був одержимий?
— Так, я б сказав, що він був одержимий. Він давав Вероніці гроші, щоб вона відкладала. Окрім неспроможності просунутися по службі далі звання старшини, мій брат мав ще одну проблему — зі спиртним. Алкоголіком він не був, але раз на шість чи вісім місяців ішов у запій. Після якого ті гроші, які він мав, випаровувалися. І він ніколи точно не знав, де їх позбувся.
Вероніка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому він з нею одружився. Коли починався запій, Роллі приходив до неї витрушувати гроші. Раз пригрозив їй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довідався від сестри, вона іноді розмовляла з Веронікою по телефону. Дружина не віддавала йому гроші, близько восьми сотень доларів, які вони назбирали на той час, у п’ятдесят п’ятому. «Любий, згадай про машину, — казала вона йому, шкірою горла відчуваючи вістря ножа. — Ти ніколи не купиш нової машини, якщо проп’єш ці гроші».
56
«Колишній орел» (англ. «Once an Eagle») — дев’ятигодинний міні-серіал 1976 року.
57
Айк — прізвисько Дуайта Ейзенхауера, 34-го Президента США (з 20 січня 1953 по 20 січня 1961 року).
58
«Віднині й довіку» (англ. «From Here to Eternity») — американський фільм режисера Фреда Циннемана, що розповідає про будні солдатів напередодні нападу на Перл-Гарбор. Фільм знято 1953 року за однойменним романом Джеймса Джонса, виданим 1951 року.