А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє — без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.

Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?

Мотель «Райдуга» справді був досить хріновим. Одноповерховий, з потрісканим покриттям паркувального майданчика, дві літери в неоновій вивісці не горіли. То було якраз таке місце, де можна очікувано знайти пристаркуватого вчителя англійської. Я розумію, яке депресивне враження це все справляє, але така правда. А завтра він здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо.

Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькі сиділи перед своїми номерами в дачних кріслах, наданих керівництвом мотелю для цих потреб, схрестивши свої кістляві коліна, у підтягнутих догори на волохаті гомілки білих шкарпетках. Усі чоловіки, худорляві й жилаві, скидалися на літніх альпіністів. Більшість жінок були пухкі від пост-п’ятдесятирічного жиру й безнадії. Відтоді я не раз помічав, що існують мотелі, населені людьми, яким за п’ятдесят, — ніби вони дізнаються про такі місця, коли телефонують на гарячу лінію «Старість, але радість». «Привозьте свою гістеректомію[54] та збільшену простату в не надто мальовничу місцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас є “Магічні пальці”[55], усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодної молодої людини, а іржаві гірки дитячого майданчика збоку стояли порожні, і гойдалки відкидали на землю довгі тіні. Над вивіскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рій мух, зловлених у пляшку.

Лебей сидів перед номером 14 зі склянкою в руці. Я підійшов до нього й потиснув руку.

— Хочеш газованки? — спитав він. — В офісі є автомат, який її видає.

— Ні, дякую, — відповів я. Потім узяв перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.

— Тоді я розповім тобі все, що знаю, — своїм тихим культурним голосом сказав він. — Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.

Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.

— Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я — наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший — розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.

Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».

— Насправді про дитинство Роллі мені врізалося в пам’ять лише одне… зрештою, коли я народився, він був у п’ятому класі… але це одне я пам’ятаю дуже добре.

— І що ж це?

— Його лють, — відповів Лебей. — Роллі завжди був злий. Він лютував на те, що йому треба ходити до школи в одязі з чужого плеча, лютував, що наш батько — п’яничка, який не може знайти собі постійну роботу на будь-якому з металургійних заводів. Він сердився, що наша мати не могла змусити батька, щоб він перестав пиячити. Він злився на трьох меншеньких — Дрю, Марсію й на мене, — бо через нас злидні були нездоланні.

Він витягнув уперед руку й закотив рукав сорочки, щоб показати мені висохлі напнуті сухожилля своєї старечої руки, що проглядали одразу під поверхнею лискучої натягнутої шкіри. Від ліктя до зап’ястка тягнувся і зрештою зникав помітний шрам.

— Подарунок від Роллі, — сказав Джордж. — Дістав його, коли мені було три, а йому — чотирнадцять. Я грався з кількома розфарбованими дерев’яними кубиками, які повинні були зображати машинки й вантажівки, на доріжці перед будинком, коли він, грюкнувши дверима, вискочив надвір, бо саме йшов до школи. Мабуть, я заважав йому пройти. Він штовхнув мене, вийшов на тротуар, а потім повернувся і напіддав. Я полетів у бур’яни й кілька соняхів, які моя мати наполегливо величала своїм «городом», і напоровся рукою на штахетину загорожі навколо нього. Крові з мене тоді витекло порядно, я всіх перелякав до сліз — усіх, крім Роллі, який знай кричав: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

Я зачудовано подивився на задавнений шрам, розуміючи, що він схожий на гальмівний шлях тому, що маленька пухкенька ручка трирічної дитини виросла протягом років і стала худою лискучою рукою старого, на яку я тієї миті й дивився. Рана, що була тоді, року 1921-го, потворним рівчаком, з якого на всі боки ляпала кров, повільно видовжилася в цю сріблясту прогресію слідів, подібних до щаблів драбини. Рана закрилася, а от шрам… розрісся.

Моїм тілом пробіг жахливий дрож безнадії. Я згадав, як Арні лупив кулаками по приладовій панелі мого авто, як Арні хрипко кричав, що вони в нього подавляться, подавляться, подавляться.

Джордж Лебей дивився на мене. Я не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але повільно відкотив рукав донизу, і коли застібнув ґудзика над тим шрамом, то неначе опустив завісу над майже нестерпним минулим.

Він відпив «Севен-Апу».

— Батько прийшов додому того вечора… він десь пиячив, хоча називав це «піду, мо’, роботу яку найду»… і коли почув, що накоїв Роллі, то дав йому добрячого прочухана. Але Роллі не розкаявся. Плакав, але не розкаявся, — Лебей ледь помітно всміхнувся. — Урешті мама злякалася й закричала на батька, щоб він перестав, бо він його вб’є. Сльози котилися по щоках Роллі, але він усе одно не каявся. «Він не давав мені пройти, — крізь ридання казав Роллі. — А як ще раз не даватиме пройти, я знов його штурхону, і нічого ти мені не зробиш, триклятий старий п’яндалига!» Після цього батько вдарив його в обличчя, розквасив носа, і Роллі впав на підлогу, стримуючи пальцями потік крові, який лився крізь них. Мати кричала, Марсія плакала, Дрю зіщулився в кутку, а я верещав так, що вуха закладало, тримаючи перев’язану руку. А Роллі все говорив і говорив: «Я його знов штурхону, п’яндалига ти, п’яндалига, сраний-старий-п’яндалига».

Над нашими головами вже запалювалися перші зірки. З номера трохи віддалік вийшла стара жінка, витягла з форда пошарпану валізу й занесла з собою. Десь грало радіо. Не налаштоване на рок-хвилю «FM-104».

— Його нескінченна лють — це те, що мені закарбувалося в пам’яті найліпше, — тихо повторив Лебей. — У школі він бився з усіма, хто глузував з його одягу чи з того, як пострижене волосся… він бився з усіма, кого бодай підозрював у насмішках. Його знову й знову відсторонювали від занять. Зрештою він кинув школу й пішов в армію.

Двадцяті роки були не найкращим часом, щоб потрапити у військо. Там не було ні гідності, ні просування по службі, ні прапорів і корогов. Не було величі. Він переходив з бази на базу, спочатку на півдні, потім на південному заході. Кожні три місяці ми одержували від нього листа. Він усе ще був злий. Злий на тих, кого називав «гівнярами». В усьому завжди були винні «гівнярі». Гівнярі не давали йому підвищення, на яке він заслуговував, гівнярі скасували його відпустку, гівнярі не могли намацати власну задницю обома руками і з ліхтариком. Гівнярі більш ніж двічі відправляли його на гауптвахту.