Наступного дня ми вийшли на поле й знову дали бій за стару добру Лібертівілльську старшу школу. Усе було не так погано, як у моєму сні, — тієї суботи ніхто не постраждав, і на якусь коротку мить у третій чверті здавалося навіть, що в нас є шанс — та потім квотербеку «Філадельфії» пощастило зробити низку довгих пасів (коли щось від початку йде не так, то й далі все валитиметься), і ми знову програли.

Після матчу тренер Паффер просто сидів на лаві. На нас він навіть дивитися не хотів. У нашому розкладі попереду було ще одинадцять ігор, але він уже був морально знищений.

То був, я в цьому впевнений, вівторок після нашого програшу «Філадельфії» — коли все знову почало рухатись. 26-те вересня, так, напевно.

Ми з Арні мали разом три заняття, і одним із них були «Теми з американської історії», блоковий курс, четвертий урок. Перші дев’ять тижнів нам його викладав містер Томпсон, завідувач кафедри. Темою його лекцій були «Двісті років буму і спаду». Арні називав ці заняття «уроками бур-бур-гур-гур», бо вони передували обіду й у всіх у шлунках відбувалося щось цікаве.

Того дня, коли закінчився урок, до Арні підійшла одна дівчина й запитала в нього, чи має він завдання з англійської. Він мав. Обережно пошукав у своєму зошиті, і поки копирсався, дівчина серйозно роздивлялася його, не зводячи погляду темно-синіх очей з його обличчя. Волосся в неї було темно-біляве, барви свіжого меду — не процідженого, а такого, яким він спершу витікає зі стільника — і стягнуте широкою синьою стрічкою, що пасувала до її очей. Від погляду на неї мій шлунок радісно підстрибнув угору й зробив переворот. Поки вона переписувала завдання, Арні її роздивлявся.

Авжеж, я не вперше побачив Лі Кебот; вона перевелася з містечка в Массачусетсі до Лібертівілля три тижні тому, і в школі ми вже пересікалися. Хтось мені розказував, що її батько працює на 3М, де виготовляють клейку стрічку.

Я вже не вперше звернув на неї увагу, тому що Лі Кебот була красунею — ось найпростіший і найдосконаліший спосіб її описати. Я помітив, що в художній літературі письменники завжди вигадують для жінок і дівчат якісь вади — то тут, то там. Може, думають, що справжня краса — це стереотип. А може, вважають, що одна-дві вади зроблять жінку реалістичнішою. Тому вона буде вродливою, от тільки нижня губа в неї виявиться задовгою, чи попри те, що ніс у неї трохи занадто гострий, чи, може, пласкі груди. Завжди щось та й не так.

Але Лі Кебот була просто красунею, без жодних застережень. Шкіра в неї була світла й бездоганна, зазвичай з відтінком ідеально природного рожевого. Висока як на дівчину, приблизно п’ять футів вісім дюймів[83], але не занадто висока, і фігурка в неї була зграбна — пружні високі груди, тонка талія, така, наче її обома долонями можна обхопити (в усякому разі, мріяти про це не заборонялося), гарні стегна, красиві ноги. Вродливе обличчя, сексуальна фігура з плавними лініями — невиразна з погляду художників, напевно, жодної тобі задовгої нижньої губи, гострого носа чи якоїсь не такої шишки або випнутості (навіть милого серцю кривого зуба — ортодонт у неї, напевно, теж був прекрасний). Але, дивлячись на неї, жодної невиразності я не відчував.

Кілька хлопців намагалися запросити її на побачення й дістали чемну відмову. Вважалося, що вона сохне за якимось хлопцем з Ендовера чи Брейнтрі, а чи звідки там вона приїхала, і що з часом отямиться. На двох заняттях, які я відвідував разом з Арні, була також Лі, і я вичікував сприятливого моменту, щоб підкотити до неї самому.

Та тепер, дивлячись, як вони крадькома розглядають одне одного, поки Арні шукав завдання, а вона ретельно його записувала, я задумався — а чи вийде в мене взагалі підкотити. Та потім стало смішно з самого себе. Арні Каннінґем, сам Старий Піцопикий, і Лі Кебот. То було повне безглуздя. То було…

Але внутрішня посмішка пригасла. Я втретє (а це вирішальний раз) помітив, що шкіра обличчя в Арні самозцілювалася зі скаженою швидкістю. Прищі зникли. Так, від деяких залишилися маленькі ямкуваті шрамики на щоках, але коли в хлопця вольове обличчя, ті ямки не мають аж такого значення — у якомусь божевільному розумінні вони навіть додають сили характеру.

Арні та Лі тихцем вивчали одне одного поглядами, а я тихцем вивчав Арні, дивуючись із того, коли і як сталося це диво. Навскісні сонячні промені яскраво осявали класну кімнату містера Томпсона, чітко окреслюючи риси обличчя мого друга. Він виглядав… старшим. Так, наче переміг рубці й акне не лише за допомогою регулярного вмивання чи застосуванням спеціального крему, а якимось чином прокрутивши годинника на три роки вперед. І зачіска в нього змінилася — волосся стало коротшим, і кудись зникли баки, які він так полюбив відтоді, як міг уже їх відрощувати (тобто десь півтора року тому).

Подумки я перенісся в те затягнуте хмарами пообіддя, коли ми їздили дивитися фільм про кунг-фу з Чаком Норрісом. Здається, саме тоді я вперше помітив покращення. Десь приблизно тоді, коли він купив машину. Може, у цьому й була причина. Підлітки всього світу, радійте. Проблему прищів, таку геморойну, розв’язано назавжди. Купіть стару машину, і вона…

Внутрішня посмішка, що знову була вигулькнула на поверхню, раптом скисла.

Купіть стару машину, і вона що? Залізе вам у голову, поміняє спосіб думання й таким чином змінить ваш метаболізм? Вивільнить вас справжнього? У голові раптом озвався голос Стакі Джеймса, нашого старого вчителя математики; він прошепотів свої улюблені слова: «Якщо ми слідуватимемо цим ланцюжком роздумів до самого кінця, леді та джентльменти, куди він нас заведе?»

А й справді, куди?

— Дякую, Арні, — м’яким виразним голосом промовила Лі й згорнула зошит із записаним завданням.

— Нема за що, — сказав він.

Тут їхні погляди зустрілися — вони подивились одне одному у вічі замість зиркати потайки — і навіть я відчув, як пройшла іскра.

— Побачимось на шостому уроці, — і вона пішла, погойдуючи стегнами, обтягнутими зеленою в’язаною спідницею. Волосся коливалося ззаду на светрі.

— А що в тебе з нею на шостому уроці? — спитав я. У мене в той час була самопідготовка — а наглядала за нами грізна місіс Рейпек, яку всі діти називали місіс Рейвах… поза очі, можете мені повірити.

— Інтеграли, — замріяним солодкавим, як сироп, голосом промовив Арні, таким не схожим на свій звичайний, що я не стримався й захихотів. Він обернувся на мене, звівши брови на переніссі в одну лінію. — Деннісе, а над чим ти іржеш?

— Інте-Г-ралииии, — я підкотив очі, ляснув долонями об стегна і нестримно розреготався.

Арні зробив такий жест, наче хотів мене вдарити.

— Ґілдер, припни язика, — сказав він.

— Прибери свої руки-крюки.

— Тебе взяли в команду, і глянь, що відбувається з йобаним американським футболом у цій школі.

Тієї миті саме нагодився містер Годдер, який вчить дев’ятикласників тонкощів граматики (і дрочити теж, як пащекували деякі розумники); він погрозливо насупився в бік Арні, проминаючи нас.

— Думайте, що кажете в коридорах, — з притиском промовив він і почимчикував далі, портфель в одній руці, гамбургер з їдальні — у другій.

Арні побуряковів; він завжди буряковіє, коли до нього звертається хтось із учителів (то в нього була настільки автоматична реакція, що в 5-8-му класах його постійно карали за те, чого він не робив, просто тому, що в нього був винуватий вигляд). Це щось говорить про метод виховання, який застосували до нього Майкл і Реджина — «я в порядку, ти в порядку, я людина, ти людина, ми всі поважаємо одне одного по повній програмі, а коли хтось робить щось не так, то в тебе виникатиме щось типу алергічної реакції на провину». Здається, це невід’ємна частина зростання в ліберальній Америці.