— Каннінґем, думай, що говориш, Каннінґем, — повторив я. — А то ти вже по вуха в купі проблем.

Тут уже він розсміявся. Ми рушили лунким, бахкотливим коридором разом. Уряди-годи повз нас хтось пробігав, деякі учні жували свій обід, спираючись на шафки. У коридорах їсти заборонено, але багато хто їсть.

— Ти з собою обід брав?

— Ага, у коричневому пакеті.

— Іди візьми. Поїмо надворі, на трибунах.

— А тебе ще не нудить від того футбольного поля? — поцікавився Арні. — Якби ти минулої суботи провів трохи більше часу на животі, хтось зі сторожів міг прикопати тебе, щоб проростав.

— Мені пофіг. Цього тижня граємо на чужому полі. Я просто хочу вибратися звідси.

— Добре, стрінемося там.

Він пішов, а я взяв у своїй шафці обід. Для початку в мене було чотири сендвічі. Відтоді, як тренер Паффер розпочав свій тренувальний марафон, мені постійно хотілося їсти.

Я йшов коридором, думаючи про Лі Кобот і про те, що всі на вуха постають, якщо вона й Арні почнуть ходити разом. Шкільна спільнота, знаєте, дуже консервативна. Не хочу читати лекцій, але так воно і є. Усі дівчата вдягаються за останньою прибацаною модою, хлопці відпускають волосся мало не до гузна, усі покурюють травку чи понюхують трохи коксу. Але все це лише зовнішня патина, захист, який ти виставляєш, поки намагатимешся розкумекати, що ж відбувається з твоїм життям. Це ніби дзеркало — те, що ти використовуєш, щоб запустити вчителям і батькам в очі сонячних зайчиків, у надії збити їх з пантелику, перш ніж вони заплутають тебе ще сильніше, ніж ти вже заплутався сам. У душі більшість школярів у старших класах такі самі неформали, як купка банкірів-республіканців на церковних зборах. Є дівчата, які зібрали собі в колекцію всі альбоми «Блек Саббат», але якби Оззі Осборн прийшов у школу й запросив одну з них на побачення, та дівчина (чи й усі її подружки) реготали б до крововиливу з самої тільки думки про це.

Тепер, коли всі його вугрі й прищі позникали, Арні виглядав нормально — власне, навіть більш ніж нормально. Але, думаю, жодна дівчина, яка ходила з ним до школи в той час, коли його обличчя спливало гноєм, не погодилася б піти з ним на побачення. Вони просто не бачили його таким, яким він став; вони бачили спогад про нього. Але Лі була іншою. Вона перевелася з іншої школи, тож і гадки не мала, як насправді гидко виглядав Арні перші три роки в ЛСШ. Звичайно, якби вона взяла торішній випуск газети «Лібертоніан» і роздивилася фото шахового клубу, то уявлення б у неї з’явилось, але прикол у тому, що та сама республіканська тенденція майже напевно змусила б її знехтувати цим. Теперішнє — це вічне. Запитайте в будь-якого банкіра-республіканця, і він вам розкаже, що лише в такий спосіб повинен працювати світ.

Старшокласники й банкіри-республіканці… коли ти малий, то сприймаєш як належне, що все навколо стрімко змінюється, і пофіг на всі твої відчайдушні спроби зберегти статус-кво (про це навіть банкіри-республіканці в курсах — їм це, може, і не подобається, однак вони в курсах). Лише підлітком ти постійно триндиш про постійні зміни, а сам у душі віриш, що насправді все завжди залишатиметься по-старому.

Зі своїм гігантським обіднім пакетом я вийшов надвір і зрізав кут через паркувальний майданчик до будівлі, де розташовувалися майстерні. Це витягнута хлівоподібна споруда, обшита гофрованими металевими листами синього кольору — не набагато відрізняється за дизайном від гаража Вілла Дарнелла, зате значно охайніша з виду. Усередині там є деревообробна майстерня, автомайстерня та поліграфічне відділення. Місце для куріння, у принципі, має бути на задньому дворі, але в погожі деньки під час обідньої перерви уздовж обох стін будівлі тусуються учні з робітничих курсів, спираючись на стіни своїми мотоциклетними чоботами чи кубинськими гівнодавами з гострими носаками: курять і триндять зі своїми подружками. Чи мацають їх.

Того дня біля правої стіни не було нікого взагалі, і це мало б дати мені сигнал, що затівається щось нехороше, але я не звернув уваги, бо з головою пішов у свої веселі думки про Арні та Лі, а також психологію учня сучасної американської старшої школи.

Справжня курильня — спеціально відведене для цього місце — це маленький глухий кут за автомайстернею. А позаду самих майстерень, на віддалі п’ятдесяти-шістдесяти ярдів, розкинулося футбольне поле, на якому домінувало велике електричне табло з розписом фарбою: «ТЕР’ЄРИ, ФАС».

За курильнею тісним гуртком товклася купка народу, двадцятеро чи тридцятеро. Цей візерунок зазвичай означає, що всередині бійка (те, що Арні любить називати «штовханцями») — двоє хлопців, не досить божевільних, щоб битися, штурхають один одного, гупають по плечах і намагаються зберегти свою репутацію великих мачо.

Я кинув погляд у той бік, але без особливого інтересу. Дивитися бійку я не хотів; я хотів з’їсти свій ланч і розвідати, що в Арні з Лі Кебот. Якби там щось назрівало, це могло відвернути його думки від зацикленості на Крістіні. Одне було стопудово: Лі Кебот не мала іржі на своїх молдингах.

Та раптом пронизливо завищала якась дівчина, а ще хтось закричав: «Стій, ні! Забери це!» Усе це дуже недобре прозвучало. Я звернув з дороги, вирішивши таки подивитися, що там відбувається.

Я проштовхався крізь натовп і в колі побачив Арні: він стояв з дещо витягнутими вперед, на рівні грудей, руками. Обличчя в нього було бліде й налякане, але паніки на ньому не відчувалося. Трохи ліворуч від нього валявся його пакет з ланчем, розчавлений і розтоптаний. Посередині красувався великий відбиток кросівки. А навпроти Арні, в джинсах і білій футболці з «Гейнс»[84], що обліплювала кожен кубик і кожен вигин накачаних грудей, стояв Бадді Реппертон. У правій руці в нього був викидний ніж, яким він повільно водив вперед і назад перед обличчям, неначе фокусник, що показує містичні паси.

Бадді був височезний і широкоплечий. Мав довге чорне волосся. Він зав’язував його ззаду в кінський хвіст смужкою сирівцевої шкіри. Обличчя в нього було важке, тупе і злобне. Губи розійшлися в ледь помітній усмішці. А я відчував сум’яття, змішане з холодним страхом, який геть позбавляв мужності. Бо вигляд у Реппертона був не просто тупий і злобний; вигляд у нього був божевільний.

— А я тобі казав, ще зустрінемося, — тихо промовив він до Арні. Нахилив ніж і зробив ним легкий випад у бік Арні. Той трохи відсахнувся. У викидного ножа було руків’я зі слонової кістки, з маленькою хромовою кнопкою, яка викидала сховане в ньому лезо. Саме лезо було десь із вісім дюймів завдовжки — то був і не ніж зовсім, а йобаний багнет.

— Гей, Бадді, затавруй його! — радісно заверещав Дон Ванденберг, і я відчув, як пересихає в роті.

Я глянув на малого, що стояв коло мене: якийсь ботануватий дев’ятикласник, я його не знав. Абсолютно загіпнотизованими очима він дивився на ніж.

— Алло, — сказав я, а коли він не озирнувся, затопив йому ліктем у бік. — Алло!

Він підскочив і з жахом вирячився на мене.

— Іди приведи містера Кейсі. Він обідає в конторі деревообробної майстерні. Зараз же його приведи.

Реппертон зиркнув на мене, потім скоса глянув на Арні.

— Ну підходь, Каннінґем, — запросив він. — Як тобі? Спробувати хочеш?

— Прибери ніж, і я підійду, ти, гівняр, — сказав Арні. Голос у нього звучав цілком спокійно. «Гівняр» — де я чув це слово? Від Джорджа Лебея, чи не так? Авжеж. То була улюблена примовка його брата.

Але Реппертону вона явно не сподобалась. Він почервонів і підступив ближче до Арні. Арні описав півколо й відійшов. А я подумав, що зараз щось дуже швидко станеться — і може, це «щось» вимагатиме накласти шви й залишить по собі шрам.

— Приведи Кейсі, зараз же, — наказав я ботануватому дев’ятикласнику, і він пішов. Але я боявся, що до приходу містера Кейсі все вже скінчиться… хіба що я трохи вповільню хід подій.

— Реппертон, поклади ніж, — промовив я.

Його погляд знову повернувся до мене.