— Ти ба, — сказав він. — Це ж друзяка Пиздопикого. Кажеш, я маю ніж покласти?

— У тебе ніж, а в нього нема, — уточнив я. — По-моєму, це робить тебе довбаним боягузом.

Рум’янець на його щоках потемнів. І Реппертон втратив концентрацію. Він переводив погляд з Арні на мене й назад. Арні кинув на мене погляд, у якому світилася щира вдячність — і підібрався трохи ближче до Реппертона. Це мені не сподобалось.

— Кинь ніж! — крикнув хтось Реппертону. А потім ще хтось: «Кинь ніж!» Юрба співучими голосами завела: «Кинь ніж, кинь ніж, кинь ніж!»

Реппертону це не сподобалося. Проти того, щоб бути в центрі уваги, він нічого не мав. От тільки увага була не така, як треба. Його погляд нервово перебігав спочатку на Арні, потім на мене, потім на решту натовпу. Пасмо волосся вибилося на лоба, і він рвучким рухом його відкинув.

Коли він знову глянув у мій бік, я зробив такий рух, ніби хотів на нього напасти. Ніж крутнувся в мій бік, і Арні метнувся вперед — рухаючись так спритно, що я аж зачудувався. Він завдав удару ребром правої долоні, рубонув, як каратист, недоладно, проте ефективно. Удар припав на зап’ястя Реппертона, і вибитий з руки ніж дзенькнув об засіяний недопалками асфальт. Реппертон нахилився й схопив його. Арні розрахував удар із смертоносною точністю, тож коли рука Реппертона торкнулася асфальту, він на неї наступив. З розмаху, з усієї сили. Реппертон зайшовся криком.

Тоді втрутився Дон Ванденберг: швидко відтягнув Арні й жбурнув його на землю. А я, на автоматі, сам не здогадуючись, що збираюся зробити, зайшов у кільце й копнув Ванденберга в сраку, з усієї сили — завдав удару знизу вгору, а не паралельно до землі; я копнув його, наче підкинутий у повітря футбольний м’яч.

Ванденберг, височезний дрищ, якому на той час виповнилося чи то дев’ятнадцять, чи то двадцять років, розверещався і затанцював, тримаючись за свій зад. Про допомогу корешу Бадді він і думати забув; Бадді перестав бути важливим фактором. Мене самого дивує, як це я своїм ударом не викликав у нього параліч. Ніколи в житті я ще не бив нікого й нічого сильніше, і знаєш що, друже мій? Це та-а-аке круте відчуття.

І якраз тоді навколо мого горла зімкнулася чиясь рука, а долоня лягла між ніг. Що зараз буде, я зрозумів на секунду запізно для того, щоб це попередити. Мої яйця потрапили в лещата, і від того потиску з паху ринув скажений біль — нагору в шлунок і вниз по ногах, роблячи їх ватяними, тож коли рука відпустила моє горло, я просто повалився в калюжу на загидженому асфальті курильні.

— І як тобі, гандон? — спитав у мене квадратний хлоп з гнилими зубами. На носі в нього сиділи маленькі й доволі делікатні окуляри в дротяній оправі, що на його широкому м’ясистому обличчі виглядали абсурдно й недоречно. То був Канючі Велч, ще один з Баддіних корешів.

Зненацька коло глядачів почало танути, і я почув, як кричить чоловічий голос:

— Розступіться! Розступіться зараз же! Хлопці, відійдіть! Відійдіть, чорт забирай!

Містер Кейсі. Нарешті містер Кейсі.

Бадді Реппертон підхопив свій викидний ніж з асфальту. Одним швидким рухом сховав лезо й запхнув його в задню кишеню джинсів. Рука в нього була подряпана й кривавила, і скидалося на те, що вона розпухає. Сучий син, недоносок — я сподівався, що вона розпухатиме доти, доки не стане схожою на рукавичку Дональда Дака в коміксах.

Канючі Велч позадкував од мене, озирнувся на звук голосу містера Кейсі й злегка торкнувся кута свого рота великим пальцем.

— Ще стрінемося, гандон, — процідив він.

Дон Ванденберг пританцьовував уже трохи повільніше, та все одно потирав ушкоджену частину тіла. Сльози болю градом лилися по його обличчю.

А тоді Арні опинився біля мене, огорнув мене рукою й допоміг підвестися. На його сорочці від падіння, коли його кинув на землю Ванденберг, розмазався бруд. До колін джинсів липли сигаретні бички.

— Деннісе, як ти? Що він з тобою зробив?

— Яйця мені трохи причавив. Зараз трохи посиджу, і минеться.

У всякому разі, я на це сподівався. Якщо ви чоловік і вам хоч раз у житті заїхали по яйцях (а з яким чоловіком такого не траплялося), ви знаєте. Якщо ви жінка, то не знаєте — не можете знати. Починається все з неймовірного болю; він вщухає, і на зміну приходить тупе відчуття тиску, що кільцями звивається в глибині живота. І те відчуття каже: «Привіт, чувак! А класно тут, у тебе в животі, сиджу оце й змушую тебе почуватися так, ніби ти зараз виблюєш свій обід і обсереш собі штани! Ну, я ще побуду тут трохи, окей? З півгодинки чи десь так, нормально? Супер!» Коли вам причавлюють яйця, це не одна з найзахопливіших пригод у житті.

Містер Кейсі проштовхався крізь кільце роззяв, що вже порідішало, і миттю розібрався в ситуації. Здорованем, як тренер Паффер, він не був, навіть суворим його не назвеш. Зріст у нього був середнім, і вік теж, і лисів він потроху. На обличчі твердо сиділи великі окуляри в роговій оправі. Він надавав перевагу простим білим сорочкам (без краватки), і в одну з них був одягнений того дня. Містер Кейсі не був здорованем, але його поважали. У його присутності ніхто не вийобувався, бо глибоко всередині він не боявся учнів так, як їх бояться багато вчителів. Учні про це теж знали. Бадді, Дон і Канючі про це знали; це читалося в тому, як понуро вони опустили очі й човгали ногами.

— Щезніть, — кинув містер Кейсі декільком глядачам, які досі не розбіглись. Ті почали розходитись. А разом з ними вирішив непомітно зникнути й Канючі Велч.

— Не ти, Пітере, — сказав учитель.

— Містере Кейсі, але я нічого не зробив, — запротестував Канючі.

— Я теж, — сказав Дон. — Чому ви завжди до нас присікуєтесь?

Містер Кейсі підійшов до нас із Арні (на якого я досі спирався).

— Деннісе, з тобою все в порядку?

Нарешті біль трохи вщух (але якби я рукою не заблокував частково руку Велча, оклигувати довелося б ще довго). І я кивнув.

Містер Кейсі покрокував туди, де сердитою вервечкою стояли й човгали ногами Бадді Реппертон, Канючі Велч і Дон Ванденберг. Вони справді вважали, що до них присікуються.

— Краса, — нарешті сказав містер Кейсі. — Троє на двох. Це так ви любите, щоб усе відбувалося, Бадді? Щось малувато вас було, можна б і більше.

Бадді зиркнув з-під лоба, обдарував Кейсі важким спопеляючим поглядом, та знову опустив очі.

— Вони перші почали. Ці двоє.

— Це не правда… — почав Арні.

— Заткнися, Пиздопикий, — гавкнув Бадді. Він хотів додати ще щось, та не встиг, бо містер Кейсі схопив його й гепнув об задню стіну майстерні. На ній висіла бляшана табличка з написом «МІСЦЕ ДЛЯ КУРІННЯ». Містер Кейсі заходився лупити Бадді Реппертона об цю табличку, і з кожним ударом вона дзенькала, наче драматичний пунктуаційний знак. Він метляв Реппертоном так, як ви чи я могли б метляти величезною ганчір’яною лялькою. М’язи в нього, здається, таки були нічогенькі.

— Раджу тобі закрити свого великого рота, — сказав він і бебехнув Бадді об табличку. — Або закрити, або помити. Щоб я таких слів од тебе, Бадді, більше не чув.

Він відпустив сорочку Реппертона. Вона вилізла з його джинсів, оголивши білий, незасмаглий живіт. Кейсі подивився знову на Арні.

— То що ти казав?

— Я ішов повз місце для куріння на стадіон, щоб там пообідати, — сказав Арні. — Реппертон там курив зі своїми друзями. Він підійшов, вибив мені з руки пакет з обідом і наступив на нього. Потоптався й розчавив. — Арні неначе хотів ще щось сказати, боровся з собою, та потім проковтнув. — З цього й почалася бійка.

Але просто так це залишати я не збирався. За звичайних обставин я не ябеда, не стукач, але Реппертон явно вирішив, що має помститися за те, що його викинули з гаража Дарнелла, і не лише ваговитими стусанами. Він міг пробити дірку в кишківнику Арні, а може, і вбити його.

— Містере Кейсі, — сказав я.

Учитель подивився на мене. У нього за спиною злостиво зблиснули зелені очі Бадді Реппертона — застережно. «Тримай рота на замку, це лише між нами». Ще рік тому якась збочена гордість могла змусити мене зіграти за його правилами. Але не тепер.