Він спробував сісти в ліжку, але заболіла спина, тому він натиснув кнопку, щоб ліжко піднялося в майже сидяче положення. Застогнав мотор.

— Господи, це справді ти!

— А ти кого чекав, гідру триголову? — доброзичливо запитав Арні.

— Я спав. І думав, що все ще сплю, здається. — Денніс сильно потер собі лоба, неначе хотів позбутися сонливості, що досі сковувала його мозок. — З Днем подяки тебе, Арні.

— А то, — відповів Арні. — І тобі того самого. Тебе тут чим нагодували, індичкою з обрізками?

Денніс розсміявся.

— Та щось таке принесли, наче дитячий обід з Елліного «Щасливого кафетерію», де ми її сім років святкували. Пам’ятаєш?

Арні приклав складені ківшиком долоні до рота й видав блювальні звуки.

— Пам’ятаю. Така ригачка.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов, — сказав Денніс, і наступної миті небезпечно близько підійшов до межі сліз. Мабуть, він і сам до кінця не усвідомлював глибини своєї депресії. Рішучість повернутися додому до Різдва посилилася вдвічі. Якщо йому і в день Різдва доведеться тут скніти, він руки на себе накладе.

— А твої не прийшли?

— Та ну, приходили. І ввечері ще прийдуть, ну, мама з татом так точно, але ж це не те саме. Ну ти ж розумієш.

— Ага. Ну, я тобі тут дещо приніс. Сказав жінці внизу, що несу тобі халат. — Арні підхихикнув.

— А що там? — спитав Денніс, киваючи на пакунок. То був не просто обідній пакет; то був пакет з крамниці.

— О, я здійснив набіг на холодильник, після того, як ми іззіли пташку. Мама з татом поїхали в гості до друзів з університету — вони це щороку в День подяки післяобід роблять. І не повернуться до восьмої взагалі.

Розповідаючи, він виймав з пакета різні речі. Денніс тільки дивився ошелешено. Два полив’яні свічники. Дві свічки. Арні вставив свічки в заглиблення, підпалив сірником із сірникової коробочки з рекламою гаража Дарнелла, і вимкнув у палаті світло. Потім з пакета з’явилися два сендвічі, невміло загорнуті у воскований папір.

— Наскільки я пригадую, — сказав Арні, — ти завжди вважав, що збацати собі кілька сендвічів з індичкою о пів на двадцяту ночі в четвер — це краще, ніж обід у День подяки. Бо нема вже тиску.

— Ага, — кивнув Денніс. — Сендвічі перед теликом, Карсон чи якась стара кіношка. Але чесне слово, Арні, даремно ти…

— Ай, чорт, я майже три тижні до тебе не навідувався. Добре, що ти спав, коли я зайшов, бо ти б, напевно, мене застрелив. — Пальцем він постукав по двох сендвічах для Денніса. — Здається, твої улюблені. Біле м’ясо з майонезом на «Диво-хлібі».

Спочатку Денніс тихо захихотів, потім розсміявся, а далі просто розреготався. Арні бачив, що від цього йому болить спина, але Денніс уже не міг спинитися. «Диво-хліб» був одним з їхніх спільних великих секретів дитинства. Їхні матері до питання хліба ставилися вкрай серйозно; Реджина купувала дієтичні буханці, хоча іноді сходила з прямого шляху й забрідала в Край жита грубого помелу. Деннісова мати надавала перевагу цільнозерновому від «Роуман Міл» і житньому пампернікелю. Арні з Деннісом їли те, що їм давали — але обидва потайки фанатіли від «Диво-хліба», і не раз навіть заникували гроші та замість цукерок брали собі буханку «Дива» і слоїк гірчиці «Френчіз». А потім прокрадалися в гараж до Арні (чи в халабуду на дереві до Денніса, яку, на жаль, дев’ять років тому знищив буревій), поглинали сендвічі з гірчицею і читали комікси про Багатенького Річі, поки не втопчуть увесь буханець.

Арні розсміявся і собі, і для Денніса то була найкраща частина Дня подяки.

Майже десять днів тому напарника Денніса виписали, тож наразі він жив у палаті для двох сам. Зачинивши двері, Арні витяг з коричневого пакета упаковку з шістьох пляшок пива «Буш».

— Дива не закінчуються ніколи, — прокоментував Денніс і не міг знову не розсміятися з мимовільного каламбуру.

— Так, — сказав Арні. — Я думаю, вони й не закінчаться. — Він здійняв пляшку пива понад свічками до Денніса. — За твоє здоров’я.

— Жити вічно, — проголосив Денніс. Вони випили.

По тому, як вони прикінчили товсті сендвічі з індичкою, Арні видобув з вочевидь бездонного пакета дві пластикові порційні формочки для пирогів й познімав накривки. Усередині спочивали два шматки домашнього яблучного пирога.

— Ні, чувак, я не можу, — запротестував Денніс. — Я ж лусну.

— Їж, — скомандував Арні.

— Я правда не можу, — сказав Денніс, беручи судочок «Таппервер» і нову пластмасову виделку. А тоді розправився зі шматком пирога за чотири велетенські укуси та вдоволено відригнув. Перехилив залишки другого пива й відригнув знову. — У Португалії це комплімент кухареві, — сказав він. У голові приємно дзижчало від пива.

— Як скажеш, — вишкірився Арні. Він устав, увімкнув лампи денного світла й загасив свічки. Надворі почався рівний дощ. Він стукав у шибки; видавався холоднющим зі звуку та відчуттів. А для Денніса частка теплого духу дружби та справжнього Дня подяки неначе згасла разом зі свічками.

— Завтра я тебе ненавидітиму, — сказав Денніс. — Доведеться годину на товчку сидіти. А в мене спина болить.

— Пам’ятаєш, як в Елейн почалася пердячка? — спитав Арні, і обидва розсміялися. — Ми дражнили її, поки твоя мама не дала нам як слід чортів.

— Шептунчиками не смерділо, але залпи були такі, як треба, — усміхнувся Денніс.

— Як постріли, — погодився Арні, й вони ще трохи посміялися — але то був печальний сміх, якщо така річ узагалі існує. Багато води збігло. Думка про те, що напад газів у Еллі стався сім років тому, навіювала радше неспокій, ніж веселощі. Під усвідомленням того, що сім років можуть промчати з такою безперешкодною й рівномірною легкістю, крився подих смерті.

Розмова трохи забуксувала, бо кожен з них поринув у власні думки.

Зрештою Денніс мовив:

— Учора приходила Лі. Розказала мені про Крістіну. Чувак, мені шкода. Непруха.

Арні підвів погляд, і його вираз задумливої меланхолії стерла радісна усмішка, якій Денніс не надто повірив.

— Ага, — сказав він. — Це жесть. Але я теж перебрав міру, так не годиться.

— Будь-хто на твоєму місці вибухнув би, — сказав Денніс, розуміючи, що раптом насторожився, сам того не бажаючи, але нічого не здатний із собою вдіяти. Атмосфера дружби розсіялася; щойно вона була тут, зігрівала кімнату, виповнювала її, а тепер просто вичахла, як те щось ефемерне й делікатне, яким і була. Тепер вони лише виконували танець. Веселі очі Арні також були непрозорими і — він міг би поклястися в цьому — сторожкими.

— Звісно. Я виніс матері мозок. І Лі теж, здається. Просто мене так шокувало, що вся моя робота… уся моя робота псу під хвіст. — Він похитав головою. — Неприємно.

— І ти зможеш якось цьому зарадити?

Арні миттєво просяяв — цього разу просяяв непідробно, Денніс це відчув.

— А то! Я вже дещо зробив. Деннісе, ти б не повірив, якби бачив, якою вона була на стоянці. У той час їх робили міцними, не те що тепер, коли все, що здається металом, насправді виявляється просто блискучою пластмасою. Ця машина — якийсь незнищенний танк, чорт забирай. Найсильніше постраждало скло. І шини, звичайно. Вони їх порізали.

— А двигун?

— До нього не дісталися, — швидко відказав Арні, і то була перша брехня. Вони до нього дісталися, ще й як. Коли Арні та Лі підійшли до Крістіни того дня, кришка розподільника валялася на асфальті. Лі зрозуміла, що це, і сказала Деннісу. Що ще вони накоїли під капотом, Денніс міг лише здогадуватися. Радіатор? Якщо хтось мав намір попробивати трохи дірок у корпусі монтажною лопаткою для шин, то хіба важко було тим самим інструментом проштрикнути в кількох місцях радіатор? Як щодо свічок? А регулятор напруги? Карбюратор?

Арні, чому ти мені брешеш?

— То що ти тепер з нею робиш? — спитав Денніс.

— Гроші на неї витрачаю, а що ж іще? — відповів Арні й розсміявся своїм майже-щирим сміхом. Денніс міг би повірити, що він щирий, якби раз чи два не чув оригіналу за подячною вечерею, яку приніс йому Арні. — Нові шини, нове скло. З корпусом теж треба тепер помучитися, і буде як нова.