«Як нова». Але ж Лі сказала, що вони знайшли повну руїну, трохи цілішу за розтрощений брухт на ярмарку, де за четвертак кожен може тричі вгатити по ньому кувалдою.

Чому ти брешеш?

На секунду він похолов, подумавши, чи Арні, бува, трохи не божевільний — але ні, враження він справляв не таке. Денніс відчував, що від нього йде якась… потайливість. Лукавість. А тоді, вперше за весь час, його навідала божевільна думка, думка про те, що, може, Арні лише наполовину бреше, намагаючись закласти фундамент правдоподібності для… для чого? Випадку спонтанного відновлення? Маячня якась, чи не так?

Чи не так?

«Справді так, — подумав Денніс, — якщо не бачив, як купа тріщин на лобовому склі неначе зменшується між першим оглядом і другим».

Просто гра світла. Так ти тоді подумав, і ти був правий.

Але грою світла не пояснити було того, що Арні переробляв Крістіну навмання, гри в класики з нових і старих деталей. Не пояснити було того дивного почуття, яке Денніс дістав, сидячи за кермом Крістіни в Лебеєвому гаражі, чи того відчуття по тому, як дорогою до Дарнелла вони поставили нову шину, що він дивиться на картину зі старою машиною, одразу під якою криється картина з новою машиною, і що в картині зі старою машиною вирізали дірку, на тому місці, де була одна зі старих автомобільних шин.

І ніщо не пояснювало брехні Арні зараз… а також задумливого погляду звужених очей, яким він споглядав Денніса, щоб пересвідчитися, чи той сприйме його брехню за чисту монету. Тож він усміхнувся… широкою усмішкою, у якій світилася полегкість.

— Ну супер тоді, — сказав він.

Оцінювальний погляд звужених очей тримався ще якусь хвилю, та зрештою Арні розплився в усмішці типу «ай, та ну».

— Пощастило, — знизав плечима він. — Як подумаю про все те, що вони могли учворити — цукор у бензобаку, меляса в карбюраторі… вони дурні. На щастя для мене.

— Реппертон і його весела компанія? — тихо спитав Денніс.

Підозріливий погляд, такий темний і не властивий Арні, випірнув знову, та потім зник з очей. Арні знову поринув у понурість. Понурість і замкнутість. Він неначе хотів щось сказати, та натомість зітхнув.

— Так, — відповів. — А хто ж іще?

— Але ти на них не заявив.

— Тато заявив.

— Так сказала Лі.

— Що ще вона тобі сказала? — відрізав Арні.

— Нічого, та я й не питав, — Денніс простягнув уперед руку. — Арні, це твої справи. Мир.

— Звісно, — він тихо засміявся, а тоді провів рукою перед обличчям. — Я досі цього всього не перетравив. Блядь. Не думаю, Деннісе, що колись зможу це до кінця перетравити. Зайти на ту стоянку з Лі, думати, що ти на вершині світу, а потім побачити…

— А вони не зроблять з нею те саме, якщо ти знову її поремонтуєш?

Обличчя Арні скам’яніло, стало мертво-холодним.

— Вони не зроблять з нею те саме, — відказав він. Очі в нього були як березнева крига, і раптом Денніс дуже зрадів, що він — не Бадді Реппертон.

— Що ти маєш на увазі?

— Я триматиму її вдома, ось що, — сказав він, і знову на його обличчі розійшлася та широчезна радісна неприродна усмішка. — А ти думав, я що маю на увазі?

— Та нічого, — відповів Денніс. Але образ криги не вивітрився. Тільки перетворився на відчуття тонкого льоду, що тривожно потріскує в нього під ногами. А під ним — чорна холодна вода. — Але Арні, я не знаю. Мені здається, ти занадто впевнений у тому, що Бадді так усе облишить.

— Я сподіваюся, він вирішить, що в нас тепер нічия, — тихо промовив Арні. — Через нас його виперли зі школи…

— Його виперли через нього самого, — скипів Денніс. — Він витяг ніж… чорт, та то навіть не ніж був, а гадський ножака для кабана!

— Я просто розказую, як це все виглядатиме з його точки зору, — Арні простягнув руку і розсміявся. — Мир.

— Ага, добре.

— Через нас його відрахували — а якщо точніше, то через мене, — і вони з друганами відірвалися на Крістіні. Квити. Кінець.

— Ага, якщо він усе це так бачить.

— Я думаю, так і буде, — запевнив Арні. — Копи допитували його, Канючі Велча й Річі Трелоні. Настрахали їх. І, здається, майже змусили Сенді Ґелтона зізнатися. — Арні оголив верхні зуби, закопиливши губу. — Блядський плаксій.

Це було так не схоже на Арні — на колишнього Арні, — що Денніс, не подумавши, сів у ліжку, та враз скривився від болю в хребті й швидко ліг знову.

— Господи, чувак, ти так говориш, наче хочеш, щоб він чинив опір правосуддю!

— Мені байдуже, що зробить він чи будь-хто з цих гівнярів, — сказав Арні, а потім, дивним грубуватим голосом додав: — Це вже не має зовсім ніякого значення.

— Арні, з тобою все гаразд? — занепокоївся Денніс.

На обличчі Арні промайнув вираз відчайдушного смутку — не просто смутку. Він здавався зацькованим і переслідуваним. То було обличчя, подумає Денніс згодом (так легко бачити все це пізніше, занадто пізно), людини, такої спантеличеної, збентеженої і втомленої боротьбою, що вона вже практично не розуміє сама, що робить.

А потім і цей вираз, як і той, інший, з темною підозрою, стерся.

— Звичайно, — відказав він. — Усе в ажурі. От тільки ти не єдиний, у кого спина ушкоджена. Пам’ятаєш, як я її потягнув на Філлі-Плейнз?

Денніс кивнув.

— Глянь на це.

Він підвівся й витягнув сорочку, заправлену в штани. І в його очах щось наче затанцювало. Щось перекидалося й переверталося там, на чорній глибині.

Арні підняв сорочку. Він не був старомодним, як у Лебея, та й чистішим був теж — охайний і наче безшовний пояс із лайкри, приблизно дванадцять дюймів завтовшки. «Але, — подумав Денніс, — корсет — усе одно корсет». Він занадто нагадував про Лебея, щоб заспокоювати.

— І знов я її потягнув, коли переганяв Крістіну назад до Вілла, — пояснив Арні. — Не згадаю вже навіть, що я робив, ось який я був засмучений. До тягача її чіпляв, напевно, так, але точно не знаю. Спочатку було не дуже погано, та потім стало гірше. Доктор Маскія призначив… Деннісе, що з тобою?

За відчуттями, знадобилося неймовірне зусилля, але Денніс зумів тримати голос рівно. І зобразив на обличчі такий вираз, що принаймні віддалено нагадував утішну цікавість… та все одно в очах Арні щось і далі танцювало, танцювало й танцювало.

— Ти вичухаєшся, — сказав Денніс.

— Та звісно, де я дінуся, — відповів Арні, заправляючи сорочку довкола спинного корсета. — Треба тільки обережно підіймати всяке, щоб не наступати на ті ж граблі.

Він усміхнувся Деннісу.

— Якби ще й досі був призов, мене б це від армії вберегло, — пожартував він.

І знову Денніс вимушений був стримувати рухи, які можна було б витлумачити як здивування, але руки сховав під ковдру. Від вигляду того спинного корсета, такого схожого на Лебеїв, шкіра вкрилася сиротами.

Очі Арні — як чорна вода під тонкою сірою березневою кригою. Чорна вода й зловтіха, що звивалася під нею, немов покоцюрблений розкладений труп потопельника.

— Слухай, — квапливо мовив Арні. — Мені вже бігти тре’. Ти ж не сподівався, що я зависну в такій дірі, як ця, на всю ніч.

— Отакий ти популярний, вічно кудись біжиш, — сказав Денніс. — Серйозно, чувак, дякую. Розрадив мене в цей похмурий день.

На одну дивну секунду йому здалося, що Арні заплаче. Щось танцююче у надрах його очей зникло, і коло нього знову був його друг — Арні знову став собою. І щиро йому всміхнувся.

— Деннісе, ти тільки завжди пам’ятай одне: за тобою ніхто не скучає. Зовсім ніхто.

— Іди в сраку, поїж раків, — урочисто відказав Денніс.

Арні тицьнув йому середній палець.

Офіційну частину візиту було завершено; Арні міг іти. Він зібрав речі в коричневий пакет для закупів, тепер уже не такий пухкий. Усередині подзенькували свічники й порожні пляшки з-під пива.

Раптом Денніса осяяла одна думка. Він постукав кісточками пальців по гіпсу.

— Арні, а розпишись-но на цьому.

— Я ж розписувався вже, хіба ні?

— Та вже стерлося. Підпишеш іще раз?

Арні знизав плечима.

— Якщо є ручка.