— Не думаю, що ви брешете про малого Велча. Але думаю, що брешете стосовно того, що зробили з вашою машиною. Ваша дівчина сказала, що її потовкли в гівно, і говорила вона набагато переконливіше, ніж ви зараз. Вона плакала, поки мені розповідала. Казала, скрізь були розсипи битого скла… До речі, а де ви купували скло на заміну?

— У Макконнелла, — швидко відповів Арні. — У Бургу.

— Квитанцію зберегли?

— Викинув.

— Але вас мають пам’ятати. Таке велике замовлення.

— Можливо, — сказав Арні, — але я б, Руді, на це не розраховував. Вони найбільші спеціалісти з автоскла на захід від Нью-Йорка й на схід від Чикаго. А це багацько землі. У них великий бізнес, і чималу його частку становлять старі машини.

— Та все одно в них лишається документація.

— Я платив готівкою.

— Але ваше ім’я буде на накладній.

— Ні, — сказав Арні й усміхнувся зимною усмішкою. — «Гараж-автомайстерня Дарнелла». Завдяки цьому я дістав десять відсотків знижки.

— У вас усе схоплено, чи не так?

— Лейтенанте Джанкінс…

— Про скло ви теж брешете, хоча хай мені грець, якщо я знаю причину.

— Про Христа на Голгофі ви б теж сказали, що Він брехав, — сердито відрізав Арні. — Відколи це злочин купувати нове скло, коли хтось тобі вікна поб’є? Чи розплачуватися готівкою? Чи отримувати знижку?

— Це не злочин, — відповів Джанкінс.

— Тоді дайте мені спокій.

— А найголовніше — я думаю, ви брешете, ніби не знаєте, що сталося з малим Велчем. Ви щось знаєте. І я хочу про це знати.

— Я не знаю нічого, — відрубав Арні.

— А як щодо…

— Мені більше немає чого вам сказати. Вибачайте.

— Гаразд, — мовив Джанкінс, так швидко здаючись, що Арні миттю запідозрив недобре. Він щось пошукав у спортивному піджаку, який носив під плащем, і витяг звідти гаманець. Арні побачив, що Джанкінс носить зброю в наплічній кобурі, і запідозрив, що детектив хотів нею посвітити перед ним. З гаманця той видобув візитівку й простягнув її Арні. — Зі мною можна зв’язатися за будь-яким із цих номерів. Якщо захочете про щось поговорити. Про що завгодно.

Арні поклав картку в нагрудну кишеню.

Джанкінс востаннє прогулянковим кроком пройшовся довкола Крістіни.

— Достобіса файна реставрація, — повторив він. І впритул подивився на Арні. — Чому ви не написали заяву?

Арні зітхнув — тихо, протягло і тремтливо.

— Бо я думав, що це вже кінець, — сказав він. — Я думав, вони відчепляться.

— Ага, — кивнув Джанкінс. — Я теж подумав, що причина в цьому. Добраніч, синку.

— Добраніч.

Джанкінс рушив на вихід, розвернувся, підійшов знову.

— Подумай про це, — сказав він. — Ти справді на чорта схожий, розумієш, про що я кажу? У тебе чудова дівчинка. Вона хвилюється за тебе, і їй погано на душі через те, що сталося з твоєю машиною. І тато за тебе переживає. Я це навіть по телефону зрозумів. Подумай і зателефонуй мені, синку. Тобі спатиметься краще.

Арні відчув поза губами якесь тремтіння, щось маленьке й слізне, щось болюче. Карі очі Джанкінса були добрими. Він розтулив рота — лише Богу відомо, що могло зірватися з його губ, — і тут його в спину вдарив страхітливий больовий розряд, змушуючи раптом випростатись. Це також справило ефект ляпаса під час істерики. Арні знову стало спокійніше, у голові проясніло.

— Добраніч, — повторив він. — Добраніч, Руді.

Ще секунду Джанкінс стурбовано дивився на нього, а потім пішов.

Арні всього трясло. Дріж почався в руках, піднявся вгору до ліктів, а потім зненацька виявилося, що він скрізь. Він наосліп ухопився за ручку дверцят, знайшов її нарешті й прослизнув у Крістіну, у втішні запахи машини та свіжої оббивки сидінь. Арні повернув ключ системи кондиціонування, спалахнули лампочки на панелі, і він навпомацки пошукав ручку радіоприймача.

А тимчасом його погляд упав на шкіряний язичок із витавруваними на ньому літерами Р. Д. Л., що гойдався на ключі, і спогад про той сон наринув на нього з раптовою несамовитою силою: гнилий труп, що сидів на тому місці, де тієї миті був він; порожні очниці, що витріщалися у вітрове скло; кістки пальців, що стискали кермо; порожній вишкір зубів черепа, поки Крістіна налетіла на Канючі Велча, а радіо, налаштоване на хвилю WDIL, грало «Останній поцілунок» Дж. Френка Вілсона і «Кавалерів».

Раптом йому стало погано — почало нудити. Нудота затріпотіла хворобливо у шлунку й глибоко в горлі. Арні виборсався з машини й стрімголов побіг у туалет, а кроки гупанням віддавали у вуха. Він ледве-ледве встиг. Усе струменем вирвалося вгору; він блював знову і знову, аж поки вже не лишилося нічого, крім кислої слини. Перед очима танцювали вогники. У вухах дзвеніло, а м’язи живота втомлено пекли болем.

Він поглянув на своє бліде змучене обличчя в поплямованому дзеркалі, на темні кола під очима, рідке пасмо волосся, прилипле до лоба. Джанкінс мав рацію. Він схожий на чорта.

Зате всі прищі зникли.

Він божевільно розреготався. Він не віддасть Крістіни, хай там що. То було єдине, чого він не зробить. Він…

І тут потік думок перервав новий напад блювоти, от тільки цього разу нагору вже нічого не піднялося: були тільки розривні спазми, сухі потуги й знову той електричний присмак слини в роті.

Йому необхідно було поговорити з Лі. Отак раптово стало необхідно поговорити з Лі.

Він увійшов у кабінет до Вілла, де тишу порушувало тільки постукування таймера, пригвинченого до стіни, що відраховував нові хвилини. Номер Кеботів він набрав з пам’яті, але двічі помилився, бо пальці жахливо тремтіли.

Відповіла сама Лі, її голос звучав сонно.

— Арні?

— Лі, мені треба з тобою поговорити. Треба тебе побачити.

— Арні, вже майже десята година. Я щойно вийшла з душу й лягла в ліжко… Я вже майже спала.

— Будь ласка, — попросив він і заплющив очі.

— Завтра, — сказала вона. — Сьогодні не можна, батьки мене так пізно не випустять.

— Ще тільки десята. І сьогодні п’ятниця.

— Вони не дуже хочуть, щоб я часто бачилася з тобою, Арні. Спочатку ти їм подобався, і тату досі подобаєшся… але вони обоє вважають, що ти став трохи дивакуватим. — На тому кінці дроту, де була Лі, повисла довга-довга пауза. — Я теж так вважаю, — зрештою закінчила вона.

— Це означає, що ти більше не хочеш мене бачити? — безбарвним тоном запитав він. У нього болів шлунок, боліла спина, усе боліло.

— Ні, — тепер у її голос закралися ледь помітні докірливі нотки. — Мені чомусь здавалося, що це ти не хочеш бачити мене… у школі, а по вечорах ти завжди в гаражі. Ремонтуєш свою машину.

— Уже все зроблено, — відказав він. А потім, роблячи над собою величезне зусилля: — Якраз про машину я й хотів… оййй, чооорт! — Він ухопився за спину, бо її знову прошив страшний напад болю, але рука торкнулася тільки корсета.

— Арні? — стривожилася Лі. — Що з тобою?

— Нічого. Спина заболіла.

— Що ти хотів сказати?

— Завтра, — мовив він. — Ми поїдемо в «Баскін-Роббінс» і поїмо морозива, може, до Різдва щось купимо, а потім повечеряємо, і я привезу тебе додому о сьомій. Я не буду диваком, обіцяю.

Вона тихо розсміялася, і Арні відчув, як його охоплює величезне полегшення. Немов бальзам на душу.

— От дурко.

— Це значить «гаразд»?

— Так, це значить «гаразд». — Трохи помовчавши, Лі м’яко додала: — Я сказала, що це батьки не хочуть, щоб я з тобою часто бачилася. Я не сказала, що я не хочу.

— Дякую, — він докладав зусиль, щоб голос звучав рівно й не тремтів. — Дякую тобі за це.

— Про що ти хочеш зі мною поговорити?

Крістіна. Я хочу поговорити про неї… та про мої сни. І про те, чому я схожий на чорта. І чому я тепер завжди прагну слухати WDIL, і про те, що я робив тієї ночі після того, як усі пішли… тієї ночі, коли я пошкодив собі спину. Ох, Лі, я хочу…

Знову ріжучий біль, немов котячі пазурі роздирали йому спину.

— Я думаю, ми щойно про це поговорили, — сказав він.

— А. — Легка тепла пауза. — Добре.

— Лі?

— Ммм?