— Тепер у нас буде більше часу. Чесне слово. Стільки, скільки захочеш. — І думка: «Бо тепер, коли Денніс у лікарні, ти єдине, що лишилося, усе, що відділяє мене… мене від…»

— Це добре, — мовила Лі.

— Я кохаю тебе.

— Добраніч, Арні.

«Скажи те саме! — раптом захотілося закричати йому. — Скажи те саме у відповідь, мені так потрібно, щоб ти це сказала!»

Але у вусі пролунало тільки клацання трубки, яку поклали на важіль.

Він сидів за Вілловим письмовим столом, довго, похиливши голову, приходячи до тями. Вона не повинна була повторювати ці слова щоразу, коли він їх їй казав, адже так? Йому ж не настільки сильно потрібне було запевнення, адже так? Так?

Арні підвівся й рушив до дверей. Завтра вона піде з ним на побачення, ось що важливо. Вони поїдуть на різдвяний шопінг, як і планували того дня, коли гівнярі понищили Крістіну; вони розмовлятимуть і розмовлятимуть; добре проведуть час. Вона скаже, що кохає його.

— Вона це скаже, — прошепотів він, стоячи в дверях, але на лівому боці гаража посередині стояла Крістіна, неначе німе й дурне заперечення, а її решітка випиналася вперед, немов на щось полювала.

І голос зашепотів десь із глибин його свідомості, темний допитливий голос: «Як ти пошкодив спину? Як ти пошкодив спину? Як ти пошкодив спину, Арні?»

То було запитання, від якого він сахався. Тому що боявся відповіді.

День був сірий, з неба грозився посипати сніг, але Арні був правий в обох пунктах — вони гарно провели час і він не поводився як дивак. Місіс Кебот була вдома, коли він приїхав, і прийняла його спочатку прохолодно. Але минуло чимало часу — хвилин, може, із двадцять — поки спустилася Лі, у светрику карамельного кольору, що прегарно підкреслював її груди, та парі нових журавлинової барви слаксах, які прегарно підкреслювали її стегна. Це непоясненне запізнення з боку дівчини, котра майже завжди була досконало пунктуальною, виявилося навмисним. Арні запитав у неї про це пізніше, і Лі заперечувала все (з невинним виразом, у якому фігурували трохи занадто широко розплющені очі), однак у будь-якому разі своєї мети досягла.

Коли хотів, Арні міг бути чарівним, тож енергійно взявся обробляти місіс Кебот. І коли Лі, зав’язуючи на ходу волосся у хвостик, прискакала додолу сходами, місіс Кебот уже відтанула. Вона принесла Арні «пепсі-колу» й захоплено слухала, поки він частував її байками шахового клубу.

— Це єдина цивілізована позакласна активність, про яку я чула в житті, — сказала вона, звертаючись до Лі, і схвально усміхнулася Арні.

— НУУУУУдно, — просурмила в ніс Лі. А потім обійняла Арні за стан і гучно цмокнула в щоку.

— Лі Кебот!

— Вибач, мамусю, але він такий гарненький у помаді, правда? Арні, зачекай. У мене є «Клінекс». Не зішкрібай пазурями. — Вона полізла в сумочку по серветку. Арні подивився на місіс Кебот і підкотив очі. Наталі Кебот затулила рота долонею й захихотіла. Відновлення дружніх стосунків між ними відбулося.

Арні та Лі поїхали в «Баскін-Роббінс», де початкова ніяковість, що залишилася від телефонної розмови минулого вечора, нарешті розтанула без сліду. В Арні був якийсь невиразний страх, що Крістіна не поїде чи що Лі скаже про неї щось огидне; їй ніколи не подобалося їздити в його машині. Але обидві турботи не виправдались. Крістіна їхала рівно й чітко, мов швейцарський годинник, а в усьому, що мала сказати про неї Лі, дзвеніла втіха й приємний подив.

— Я б нізащо в таке не повірила, — сказала вона, коли вони виїхали з маленької автостоянки кафе-морозива і влилися в потік транспорту, що прямував до Монровілльського торговельного центру. — Ти, певно, гарував, як той віл.

— Усе було не так погано, як тобі здалося, — запевнив її Арні. — Не проти послухати якусь музику?

— Ні, авжеж, не проти.

Арні увімкнув радіо — «Зе Силуеттс» якраз кіп-кіпали й бум-бумкали, виспівуючи «Знайди роботу»[114]. Лі скривила личко.

— «Ді-Ай-Ел», фу. Можна я перемкну?

— Будь як удома.

Лі знайшла рок-станцію з Піттсбурга, на якій співав Біллі Джоел. «Ти, мабуть, права, — радісно погоджувався Біллі, — я, мабуть, псих». Слідом за цим Біллі розповів своїй дівчині Вірджинії, що дівчата-католички починають занадто пізно. То був «Вікенд вуличних вечірок». «Зараз, — подумав Арні. — Зараз вона почне глухнути… капризувати… ще щось». Але Крістіна знай котила собі вперед.

Торговельний центр вирував збудженими, але добродушно налаштованими покупцями; до початку несамовитої й часом потворної різдвяної гарячки ще лишалося більш ніж два тижні. Дух Різдва був ще достатньо новим, щоб бути незвичним, і можна було дивитися на гірлянди, розвішані в широких коридорах торговельного центру без кислих ебенезер-скруджівських відчуттів усередині. Рівне дзеленчання дзвоників Армії спасіння ще не стало надокучливим джерелом почуття провини; вони поки що виспівували добрі новини й закликали виявити добру волю, а не оте монотонне металеве «У бідних немає Різдва у бідних немає Різдва у бідних немає Різдва», яке завжди чув Арні, коли цей день наближався й очі в продавчинь та Санта-Клаусів Армії спасіння ставали дедалі зацькованішими й усе більше порожніли.

Вони трималися за руки, аж поки пакунків не стало забагато, і Арні жартома пожалівся, що вона зробила з нього свого в’ючака. Коли спускалися на нижній поверх, до книгарні «Б. Далтон», де Арні хотів подивитися книжку про виробництво іграшок для батька Денніса Ґілдера, Лі помітила, що пішов сніг. Вони трохи постояли на засклених сходах, визираючи надвір, радісно, як маленькі діти. Арні взяв її за руку, і Лі подивилася на нього, усміхаючись. Він чув запах її шкіри, чистий і трохи мильний; чув пахощі, що линули від волосся. Він нахилив до неї трохи голову, і вона нахилила до нього свою. Вони поцілувалися, і вона стиснула його руку. Згодом, після книгарні, вони стояли над ковзанкою посередині торговельного центру, спостерігали, як катаються ковзанярі, як пірнають, виписують піруети й кружляють під звуки різдвяних колядок.

То був дуже хороший день, аж до того моменту, коли Лі Кебот ледь не померла.

І вона майже напевно померла б, якби не той автостопник.

Вони вже поверталися додому, і ранні грудневі сутінки давно поступилися місцем сніжній пітьмі. Крістіна, упевнена, як завжди, спокійно хурчала крізь чотири дюйми свіжої пухкої пороші.

Арні забронював столик для вечері в «Брітіш Лайон Стейк Хаусі», єдиному насправді хорошому ресторані Лібертівілля, але вони не помітили, як збіг час, тож погодилися взяти щось перекусити з собою в «Макдональдзі» на Дж-Ф-К-драйв. Лі пообіцяла матері, що буде вдома о пів на дев’яту, бо до Кеботів мали «завітати друзі», а коли вони вийшли з торговельного центру, була вже чверть на восьму.

— Але воно й на краще, — сказав Арні. — Усе одно я практично банкрут.

Фари вихопили з темряви автостопника, що стояв на перехресті траси 17 та Дж-Ф-К-драйв, та однаково ще за сім миль від Лібертівілля. Чорне волосся, поцятковане снігом, сягало йому до плечей, а під ногами стояв затиснутий речовий мішок.

Поки вони наближалися до нього, автостопник підняв табличку з написом люмінесцентною фарбою. «ЛібертівіллЬ, ПЕНС.» А коли під’їхали ще ближче, він перевернув табличку. На звороті було написано: «НЕ ПСИХ СТУДЕНТ».

Лі пирхнула зі сміху.

— Арні, підвезімо його.