Тоді він був поринув у забуття, але зараз збагнув, що продуктовий візок виявився складеним інвалідним кріслом на колесах. Він сидів у ньому, понівечені ноги нерухомо випросталися вперед, тіло в ділянці таза набрякло з незвички та було невдоволене своїм новим становищем.

«Вона перенесла мене, поки я спав, — подумав він. — Підняла мене. Поки я спав, як дрова. Боже правий, ото вона сильна».

— Готово! — сказала Енні. — Рада бачити, що ти так гарно поїв супу, Поле. Гадаю, ти одужаєш. Не скажу, що будеш як новенький, — то, на жаль, ні, але якщо в нас більше не трапиться подібних… подібних непорозумінь … гадаю, ти чудово собі одужаєш. А зараз я перестелю цю стару погану постіль, а коли вправлюся, то перевдягну тебе , старий поганцю, а потім, якщо тобі не болітиме сильно і якщо ти ще будеш голодний, я нагодую тебе тостами.

— Дякую, Енні, - покірно мовив він і подумав: «Горло. Якщо згадаю, то дозволю тобі облизати губи й сказати «Лишенько!». Але тільки раз, Енні.

Один- єдиний раз».

За чотири години він лежав у ліжку та був готовий спалити всі свої книжки за єдину пігулку новрілу. Поки він сидів у кріслі, усе було добре (не беручи до уваги кількість дуру в його крові, яка би приспала половину Прусської армії[40]), але зараз Пол почувався так, наче в нижній частині тіла вирував бджолиний рій.

Він дуже голосно кричав, мабуть, їжа щось — таки зробила йому, бо він не пригадував, щоб кричав так голосно відтоді, як виринув із темної хмари.

Пол відчував, що Енні, виключена, вимкнена з розетки, довго стояла в коридорі перед дверима його спальні та порожнім, нерухомим поглядом вивчала чи то дверну ручку, чи то візерунки ліній на власній долоні.

— Ось, — вона дала йому ліки. Цього разу дві пігулки.

Він проковтнув їх, тримаючи Енні за зап’ясток, аби дотягнутися до склянки.

— У місті я купила тобі два подарунки, — сказала вона, встаючи з ліжка.

— Невже? — прохрипів він.

Енні вказала на інвалідний візок зі сталевими підпорами для ніг, який похмуро прилаштувався в кутку.

— Другий я покажу тобі завтра. А тепер спи, Поле.

Проте сон довго не йшов. Пол плив у наркотичному тумані та розмірковував про ситуацію, в яку потрапив. Тепер стало трохи легше. Легше думати про це, ніж про книжку, яку ти створив, а потім знищив.

Думки… уривки думок, наче клаптики тканини, з яких можна зшити стьобану ковдру.

Сусіди жили за багато миль від помешкання Вілкс, а ще, як казала сама Енні, не дуже її любили. Яке в них прізвище? Бойтони. Ні, Ройдмани . Точно, Ройдмани. Чи далеко звідси до міста? Та звісно, недалеко. Пол перебував в уявному колі, діаметр якого міг становити від п’ятнадцяти до сорока п’яти миль. У цьому колі стояв будинок Енні Вілкс, оселя Ройдманів та центр Сайдвіндера, яким би жалюгідно маленьким він не був…

«А моя машина? Моя «камаро» також десь у цьому колі. Чи знайшла її поліція?»

Навряд, подумав Пол. Він був знаменитістю. Якби знайшли машину, зареєстровану на його ім’я, елементарна перевірка одразу би показала, що він побував у Боулдері, а потім зник. Якби знайшли його понівечену порожню машину, то розпочали би пошуки, про це заговорили би в новинах…

«Вона ніколи не дивиться новини по телебаченню, ніколи не слухає радіо, якщо, звісно, у неї немає навушників».

Ситуація трохи скидалася на оповідання з циклу Шерлока Голмса — про песика, який не гавкав[41]. Машину ще не знайшли, бо копи не приходили. Якби її вже виявили, то поліція перевірила би кожного мешканця цього уявного кола, чи не так? А скільки людей можуть проживати в такому колі, на верхів’ях Західного схилу[42]? Ройдмани, Вілкс, може, ще з десяток інших?

І те, що машину поки не знайшли, не означало, що її взагалі не знайдуть.

Його багата уява (такої не було ні в кого по материній лінії) взяла гору. Коп був високим, із холодним красивим обличчям, і, здається, бакени були трохи довші, ніж установлено. Він мав на носі темні сонцезахисні окуляри, в яких опитуваний міг бачити лише відображення власного лиця. У голосі чувся гугнявий діалект вихідця з Середнього Заходу[43].

«Ми знайшли перекинуту машину на півдороги вниз по схилу Гамбаггі. Вона належить відомому письменнику на ім’я Пол Шелдон. На сидіннях та панелі приладів була кров, а його й слід загув. Може, вибрався та пішов собі, мов зачарований…»

Враховуючи стан ніг Пола, таке припущення більше скидалося на жарт, але звідки їм знати, які він мав травми. Вони могли лише припускати, що як Шелдона немає в машині, то він мав достатньо сил пройти хоч якусь відстань. Подібні міркування навряд чи наштовхнуть їх на те, щоби розглянути малоймовірну можливість викрадення, принаймні не зараз, а може, й ніколи.

«Ви не пам’ятаєте, чи бачили когось на дорозі в той день, коли була гроза? Високий чоловік сорока двох років із рудуватим волоссям. Можливо, вдягнений у сині джинси, картату фланелеву сорочку та парку. З вигляду — наче трохи пришиблений. Чорт забирай, може, він навіть імені свого не пам’ятав!»

Енні пригостить його чашкою кави на кухні. Енні переконається, що всі двері між кухнею та гостьовою кімнатою надійно зачинені. На випадок якщо Пол почне стогнати.

«Та ні, офіцере, жодної живої душі не бачила. Я, власне, чимдуж поквапилася з міста додому, коли Тоні Робертс сказав, що той страшний циклон так і не повернув на південь».

Коп поставить чашку та встане з-за столу.

«Що ж, мем, як ви побачите когось із такими прикметами, не зволікайте та одразу зв’яжіться з нами. Він досить відома особа. Про нього писали в журналі «Піпл» [44] , ще в парочці інших…»

«Неодмінно, офіцере!»

І коп подасться геть.

А може, подібна ситуація вже відбулася, а Пол просто нічого не знав. Може, поки він забувався наркотичним сном, реальний прототип чи прототипи уявного копа вже відвідали Енні. Бачить Бог, він достатньо часу провів у відключці. Він розмірковував далі та вирішив, що це малоймовірно. Він був не якимсь там Джо Бло з Кокомо, блудьком без роду та племені. Про нього писали в «Піпл» (після виходу першого бестселера) та «Ас»[45] (після першого розлучення), про нього було питання в недільній колонці Волтера Скотта «Парад знаменитостей»[46]. Мали відбутися повторні перевірки: може, по телефону, може, копи самі мали приїхати. Коли пропадала знаменитість (навіть така псевдознаменитість, як письменник), поліція ставала особливо наполегливою.

«Друже, це всього лиш здогадки».

Може, здогадки, а може, логічні висновки. Так чи інакше, це все одно краще, ніж просто лежати й нічого не робити.

А як щодо відбійників?

Пол спробував пригадати, але не зміг. Лише згадав, як потягнувся по сигарети, потім якимось незбагненним чином земля та небо помінялися місцями, а потім — темрява. Але, знову ж таки, логічне мислення (чи здогадки освіченої людини, якщо вам кортить зачванитися) дарувало надію, що копи ще не навідувалися. Зім’яті відбійники та порвані линви викликали би занепокоєння в дорожньої служби.

То що ж сталося насправді ?

Пол втратив керування на відрізку дороги, де не було крутих схилів, просто рівчак, у який, перевернувшись, вилетіла його машина. Якби рівчак був глибший, там би стояли відбійники. Якби рівчак був глибший, Енні Вілкс навряд чи змогла би до нього дістатися, не згадуючи навіть про те, щоби самотужки витягнути його на дорогу.