Тож де була його машина? Звісно ж, її засипало снігом.

Пол прикрив очі рукою та побачив міський снігоприбирач, який під’їжджав до місця, де він дві години тому зазнав аварії. Увечері прибирач здається тьмяною оранжевою плямою у вируючому снігу. Водій закутався по самі вуха, на голові в нього старомодний залізничний кашкет, зшитий із синьо-білих клаптиків оббивної тканини. По його праву руку, на дні неглибокої канави, яка трохи далі переходить у звичний для гірської місцевості яр, лежить «камаро» Пола Шелдона. Вицвілий блакитний стікер «ГАРТА[47] В ПРЕЗИДЕНТИ» на задньому бампері — найяскравіша пляма в тому рівчаку. Хлопець на снігочистії не помічає машини, бо стікер надто вицвілий, аби впасти в око. Бокові рала звужують поле зору, окрім того, вже стемніло, і він дуже втомився. Він просто хоче завершити останній рейс, передати снігочистій наступній зміні та випити заслужену чашку гарячої кави.

Він проїжджає повз, снігова хмара, що виривається з-під рала, засипає рівчак. «Камаро», яка була занесена по вікна, тепер вкрита снігом по дах. Пізніше, коли грозові сутінки вкінець загустішають, коли речі на відстані простягнутої руки здаватимуться нереальними, з’явиться друга зміна дорожньої служби. Вона поїде у зворотному напрямку та остаточно поховає «камаро» під снігом.

Пол розплющив очі та поглянув на стелю. По штукатурці розповзлося тонке мереживо тріщин, які утворювали візерунок, схожий на три переплетені літери «В». Він устиг досконально їх вивчити, не встаючи з ліжка протягом нескінченної низки днів, що тяглася після виходу з хмари. Тепер вони знову впали йому в око, і він став ліниво перебирати в пам’яті слова, що починалися на «В»: ворожий, відьомський, вихлястий та вивернутий .

Так.

Може, все так і було. Може.

Чи замислювалася Енні про те, що станеться, коли знайдуть його машину?

А вона могла . Вона була божевільною, але не дурненькою.

І все ж таки їй ніколи не спадало на думку, що може існувати ще одна копія «Швидких автівок».

«Так. І вона була права. Ця сука була права. Копії не існувало».

В уяві постали образи почорнілих сторінок, що літали по кімнаті, вогонь, запах акту знищення… Він вищирився на образи і спробував подумати про щось інше — багата уява не завжди мала гарні наслідки.

«Копії не існувало, а дев’ять письменників із десяти зробили би копію, якби заробляли стільки ж, скільки я отримував за свої найменш вдалі книжки, навіть не з серії «Мізері». І їй не спало це на думку.

Бо вона не письменник .

А ще вона не дурна, в чому ми обоє вже переконалися. Гадаю, вона зациклена на собі, «я» Енні не просто велике, воно грандіозне. Спалити рукопис здавалося їй правильним вчинком, проте її поняття про правильні вчинки можна зруйнувати такими банальними речами, як копіювальний апарат у банку та кілька стосів четвертаків… цей сигнал так і не з’явився на її радарі, мій друже».

Інші логічні висновки могли виявитися не більш стійкими, ніж піщані замки, проте його враження від Енні Вілкс було непорушним, наче Гібралтарська скеля. Він займався деякими дослідженнями, коли писав «Мізері», тому розумівся на неврозі та психозі краще, ніж пересічний обиватель. Він знав, що, хоча психопат із межевим розладом міг почергово впадати в глибоку депресію чи стан агресивного, радісного збудження, під цим завжди ховалося роздуте, хворе его, переконане, що вся увага прикута до нього, що воно грає першу скрипку великої драми, розв’язку якої, затамувавши подих, чекають мільйони невидимих глядачів.

Подібне его було не здатне утворювати деякі логічні зв’язки. Хід думок можна було передбачити, оскільки він простягався лише в одному напрямку: від хворої людини до предметів, ситуацій чи осіб, над якими суб’єкт не мав влади (чи до фантазій — невротик іще відокремлював їх від реальності, а психопат уже не бачив жодної різниці).

Енні Вілкс хотіла знищити «Швидкі автівки», і тому в її світі існував лише один примірник.

«Можливо, я зміг би врятувати цю кляту книжку, якби сказав, що є інші копії. Вона би зрозуміла, що палити рукопис — марна справа. Вона би…»

Пола вже долав сон, аж раптом розмірене дихання стало йому в горлі, а очі вирячилися.

Так, вона би побачила, що справа марна. Вона була би змушена визнати існування зв’язків, що ведуть до непідконтрольних речей. Скривджене его занило би…

«Характер маю!»

Якби вона віч-на-віч постала перед фактом, що не могла знищити «паскудну книжку», чи не захотілося би їй натомість знищити її автора ? Зрештою, в Пола Шелдона копії не було.

Серце калатало. У сусідній кімнаті пробив годинник, і Пол почув над головою важкі кроки Енні. Тихе дзюрчання сечі. Зливання води в унітазі. Глухі стуки в стелю, поки вона йшла назад до ліжка. Рипіння пружин.

«Ти не будеш мене знову злити?»

Думки раптом пустилися чвалом, наче скакун-переросток, що вирвався з загорожі. Який висновок можна зробити з цього дешевого психоаналізу щодо його машини (якщо це взагалі можливо)? Про те, коли її знайдуть? Що цей висновок означав для нього ?

— Хвилинку, — прошепотів він у темряві, - хвилинку, хвилинку, зачекайте на дроті. Повільніше.

Він знову затулив рукою очі й знову викликав образ патрульного з темними окулярами та надміру довгими бакенами. «Ми знайшли перекинуту машину на півдороги вниз по схилу Гамбаггі», — казав патрульний, і бла-бла-бла, бла-бла-бла.

Тільки цього разу Енні не запрошує його на каву. Цього разу вона не заспокоїться, поки він не забереться з її будинку та не поїде якнайдалі. Навіть на кухні, навіть крізь двоє замкнених дверей між кухнею та гостьовою кімнатою, навіть коли гість перебуває в наркотичному дурмані, патрульний все одно може почути стогін.

Якби його машину знайшли, Енні Вілкс одразу би дізналася, що справи кепські, чи не так?

— Так, — прошепотів Пол. Ноги знову починали боліти, але він майже не зважав на це, охоплений жахом від останньої здогадки.

Справи в Енні будуть кепські не тому, що вона забрала його до себе, тим паче якщо від місця аварії до її будинку ближче, ніж до Сайдвіндера (а Пол вважав, що так і є). За це її мають нагородити медаллю та пожиттєвим членством у фан-клубі Мізері Честейн (Пола доводило до сказу, що така річ існувала насправді). Проблема полягала в тому, що вона забрала його до себе, розмістила в гостьовій кімнаті та нікому про це не сказала. Ніякого дзвінка в місцеву лікарню: «Це Енні Вілкс, я зараз на дорозі, що веде з гори Гамбаггі. Тут якийсь хлопець, виглядає так, наче Кінг-Конг мав його за батута». Проблема в тому, що вона накачала його наркотою, до якої у неї, звісно, не мало бути доступу (навіть якщо Пол не такий «затарений», як йому це здається). Проблема в тому, що на додачу до наркотиків вона мала дивні методи лікування: встромляла голки в руки, майструвала шини з відпиляних шматків алюмінієвих милиць. Проблема в тому, що Енні Вілкс про щось свідчила в Денвері… «І вона стала головним свідком у справі , — подумав Пол, — закладаюся на будинок із садочком, що так воно й було» .

Тож вона спостерігає, як коп від’їжджає на своєму кришталево чистому (тобто за винятком зліплених кавалків снігу та солі, які ховаються під заднім бампером та підкрилками) поліцейському автомобілі, і Енні знову почувається в безпеці… але не в цілковитій безпеці, бо тепер вона — наче звір, що тримає носа за вітром. Постійно тримає.

Копи шукатимуть, шукатимуть і шукатимуть, бо він не якийсь там Джо Бло з Кокомо, він — Пол Шелдон, літературний Зевс, із брови якого вийшла Мізері Честейн, повелителька сміттєвих баків і королева супермаркетів. Може, коли вони його не знайдуть, то припинять пошуки чи почнуть копати в іншому місці. Але, може, один із Ройдманів бачив, як тої ночі Енні проїжджала на своїй Старій Бессі, а на задньому сидінні виднілося щось підозріле, що за формою нагадувало людину, загорнену в плед. Навіть якщо вони нічого не бачили, Енні не виключала можливості, що Ройдмани можуть усякого про неї понавигадувати — бо вони її не люблять.