Автор: Майкл Літ
Енн Вілкс (39 років), старшу медсестру пологового відділення Боулдерської лікарні, допитали сьогодні з приводу восьми смертей немовлят, які сталися протягом кількох останніх місяців. Усі діти померли після призначення міс Вілкс на посаду голови відділення.
На запитання, чи перебуває міс Вілкс під вартою, речник шерифа Тамара Кінсолвін відповіла, що ні. На запитання, чи міс Вілкс прийшла у відділок з доброї волі, аби дати свідчення у справі, міс Кінсолвін відповіла: «Мушу визнати, що ні. Справа виявилася складнішою, ніж ми очікували». На запитання, чи висунуто міс Вілкс які-небудь обвинувачення, міс Кінсолвін відказала: «Ні. Поки що».
Решта статті присвячувалася огляду кар’єри Енні. Одразу кидалось в очі, що вона багато переїжджала, але не було й натяку на те, що пацієнти витягали ноги в усіх лікарнях, де працювала Енні (а не лише в Боулдері).
Пол зачаровано дивився на фотографію, що ілюструвала статтю.
Енні під вартою. Боже правий, Енні під вартою. Ідол не впав, але вже хитається… хитається…
З отупілим, позбавленим будь-якого виразу обличчям, вона здіймалася кам’яними сходами в супроводі кремезної жінки-поліцейського. На ній була сестринська уніформа та білі черевики.
Наступна сторінка: «ВІЛКС ВИЙШЛА НА ВОЛЮ, НЕ ПРОМОВИВШИ ЖОДНОГО СЛОВА НА ДОПИТІ».
Їй усе зійшло з рук. Якимось чином їй усе зійшло з рук. Настав час зникнути, перебратися до іншого штату: Айдахо, Юта, може, Каліфорнія. Натомість Енні повернулася до роботи. Тож замість статті про новосельців із якоїсь західної газети Пол виявив на наступній сторінці першу шпальту «Новин Скелястих гір» від другого липня 1982 року. Заголовок було набрано величезними літерами:
Жах триває:
У БОУЛДЕРСЬКІЙ ЛІКАРНІ ПОМЕРЛИ ЩЕ ТРИ ДИТИНИ
За два дні поліція заарештувала пуерториканця, який працював у лікарні прибиральником, але за дев’ять годин його відпустили. Потім, дев’ятнадцятого липня, «Денвер Пост» і «Новини Скелястих гір» повідомили про арешт Енні. На початку серпня відбулося коротке попереднє слухання. Дев’ятого вересня вона постала перед судом за вбивство немовляти, Дівчинки Крістофер, яка прожила всього один день. Окрім Дівчинки Крістофер, Вілкс підозрювали в іще семи вбивствах першого ступеня. У статті зазначалося, що деякі можливі жертви Енні навіть прожили достатньо довго, аби отримати справжні імена.
Серед звітів про судову справу траплялися листи, які читачі надсилали головним редакторам газет Денвера та Боулдера. Пол розумів, що випадок із Енні в першу чергу викликав реакцію в найбільш агресивних громадян (які тільки зміцнили її сприйняття людства як «гомо паскудус»), але послання були злостиві понад усяку міру. Громада погоджувалася в одному: смерть через повішання була би надто м’яким покаранням для Енні Вілкс. Один із читачів охрестив її Леді Драконом, і це ім’я причепилося до Енні до самого кінця судового процесу. Більшість сходилася на тому, що Леді Дракона треба заколоти до смерті розжареними вилами, і більшість, знову ж таки, зазначали, що залюбки попрацювали б коліями.
Біля одного такого листа стояв кривий, жалюгідний коментар Енні, який був так не схожий на її звичну впевнену манеру: «Палки мені можуть кістки поламати, та недобрим словом мене не здолати» .
Було очевидно, що Енні припустилася найбільшої помилки, коли не змогла зупинитися після того, як люди щось запідозрили. Справи були кепські, але, на жаль, не вкрай погані. Ідол лише хитався. Обвинувачення базувалось на самих побічних доказах, місцями таких водянистих, що хоч газету крізь них читай. Окружний прокурор мав відбиток руки, знятий з обличчя та горла Дівчинки Крістофер. Він збігався за розміром із долонею Енні, а також містив слід від кільця з аметистом, яке вона носила на підмізинному пальці правої руки. Також О. П. роздобув список працівників, які входили чи виходили з палати новонароджених приблизно в той час, коли помирали немовлята. Але Енні була старшою медсестрою, тому вона постійно заходила та виходила з того відділення. Адвокати змогли навести дюжину прикладів, коли Енні побувала в палаті й зрештою нічого не трапилося. Пол подумав, що це дуже схоже на доводи про те, як метеорити ніколи не падають на землю — якщо розглядати проміжок часу в п’ять днів, за які жоден метеорит не впав на північне поле фермера Джона. Але подібний аргумент захисника все одно мав справити на присяжних неабияке враження.
Обвинувачення, як могло, плело навколо Енні тенета, але відбиток руки з кільцем виявився єдиним, кращим доказом, який прокурори зуміли нарити. Завдяки тому факту, що уряд штату Колорадо взагалі притягнув Енні до суду (враховуючи низькі шанси на ув’язнення через брак доказів), Пол дійшов одного припущення та одного переконання. Припущення полягало в тому, що під час перших усних допитів Енні наговорила багато підозрілих, може навіть компрометаційних речей, але її адвокату вдалося не пропустити запис цих розмов до судової зали. Переконання полягало в тому, що рішення Енні відмовитися від офіційного захисту на попередніх слуханнях було дуже нерозумним. Адвокат не зумів приховати від суду саме ці свідчення (хоча старався, аж зі шкури видирався), і протягом трьох серпневих днів, коли Енні «свідчила в Денвері», вона так і не визнала своєї провини. Проте Пол вирішив, що насправді вона в усьому зізналася.
Деякі фрази з опублікованих допитів були справжніми перлами:
Чи вони викликали в мене жаль? Звісно, що викликали. Враховуючи те, в якому світі ми живемо.
Мені нема чого соромитися. Мені ніколи не буває соромно. Усі мої вчинки остаточні, я ніколи не оглядаюся на минуле.
Чи я відвідувала похорони дітей? Звісно, ні. На похоронах мені стає моторошно та сумно. Окрім того, я не вірю, що в немовлят є душі.
Ні, я ніколи не плакала.
Чи було мені шкода? Це філософське питання, чи не так?
Звісно, я зрозуміла останнє запитання. Я розумію всі ваші запитання. Я знаю, ви всі проти мене.
«Якби вона наполягла на тому, аби свідчити в суді самостійно, — подумав Пол, — то адвокату, мабуть, довелося би її пристрелити, аби вона не напатякала зайвого».
Тринадцятого грудня 1982 року справу передали присяжним. Статтю з «Новин Скелястих гір» ілюструвала фотографія, на якій Енні спокійно сиділа в камері для підсудних і читала «Пригоди Мізері». Коментар під фото питав: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».
І зрештою, шістнадцятого грудня, з’явилися кричущі заголовки: «ЛЕДІ ДРАКОН НЕВИННА». У статті наводилися пояснення одного з присяжних, який побажав лишитися невідомим: «У мене є дуже великі сумніви щодо її невинуватості. На жаль, я маю такі самі сумніви щодо її провини. Сподіваюся, її знову притягнуть до відповідальності, але за іншою статтею. Можливо, обвинуваченню вдасться зібрати більш переконливі докази».
«Усі знали, що вона винна, але ніхто не зміг цього довести. Тому вона вийшла сухою з води».
Протягом трьох-чотирьох наступних сторінок справа добігла кінця. О. П. заявив, що Енні неодмінно будуть судити за іншими статтями. За три тижні він відмовився від своїх слів. У лютому 1983 року окружна прокуратура випустила заяву, що, хоча справа щодо вбивства немовлят у Боулдерській лікарні розслідується повним ходом, справу проти Енні Вілкс закрито.
Вийшла сухою з води.
Її чоловік не давав жодних свідчень у суді. Цікаво, чого б це?
До кінця книги залишалося чимало сторінок, проте вони височіли таким охайним, незайманим стосом, що Пол здогадався — поки що історія Енні закінчилася. Хвала Господу.
На наступній сторінці була вирізка з «Вісника Сайдвіндера» від дев’ятнадцятого листопада 1984 року. У східний частині Грайдерського заповідника туристи знайшли понівечене, розчленоване тіло молодого чоловіка. Через тиждень репортери з’ясували, що це був двадцятитрирічний Ендрю Померой з Колд Стрім Гарбор[117], штат Нью-Йорк. У вересні, за рік до трагедії, Померой подався автостопом у Лос-Анджелес. П’ятнадцятого жовтня батьки отримали від нього останню звістку. Він зробив їм дзвінок за рахунок співрозмовника, коли перебував у Джулсбурзі[118]. Тіло Ендрю знайшли в пересохлому руслі річки. У поліції припускали, що насправді Помероя могли вбити біля траси № 9, а тіло дісталося заповідника вже під час весняного водопілля. Звіт патологоанатома свідчив про те, що рани були завдані сокирою.