— Нитки… — мляво повторив Пол.

— О, так! Я колись вичитала один спосіб, як переконатися напевне, чи ніхто не нишпорить по твоїх шухлядах. Треба наліпити на них тоненькі ниточки, а коли ти прийдеш і побачиш, що якісь із них розірвані, то… відповідь очевидна, сам розумієш. Одразу ясно, що хтось був нишпорив. Бачиш, як усе легко?

— Так, Енні.

Пол слухав, але більш за все йому хотілося відплисти в забуття на хвилі дивовижного світла.

Енні нахилилася, аби перевірити щось, що ховалося в ногах ліжка. Знову почулося тихе та лунке клацання, ніби дерев’яний предмет стукнувся об метал, а потім Енні повернулася до Пола та бездумно прибрала волосся з чола.

— Те саме я зробила зі своєю книгою, тільки то були не нитки, розумієш? Я вирвала волосини з власної голови. Натягнула їх на сторінки в трьох різних місцях, а коли я сьогодні повернулася додому — прокралася з раннього ранку, наче мишеня, щоби тебе не розбудити, — то всі три волосини були розірвані. Тож я знала напевне , що хтось гортав мою книгу.

Вона замовкла та посміхнулася. Це була дуже задоволена посмішка як на Енні, але вона також викликала якесь незбагненне, неприємне відчуття. Вілкс продовжувала:

— Я не дуже здивувалася. Я вже знала, що ти був вибрався зі своєї кімнати. А це і є погані новини. Я вже давно про це знаю, Поле, дуже давно.

Пол вважав, що мав відчувати злість і відчай. Таке враження, що вона все знала з самого початку… але він відчував лише сонливу, плавну ейфорію, і слова Енні здавалися йому зовсім неважливими у наростаючому потоці величного світла, яке передує народженню нового дня.

— Проте, — мовила Енні, ніби повертаючись до нагальних справ, — ми говорили про твою машину. Я маю шипові шини, а у своїй гірській схованці тримаю набір із десяти колісних ланцюгів. Учора надвечір мені стало набагато краще, бо більшість часу я провела на колінах, ревно молячись. І відповідь, як завжди, прийшла і, як завжди, виявилася дуже простою. Звертай свої молитви до Господа, Поле, і він відповість тобі стократ. Тож я почепила ланцюги та стала обережно спускатися схилом. Було нелегко, я розуміла, що можу потрапити в аварію попри шипи та ланцюги. Я також розуміла, що на тих закручених гірських дорогах «незначні аварії» трапляються рідко. Але я не переймалася, бо відчувала, що виконую волю Божу.

— Як натхненно, Енні, - крекнув Пол.

Вона кинула на нього здивований погляд підозріливо примружених очей… але потім розслабилася та всміхнулася.

— Поле, я маю для тебе подарунок, — м’яко вимовила вона, і, не встиг Пол спитатися, що за подарунок вона йому наготувала, Енні продовжила: — Дорога дійсно була дуже слизькою. Двічі я мало не зірвалася… За другим разом Стара Бессі ковзала до наступного повороту, прямо вниз схилом!

Енні весело засміялася та повела далі:

— А потім я загрузла в кучугурі, що сталося десь опівночі, але на допомогу прийшли хлопці з Комунального департаменту «Юстіс». Вони саме посипали дорогу піском.

— Оплески Комунальному департаменту «Юстіс», — думав сказати Пол, але натомість вийшло: «Умлеси Кунальомудераменту “Юсіс”».

— За дві милі від окружного шосе трапилася особливо складна ділянка. Окружне шосе, як ти розумієш, це траса № 9. Та сама дорога, на якій ти розбився. Зараз вона щедро всипана піском. Я зупинилася там, де ти з’їхав, і стала шукати твою машину. І я вже знала, що маю робити, коли її побачу. Бо виникнуть запитання, і першою почнуть опитувати саме мене, сам знаєш чому.

«Я давно про це здогадався Енні, - подумав Пол. — Прокрутив у голові сценарій ще тижні три тому».

— Я забрала тебе до себе додому, бо відчула, що то був не просто збіг обставин… Мене неначе вела рука Провидіння.

— Куди тебе вела рука Провидіння, Енні? — вичавив Пол.

— Ти потрапив у аварію в тому самому місці, де я скинула тіло опудала Помероя. Який представився художником.

Вона презирливо махнула рукою та заворушила ногами. Знову пролунав той самий дерев’яний перестук, коли вона копнула якусь річ на підлозі.

— Я підібрала його, коли верталася додому з парку Естес. Там був ярмарок керамічних виробів. Люблю керамічні фігурки.

— Я помітив. Особливо мені сподобався пінгвін на льодині, - відповів Пол. Здавалося, що його голос долинав із відстані в сотні світлових років. «Капітане Кірк[123]! На субефірній частоті проривається якийсь голос», — подумав він і потайки гмикнув. Глибинна частина свідомості Пола (та, до якої не дістався кайф) намагалася довести, що варто заткнути собі рота, просто заткнутися, але ж яка з цього буде користь? Вона про все дізналася. «Звісно, дізналася… Бджолина богиня бурка знає все».

— Дякую, Поле… він такий милий, правда?… Померой подорожував автостопом. З рюкзаком на спині. Сказав, що він художник, хоча згодом я дізналася, що він — усього лиш обдовбаний, брехливий гіпі-нетіпаха, що останні кілька місяців мив посуд у парку Естес. Коли я повідомила, що маю будиночок у Сайдвіндері, він зрадів нагоді. Сказав, що також їде до Сайдвіндера. Сказав, що має замовлення від нью-йоркського журналу. Збирався піти до старого готелю та зробити замальовки руїн. Мав виконати ілюстрації до статті, що її готували в редакції. То був старий готель, відомий під назвою «Оверлук», який згорів десять років тому. Його спалив наглядач. З’їхав з глузду. Так кажуть усі городяни. Проте яка різниця, він уже помер… Тож я дозволила Померою пожити в мене. Ми стали коханцями.

Енні подивилася на Пола своїми чорними очима, що горіли на скам’янілому, проте блідому та одутлому обличчі, і він подумав: «Якщо в цього Помероя встав на Енні, то він був таким самим божевільним, як і наглядач, що спалив готель».

— Потім я дізналася, що в нього не було ніякого завдання малювати той готель. Він робив ескізи сам для себе, сподіваючись пізніше їх продати. Він навіть не знав, чи робить якийсь журнал статтю про «Оверлук». Про це я швидко дізналася! А як дізналася, то вирішила зазирнути в його альбом. Гадаю, у мене було на те повне право. Зрештою, він їв мої харчі та спав у моєму ліжку. В альбомі виявилось усього вісім чи дев’ять замальовок, і вони були жахливими .

Енні наморщила обличчя, і на мить Полу здалося, що вона хрокнула, вдаючи свиню.

— Навіть я намалювала би краще! Він зайшов, коли я проглядала альбом, і розсердився. Сказав, що я нишпорка. А я відповіла, що так не вважаю, бо переглядаю речі у власному будинку. І додала, що коли він — художник, то я — мадам Кюрі. Він розреготався. Сміявся з мене. І я… я…

— Убила його, — промовив Пол глухим старечим голосом.

Енні ніяково посміхнулася, обернувшись до стіни.

— Ну, мабуть, щось таке. Я погано пам’ятаю. Тільки коли він уже помер — це я добре пригадую. Пам’ятаю, як мила його.

Пол дивився на неї, і його починав огортати млосний, тягучий жах. До нього прийшло видіння: у ванній, що на першому поверсі, лежить голе тіло Помероя, наче кавалок сирого тіста. Його голова похилена на кахлі, розчахнуті очі витріщаються в стелю.

— Я мусила, — сказала Енні, злегка вишкірившись. — Ти, мабуть, не здогадуєшся, що може зробити поліція з одною-єдиною ниточкою, чи брудом під нігтями, чи навіть пилом у волоссі покійного! Ти про це не здогадуєшся, але я все своє життя працювала в лікарнях, тож я знаю! Знаю ! Знаю я вашу кримінал-ЛІС-тику !

Вона накручувала себе, наближаючись до одного з Нападів люті Енні Вілкс, і Пол усвідомлював, що йому треба щось сказати, аби хоч на деякий час її заспокоїти, але губи заклякли та відмовлялись рухатися.

— Вони всі проти мене, усі! Гадаєш, вони би стали дослухатися, якби я розповіла, як усе сталося насправді? Так? Гадаєш, так? О, ні! Вони, напевне, взялися би торочити якусь маячню про те, як я зробила йому зауваження, а він мене висміяв і тому я його вбила! Вони, напевне, щось таке би сказали!

«А знаєш що, Енні? Знаєш, що? Можливо, ти зовсім недалека від істини».