— Місцеві птахи-нетіпахи зроблять усе , аби дошкулити мені, аби зганьбити моє ім’я.

Вона замовкла, не встигнувши захекатися, проте її дихання було важким, погляд був важким, ніби Енні припрошувала Пола заперечити їй. «Тільки спробуй!»

Вілкс зуміла якось опанувати себе та заговорила тихіше:

— Я помила… ну… те, що від нього лишилося… і одяг теж. Я знала, що треба робити. Пішов сніг, перший справжній сніг тої зими, і до ранку мало намести цілий фут. Я склала його одежу в пакет, загорнула тіло в простирадла, а після заходу сонця повезла це все до висохлого русла, що біля траси № 9. Я спустилася схилом на милю від того місця, де ти розбився. Ішла, поки не дісталася лісу, там усе й покинула. Ти, певно, вважаєш, що я сховала тіло, але я нічого не ховала. Я вирішила, що невдовзі його вкриє сніг, а весняна повінь віднесе останки вниз річкою, бо я лишила їх у самому руслі. Саме це й сталося, але я не думала, що він запливе так далеко . Ну, тіло знайшли аж через рік. Власне, краще би тіло залишилося десь поближче, бо в Грайдерському заповіднику завжди повно туристів та орнітологів. У наших лісах майже ніхто не ходить.

Енні всміхнулася.

- І тепер твоя машина теж там, Поле, десь між трасою № 9 і Грайдерським заповідником, десь у лісі. Достатньо далеко, аби з дороги було не помітно. Я встановила на Старій Бессі ліхтар, і він досить потужний, тож я переконалася, що твій автомобіль віднесло течією в хащі. Гадаю, мені варто сходити туди пішки, коли вода трохи спаде, але я майже цілком упевнена, що машини вже немає. Через два, п’ять або сім років її знайдуть мисливці, вона буде вкрита іржею, а бурундуки облаштують собі гнізда в сидіннях. Але на той час ти вже закінчиш писати мою книжку й повернешся до Нью-Йорка, або Лос-Анджелеса, чи куди захочеш, а я тихо-мирно житиму собі тут. Може, ми навіть будемо інколи листуватися.

Тепер Енні всміхалася замріяно — наче жінка, яка бачить у небі чудовий замок, але усмішка зникла, і Вілкс знову перейшла до справи.

— Тож я поїхала додому, а дорогою дещо обмірковувала. Я мала добре все обдумати, бо твою машину не знайдуть, а це означає, що ти таки зможеш лишитися, зможеш закінчити мою книжку. Часом я була не певна, що все вийде, розумієш, хоча ніколи не казала тобі, бо не хотіла засмучувати. Почасти мені не хотілося тебе засмучувати, бо я розуміла, що ти втратиш натхнення й не будеш так гарно писати. Але насправді, мій милий, причина набагато глибша. Знаєш, спочатку я полюбила ту частину тебе, яка пише чудові історії, бо це все, що в мене було. Про решту тебе я нічого не знала й гадала, що вона може виявитися досить неприємною. Я не якась там дурепа. Я читала про деяких так званих «відомих письменників» і збагнула, що серед них трапляються дуже неприємні особи. Наприклад, Ф. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей і той селюк із Міссісіпі, Фолкнер[124], чи що, — може, вони й отримували Пулітцерівські премії[125] і таке інше, але все одно лишалися кукурікнутими п’яничками. Та й решта якщо не пишуть захопливих оповідок, то напиваються, обдовбуються, волочаться за жінками та бозна-чим іще займаються. Але ти не такий. З часом я пізнала решту Пола Шелдона і — сподіваюся, ти правильно зрозумієш мої слова — полюбила його цілком і повністю.

— Дякую, Енні, - промовив він, пливучи на вершечку золотистої блискучої хвилі, і подумав: «Знаєш, мабуть, ти помиляєшся щодо мене. Тобто в цій оселі вкрай бракує ситуацій, які можуть ввести чоловіка в гріх. Важкувато вештатися по барах, коли в тебе зламано обидві ноги, Енні. А щодо наркотиків, то я регулярно отримую свій кайф від Бджолиної богині бурка».

— Але чи ти захочеш лишитися? — підсумувала Енні. — Я постійно загадувалася цим питанням, і, як би мені не хотілося завести на очі запону, я знала відповідь. Знала ще до того, як побачила відмітини на одвірку.

Вона вказала на двері, і Пол подумав: «Можу побитися об заклад, що вона знала з самого початку. Заводити запони? Хто завгодно, тільки не ти, Енні. Тільки не ти. Я робив це за нас обох».

— Пам’ятаєш, як я вперше поїхала? Після тої дурної сварки через папір?

— Так, Енні.

— Саме тоді ти вперше вибрався з кімнати, так?

— Так, — погодився Пол. Заперечувати не було сенсу.

— Атож. Ти хотів знайти ліки. Я мала передбачити, що ти здатен на все, аби роздобути пігулки, але коли я злюся, то стаю… сам знаєш.

Вона знервовано загиготіла. Пол не поділяв її веселощів, навіть не всміхнувся. Він надто добре пам’ятав болісну, нескінченну інтерлюдію з голосом примарного коментатора, який наживо освітлював події.

«Так, я знаю, — подумав Пол. — Ти стаєш бякотою».

— Спочатку я була не зовсім упевнена. Звісно, я помітила, що хтось переставив фігурки на маленькому столику у вітальні, але вирішила, що сама це зробила. У мене трапляються провали в пам’яті. Хоча мені спало на думку, що ти вибрався зі спальні, потім я вирішила: «Ні, це неможливо. Йому так боляче, окрім того, я замкнула двері». Я навіть перевірила ключ у кишені спідниці — він був на місці. Аж раптом я згадала, що ти сидів у кріслі. І, може…

Я пропрацювала медсестрою десять років і добре вивчила одне правило: якщо в чомусь не певна — перевір. Тому я зазирнула до коробок, що стоять у ванній на першому поверсі. В основному там зберігаються зразки препаратів, що я повиносила їх додому з лікарень. Ти би бачив , скільки їх валяється без нагляду, Поле! Тож я час від часу брала… ну… що погано лежить… і не я одна. Але в мене вистачало клепки не торкатися ліків на основі морфіну. Їх тримають під замком та слідкують за кількістю. Ведуть облік. І якщо їм привидиться, що якась медсестра, ну, нишпорить, як вони кажуть, то будуть стежити за нею, поки не переконаються. А потім — бах!..

Енні розрубала рукою повітря.

- Їх виставляють за двері, і більшість ніколи вже не вдягають сестринської форми. Але зі мною таке не пройде… Ті картонні коробки виглядали так само, як і фігурки на столику у вітальні. Мені здалося, що вміст трохи перемішаний, що одна з картонок стояла була внизу, а тепер опинилася нагорі, але я була не впевнена . Я могла сама їх переставити, коли… ну… коли думала про щось інше.

Потім, за два дні, коли я вже вирішила про все забути, то зайшла до тебе, аби дати ліки. Ти спав. Я спробувала повернути дверну ручку, але вона застрягла, ніби двері були замкнені. Коли вона таки провернулася, я почула всередині замка якесь дзеленчання. Потім ти заворушився, тому я просто дала тобі пігулки, нічого не питаючи. Ніби нічого не запідозрила. Мені це добре вдається, Поле. Далі я посадила тебе в крісло, щоби ти брався до роботи. І коли того вечора я пересаджувала тебе у візок, то почувалася, наче святий Павло дорогою в Дамаск[126]. Немов уперше розплющила очі. Я помітила, що ти вже не такий блідий. Побачила, що ти рухаєш ногами. Тобі дуже боліло, і ворушив ти ними потроху, але все одно вони рухалися. І руки також ставали сильнішими. Я зрозуміла, що ти майже одужав.

Саме тоді мені сяйнуло, що ти можеш наробити мені клопоту, навіть якщо ніхто не почне тебе шукати. Я поглянула на тебе й збагнула, що не я одна вмію приховувати таємниці. Тієї ж ночі я дала тобі трохи сильніші, ніж завжди, ліки і коли переконалася, що ти не прокинешся, навіть якщо біля твого ліжка розірветься граната, то дістала з підвалу скриньку з інструментами та розібрала замок. Дивися, що я там знайшла!

Енні дістала з кишені своєї безрозмірної спідниці якусь маленьку темну штучку та поклала на закляклу долоню Пола. Він підніс предмет ближче до очей і вирячився на нього, наче пугач. Це був покручений, зігнутий уламок шпильки. Пол загиготів. Нічого не міг із собою вдіяти.

— Що смішного, Поле?

— Того дня, коли ти поїхала сплачувати рахунки. Мені знову знадобилося відімкнути двері. Візок… він виявився зашироким… після нього лишилися чорні риски. Я хотів їх стерти, якщо вийде.