— Я знала, що всі ці паскудники повернуться. Так і сталося.

— Вони вже поїхали, Енні. Ти їх прогнала.

— Вони ніколи не поїдуть. Хтось їм повідомив, що перед зникненням поліцейський завітав до Леді Дракона. Тож вони поспішили сюди.

— Енні…

— Знаєш, чого вони хочуть? — запитала вона.

— Звісно. Я мав справу з пресою. Вони хочуть ті самі дві речі, що й завжди: аби ти лажанувся під час прямого ефіру та хтось інший платив за їхнє мартіні протягом Щасливої години[163]. Але, Енні, тобі треба заспо…

- Ось чого вони хочуть, — сказала вона та піднесла до чола зігнуті пальці. Потім різко, несподівано сіпнула долоню вниз, і на її обличчі з’явилися чотири криваві борозни. По бровах, щоках і носі заструменіла кров.

— Енні! Припини!

- І ось чого!

Лівою рукою вона шльопнула себе по лівій щоці — так сильно, що залишився відбиток.

- І ось чого!

На праву щоку припав іще сильніший ляпас, навіть бризнули крапельки крові з подряпин від її нігтів.

— ПРИПИНИ! — закричав Пол.

— Ось чого вони хочуть! — закричала Енні у відповідь.

Вона підняла руки до чола та притиснула їх до ран. Пальці почервоніли. Якусь мить вона простягала до нього закривавлені долоні, а потім важкою ходою вийшла з кімнати.

Багато, дуже багато часу спливло, перш ніж Пол знову повернувся до книжки. Спочатку робота просувалася повільно, бо йому не давав спокою образ Енні, яка вишкрібала на обличчі криваві борозни. Пол подумав, що писати все одно не вийде, що робочий день на сьогодні закінчився, але роман знову захопив його, і він провалився крізь діру в папері.

Як часто траплялося останніми днями, він поринув туди з відчуттям блаженного полегшення.

Другого дня приїхало ще більше поліції: цього разу місцеві патрульні. З ними був худий чоловік із валізою, в якій могла міститися тільки машинка для стенографування. Енні стояла з ними на доріжці та слухала їх спокійно й безпристрасно. Потім вона повела їх на кухню.

Пол сидів нишком, поклавши маленький блокнот на коліна (останній великий він закінчив іще вчора ввечері), і прислухався до голосу Енні, яка давала ті самі свідчення, що вона була переповіла Давиду та Голіафу чотири дні тому. Пол подумав, що цього разу їй влаштували мало не перехресний допит. Він був вражений і навіть збентежений, коли зрозумів, що йому трохи шкода Енні Вілкс.

Поліцейський із Сайдвіндера, який ставив найбільше запитань, почав розмову з нагадування, що Енні має право відмовитися давати свідчення без адвоката. Енні відхилила пропозицію та повторила свою історію. Полу не вдалося виявити жодних розбіжностей.

Вони просиділи на кухні півгодини. Перед від’їздом один з копів поцікавився, звідки у неї на лобі такі жахливі подряпини.

— Це я уві сні зробила, — відповіла вона. — Кошмар привидівся.

— Про що? — запитав поліцейський.

— Наснилося, що люди згадали про моє існування та почали знову турбувати мене своїми візитами.

Коли вони поїхали, Енні зайшла до Пола. Її обличчя було байдужим, тістоподібним і хворобливим на вигляд.

— Тут у нас справжній Ґранд Сентрал[164], - зауважив Пол.

Вона не усміхнулася.

— Скільки ще тобі лишилося?

Він замислився, поглянув на купу машинописних аркушів, на якій височів іще один стос списаних від руки, а потім підвів очі на Енні.

— Два дні, - сказав він, — може, три.

— Наступного разу вони прийдуть з ордером на обшук, — мовила вона та вийшла з кімнати, перш ніж він устиг щось відповісти.

Того ж вечора, десь о чверть на дванадцяту, Енні зайшла до Пола й сказала:

— Ти мав бути в ліжку ще годину тому.

Він підвів голову, вириваючись із глибокого сну, в якому Джеффрі (головний герой останніх кількох розділів) щойно зустрівся віч-на-віч із жахливою бджолиною маткою, з якою йому доведеться битися на смерть, аби врятувати життя Мізері.

— Я недовго, — пообіцяв він. — Скоро лягатиму спати. Треба дещо записати, інакше потім забуду.

Він потрусив рукою, яка набрякла та боліла. Велика тверда пухлина, чи то мозоль, чи то пухир, виросла на внутрішній стороні його вказівного пальця, яким Пол притискав олівець. Він приймав пігулки, і вони полегшували біль, але також затьмарювали свідомість.

— То ти кажеш, гарна буде кінцівка? — м’яко запитала вона. — Дійсно гарна. Ти ж уже пишеш не тільки для мене, так?

— О, ні, - сказав він.

Пол насилу стримався, аби не додати: «Я ніколи не писав для тебе, Енні, чи для всіх тих людей, які підписують листи фразою «Ваша найпалкіша шанувальниця». Тієї ж миті, коли ти починаєш писати, усі ці люди опиняються на іншому кінці галактики, чи що. Я ніколи не писав для своїх колишніх дружин, чи матері, чи для батька. Причина, з якої письменники майже завжди ставлять на книжці посвяти, полягає в тому, Енні, що їх інколи жахає власний егоїзм».

Але сказати їй таке було б нерозумно.

Пол писав, допоки на сході не зайнялося світло, а потім завалився в ліжко й проспав чотири години. Він бачив плутані, неприємні сни. В одному з них батько Енні здирався сходами. У руках він тримав кошик, повний газетних вирізок. Пол спробував гукнути його, попередити, але кожного разу, як він розтуляв рота, із нього не виходило нічого, крім цілісного, лаконічного уривка якоїсь оповідки. І хоча цей уривок щоразу був іншим, він завжди починався однаково: «Одного разу, десь через тиждень…» А потім з’явилася Енні Вілкс, вона з криками бігла коридором, випроставши вперед руки, аби штовхнути свого батька на смерть… тільки крики поволі перейшли в химерне дзижчання, а її плоть, закутана в спідницю та кардиган, затріпотіла, вкрилася брижами та стала мінятися — Енні перетворилася на бджолу.

Наступного дня офіційні представники поліції не з’явилися, але понаїхало безліч неофіційних. Професійні Роззяви. На одній з машин прибули підлітки. Коли вони заїхали на доріжку, аби розвернутися, на них накинулася Енні й заверещала, щоби вони забиралися з її землі, поки вона не перестріляла їх, як паскудних собак.

- Іди в сраку, Леді Дракон! — закричав один пацан.

— Де ти його зарила? — загорланив другий, і машина різко зірвалася з місця, аж курява здійнялася.

Третій жбурнув пивну пляшку. Коли автомобіль став із ревом віддалятися, Пол розгледів на задньому склі широку наліпку, на якій було написано: «ВБОЛІВАЙ ЗА “СИНІХ ДИЯВОЛІВ”[165] САЙДВІНДЕРА».

За годину він помітив, як Енні понуро йде повз його вікна до сараю, на ходу вдягаючи робочі рукавички. Трохи згодом вона повернулася з ланцюгом. Вона, не поспішаючи, переплела товсті сталеві ланки колючим дротом. Коли це шпичасте мереживо було натягнуто через під’їзну доріжку, вона полізла в нагрудну кишеню, дістала кілька червоних клаптиків тканини та пов’язала їх на ланцюг як застереження.

— Копів це не зупинить, — сказала вона, коли нарешті навідалася до Пола, — але інші паскудники вже не сунуться.

— Гаразд.

— У тебе рука… набрякла.

— Так.

— Не хочу бути кукурікакою, Поле, але…

— Завтра, — відповів він.

— Завтра? Правда? — просяяла Енні.

— Так, гадаю, що так. Десь о шостій.

— Поле, це чудово! Можна я почну читати зараз чи…

— Я б хотів, щоб ти почекала.

— Тоді я почекаю.

У її очі знову закрався той самий ніжний, улесливий погляд, який Пол устиг так зненавидіти.

— Я люблю тебе, Поле. Ти це знаєш, чи не так?

— Так, — сказав він. — Я знаю.

І знову схилився над блокнотом.

Того вечора вона принесла йому таблетку кефлексу (запалення сечовивідних шляхів минало, але дуже повільно) і відерце з льодом. Поруч із ним вона поклала дбайливо згорнений рушник і вийшла, не промовивши ні слова.