Пол відклав олівець. Йому довелося розправляти пальці на правій руці пальцями лівої, а потім він занурив зап’ясток у кригу. Він тримав руку у відерці, поки вона майже повністю не заніміла. Коли Пол дістав руку, то побачив, що набряк трохи зменшився. Він загорнув руку в рушник і сидів так, витріщаючись у темряву, поки не відчув слабке поколювання. Тоді він відклав рушника, трохи розім’яв руку (кривлячись від перших порухів, але потім пальці набули гнучкості) і знову став до роботи.

На світанку він повільно підкотився до ліжка, завалився в нього й одразу ж заснув. Йому снилося, що він заблукав у сніговій хуртовині, тільки то був не сніг. То були сторінки, що здіймалися в повітря, змінювали траєкторії польотів, і кожна з них була заповнена машинописним текстом, де бракувало літер «н», «т» і «е». І Пол зрозумів, що коли він вийде з хуртовини живим, то йому доведеться самому їх вписувати, розшифровуючи слова, що зникали просто на очах.

Пол прокинувся близько одинадцятої, і, почувши, що він заворушився, Енні відразу увійшла в кімнату з апельсиновим соком, пігулками та мискою гарячого курячого супу. Вона схвильовано, радісно промовила:

— Сьогодні особливий день, Поле, чи не так?

— Так.

Він спробував підняти ложку правою рукою, але не зміг. Вона опухла, почервоніла й так набрякла, що аж шкіра лисніла. Коли він спробував стиснути правицю в кулак, то відчув біль, наче в кількох місцях її пройняли довгі металеві стрижні. Він подумав, що останні кілька днів скидалися на пекельну автограф-сесію, якій краю не було видно.

— Ой, бідна твоя рука! — скрикнула Енні. — Я принесу тобі ще одну таблетку! Просто зараз!

— Ні. Треба зробити останній ривок. Я хочу, щоб у мене голова була чиста.

— Але ж ти не зможеш писати такою рукою!

— Не зможу, — погодився він. — Натрудив я собі руку. Тому закінчу цю лялечку так само, як починав, — на «Роял». Лишилося всього вісім чи десять сторінок. Гадаю, я проб’юся крізь ці «н», «т» та «е».

— Мені слід було купити тобі іншу машинку, — сказала вона.

Енні здавалася щиро засмученою, в її очах зблискували сльози. Пол подумав, що такі рідкісні моменти були найбільш огидними, бо тоді він бачив жінку, якою вона могла би стати, якби отримала правильне виховання чи якби ферменти, що виприскувалися її схибленими залозами, були не такі зіпсовані. Або все це разом.

— Я дала маху. Мені важко в цьому зізнаватися, але так і є. Усе через те, що я не хотіла навіть припускати, що та Дартмонгерша мене надурила. Вибач, Поле. Бідна твоя рука.

Вона тужливо, як Ніоба[166], підняла її та поцілувала.

— Годі, все гаразд, — запевнив Пол. — Ми вправимося, Дакі Даддлз і я. Я її ненавиджу, але відчуваю, що вона також ненавидить мене , тому, гадаю, ми з нею квити.

— Про кого ти говориш?

— Про «Роял». Я дав їй прізвисько на честь героя мультфільму.

— Он як…

Енні задумалася. Відключилася. Вимкнулася з розетки. Пол терпляче чекав на її повернення та їв суп, незграбно тримаючи ложку між вказівним і середнім пальцями лівої руки.

Нарешті вона оговталася й подивилася на нього, розпливаючись у сяючій усмішці. Вона була схожа на жінку, яка щойно прокинулася та зрозуміла, що в неї буде чудовий день.

— Закінчив із супом? Тоді я принесу дещо особливе.

Він показав їй порожню миску, на дні якої прилипло кілька смужок локшини.

— Бачиш, Енні, яке я золотко, — сказав він без тіні посмішки.

— Ти краще-прекраще золотко в цілому світі, Поле. І ти отримаєш дуже цінну винагороду ! Власне кажучи… стривай! Почекай, і сам усе побачиш!

Вона вийшла. Пол утупив очі спочатку в календар, а потім у Тріумфальну арку. Він перевів погляд на стелю й побачив переплетені тріщини у формі літери «В», які п’яно кружляли по штукатурці. І врешті-решт він подивився на машинку та височенний стос рукописних сторінок. «Прощавайте», — мимохідь подумав Пол, коли до кімнати забігла Енні, тримаючи в руках іще одну тацю.

На ній стояло чотири тарілки: на одній лежали скибочки лимона, на другій — перетерте варене яйце, на третій виднілися трикутники підсмажених тостів з обрізаною кірочкою. А посередині, на найбільшій тарілці, височіла…

(бякота )

гора чорної ікри.

— Не знаю, чи ти її любиш, — сказала Енні. — Навіть не знаю, чи люблю її я . Ніколи не куштувала.

Пол засміявся. Він сміявся, поки не заболіли нутрощі, ноги та навіть натруджена рука. Мабуть, незабаром йому стане ще болючіше, бо коли Енні чула сміх, то, як справжній параноїк, починала думати, що сміються з неї . Але Пол не міг дати собі ради. Він сміявся доти, доки не почав задихатися та кашляти. Його щоки почервоніли, а на очах виступили сльози. Ця жінка відрубала йому ногу сокирою, відрізала електроножем пальця, а тепер принесла йому величезну тарілку ікри, яку під силу було з’їсти хіба що африканському бородавнику. Дивно, але на обличчі Енні не з’явилося знайомого чорного провалля . Натомість вона почала сміятися разом із Полом.

Ікра — це одна з таких речей, які люди або люблять, або ненавидять, але Пол ніколи не замислювався над цим. Якщо він летів у літаку першим класом і стюардеса ставила перед ним тарілку з ікрою, він її з’їдав і одразу забував, що на світі є така річ, як ікра, аж до наступного разу, коли стюардеса знову ставила перед ним тарілку з ікрою. Але тепер він жадібно ковтав її, з усіма плівочками, ніби вперше в житті отримував насолоду від їжі.

Енні ікра не сподобалася. Вона посмакувала її на кінчику чайної ложки, намазала на шматочок тоста, а потім гидливо скривилася та відклала. Але від цього ентузіазму в Пола анітрохи не поменшало. За п’ятнадцять хвилин він ум’яв половину Гори Білуги. Він відригнув, прикрив рота й винувато глянув на Енні, яка зайшлася ще одним вибухом веселого сміху.

«Гадаю, я тебе вб’ю, Енні, - подумав він і тепло їй усміхнувся. — Сподіваюся на це. Я можу померти з тобою, і, мабуть, так воно і станеться, але я помру з черевом, досхочу набитим ікрою. Могло би бути гірше».

— Це надзвичайно, але я більше не можу, — зізнався він.

— Ти, мабуть, вивергнув би все назад, якби з’їв ще хоч ложку, — сказала вона і також усміхнулася. — Це дуже поживна їжа. У мене є ще один сюрприз. Я припасла пляшку шампанського. Але до неї ми дійдемо пізніше… коли ти закінчиш книжку. Воно називається «Дом Періньйон». Сімдесят п’ять доларів за пляшку! За одну-єдину пляшку ! Але Чакі Йодер, що торгує у горілчаному магазині, запевнив, що це найкраще ігристе вино на світі.

— Чакі Йодер правий, — сказав Пол, згадуючи, що «Дом» був частково винен у тому, що він потрапив у це пекло.

Пол трохи помовчав, а потім продовжив:

- Є ще одна річ, яку мені хотілося б отримати. До завершення книжки.

— Невже? І що?

— Ти колись сказала, що зберігаєш усі мої речі.

— Так і є.

— Ну… в моїй валізі лежить пачка сигарет. Мені б хотілося покурити, коли я закінчу.

Посмішка Енні почала згасати.

— Ти знаєш, що це шкідливо, Поле. Куріння спричиняє рак.

— Енні, невже ти дійсно думаєш, що зараз я маю перейматися канцерогенами?

Вона не відповіла.

— Я просто викурю одну сигарету. Я завжди відкидався на спинку крісла та закурював, коли закінчував книжку. Така сигарета смакує найкраще, повір мені, навіть краще, ніж цигарка після ситного обіду. Принаймні, так було раніше. Гадаю, зараз у мене запаморочиться в голові, почнеться нудота, але я все одно дуже хотів би відчути цей зв’язок із минулим. Що скажеш, Енні? Будь ласкава. Адже я був.

— Гаразд… але до того, як ми відкоркуємо шампанське. Я не стану пити шипуче пивко за сімдесят п’ять баксів у тій самій кімнаті, де ти будеш дмухати цією отрутою.

— Домовилися. Якщо ти принесеш сигарету близько полудня, я покладу її на підвіконня і поглядатиму на неї час від часу. Я закінчу писати, повставляю пропущені букви, а потім куритиму до безтями, а коли докурю, то загашу недопалок. Тоді я покличу тебе.