Морт зупинився.

«Добре, — сказала тоді Джулієт. — Добре, бо я бачила, що ви зробили».

Так, це воно; це все пояснює. У цьому замішана Джулієт. От тільки…

От тільки Джулієт жила в Ташморі цілу вічність.

От тільки сказала вона зовсім не те. То була просто гра його уяви. Маленький параноїдальний метеоризм мозку.

— Але якось він це робить, — сказав Морт. І пішов у будинок. А опинившись за дверима, пожбурив журнал, вклавши в цей рух усю свою силу. Той пурхнув, ніби сполоханий птах, шурхочучи сторінками, і з виляском приземлився на підлогу. — О так, можеш, блядь, не сумніватися, хріна з два тут засумніваєшся, він це робить. Але я не мушу сидіти й чекати, коли він прийде!

І тут Морт побачив капелюх Шутера. Капелюх лежав на підлозі перед дверима, що вели в його кабінет.

На мить Морт застиг непорушно, слухаючи, як бухкає у грудях серце, а потім, підкреслено мультяшними кроками скрадаючись навшпиньки, пішов до камінної грубки. З набору інструментів він витяг кочергу — і здригнувся, коли її кінчик тихо брязнув об лопатку для попелу. З кочергою в руках Морт обережно рушив до зачинених дверей, тримаючи кочергу так само, як тоді, коли вдерся до ванної. Дорогою довелося обійти кинутий журнал.

Наблизившись до дверей, він став перед ними.

— Шутер?

Відповіді не було.

— Шутер, краще виходь із власної волі! Бо якщо я зайду й доберуся до тебе, ти більше ніколи й нікуди з власної волі не ходитимеш!

Відповіді не було.

Морт іще кілька секунд постояв, накручуючи себе (але зовсім не впевнений, що йому стане духу зайти), а потім повернув ручку. Вдарив у двері плечем і влетів із криком у кабінет, розмахуючи кочергою.

Але в кабінеті було порожньо.

Однак Шутер усе-таки тут побував. Так. Дисплей Мортового комп’ютера лежав на підлозі, вирячившись розтрощеним скляним оком екрана. Шутер його знищив. На столі, де був раніше дисплей, тепер стояла стара друкарська машинка «Роял». Сталеві поверхні цього динозавра потьмяніли від часу і вкрилися пилом. На клавіатурі лежав рукопис. Рукопис Шутера, той, який він мільйон років тому залишив під каменем на ґанку.

«Таємне вікно, таємний сад».

Морт упустив кочергу на підлогу. Немов загіпнотизований, він рушив до друкарської машинки й підняв рукопис. Повільно прогортав сторінки, й помалу стало зрозуміло, чому пані Ґевін після побіжного перегляду твердо вирішила, що це його твір… настільки твердо, що врятувала його зі смітника. Може, свідомо вона й не розуміла, однак її око вгледіло нерівномірний шрифт. Та чом би й ні? Вона роками бачила рукописи, що мали такий самий вигляд, як «Таємне вікно, таємний сад». Комп’ютер «Wang» для опрацювання текстів і лазерний принтер «System Five» з’явилися порівняно недавно. А більшу частину своєї кар’єри він побудував, друкуючи на цьому старенькому «Роялі».

З роками машинка майже геть зносилася, і тепер, коли на ній друкували, літери виходили кривими, як зуби якогось старигана. Сумне видовище.

Але, звісно, весь цей час вона була тут — стояла в надрах кабінетної комірчини, захована за купою старих коректур і рукописів… тим, що редактори називали «чернетками». Напевно, Шутер її викрав, надрукував на ній свій рукопис, а потім крадькома заніс і поставив на стіл, поки Морт був на пошті. Авжеж. Це логічно, чи не так?

Ні, Морте. Нічого логічного в цьому нема. А хочеш зробити щось по-справжньому логічне? Зателефонуй у поліцію. Оце буде логічний вчинок. Зателефонуй у поліцію і скажи, щоб приїхали сюди й забрали тебе. Скажи, хай поквапляться, поки ти не накоїв іще більше лиха. Хай поквапляться, інакше ти ще когось уб’єш.

І коли правда кривою сріблястою блискавкою вдарила Морта по голові, він із гучним диким криком упустив сторінки, й вони поволі розлетілися по підлозі довкола.

Не було жодного Джона Шутера.

Його ніколи не існувало.

— Ні, — сказав Морт. Він знову міряв широкими кроками велику вітальню. Головний біль то напливав, то відпливав хвилями. — Ні, я з цим не погоджуся. Не погоджуся в жодному разі.

Але погодиться він чи ні, особливого значення не мало. Усі шматки пазла були на місці, і коли Морт побачив стару машинку «Роял», вони почали збиратися докупи. Зараз, через чверть години після тієї миті, вони все ще збиралися в один образ, і здавалося, він не має жодної влади над тим, щоб вольовим зусиллям їх роз’єднати.

Йому все не йшла з думки одна картинка: хлопець на автозаправці у Меканік-Фолз скребачкою протирає йому лобове скло. Видовище, якого він сподівався більше ніколи в житті не побачити. Згодом він вирішив, що хлопець хотів трохи прислужитися йому, бо впізнав Морта, бо любить його книжки. Може, так воно й було, але лобове скло таки забруднилося й потребувало миття. Літо вже скінчилося, але, якщо їхати швидко й далеко путівцями, на скло налипає чимало всякого бруду. А він уже напевно їхав путівцями. За рекордний час дістався до Деррі й повернувся назад, зупинившись лише один раз — щоб спалити свій будинок. Навіть заправитися дорогою назад не зупинявся. Зрештою, у нього ще були важливі справи — навідатися в кілька місць, убити кота, чи не так? Заклопотаний, такий заклопотаний.

Зупинившись на середині кімнати, Морт вихором розвернувся, щоб подивитися на панорамне вікно.

— Якщо я все це скоїв, то чому не пам’ятаю? — запитав він у сріблястої тріщини на склі. — Чому навіть зараз не можу згадати?

Цього він не знав… зате точно знав, звідки походить те ім’я і прізвище, правда ж? Ім’я — від чоловіка з Півдня, чиє оповідання він украв у коледжі; прізвище — від чоловіка, який украв у нього дружину. Це дуже нагадувало фантасмагорійний літературний жарт, зрозумілий лише посвяченим.

Морте, вона каже, що кохає його. Каже, що тепер вона його кохає.

— До сраки. Чоловік, який спить із чужою дружиною, — злодій. А ця жінка — його спільниця.

Він виклично глянув на тріщину.

Тріщина нічого не відповіла.

Три роки тому Морт опублікував роман під назвою «Сімейство Делакурт». Зворотна адреса на оповіданні Шутера була «Деллакурт, штат Міссісіпі». У ньому…

Раптом він рвонув до енциклопедій, що стояли в кабінеті, і у своєму поспіху послизнувся та ледве не впав на сторінках, безладно розкиданих по підлозі. Витяг том на букву М і знайшов, нарешті, статтю про Міссісіпі. Тремтячим пальцем провів по списку містечок (той займав цілу сторінку), без надії сподіваючись.

Але марно.

У штаті Міссісіпі не було міста, яке б називалося Деллакурт чи Делакурт.

Він хотів було пошукати Перкінсбург, містечко, у якому, за словами Шутера, той купив пейпербек «Монету вкидає кожний» перед тим, як сісти в автобус «Ґрейгаунд», та потім просто згорнув енциклопедію. Навіщо ця морока? У Міссісіпі міг бути Перкінсбург, але це б нічого не означало.

Романіста, який читав у них той курс, на якому Морт познайомився з Джоном Кінтнером, звали Річардом Перкінсом-молодшим. Ось звідки походила та назва.

Так, але я нічого не пам’ятаю, тож як?..

«Ох, Морте, — скорботно промовив тихий голосок. — Ти дуже хворий. Ти дуже хвора людина».

— Я з цим не згоден, — повторив він, нажаханий тремкою слабкістю свого голосу. Але який у нього був вибір? Адже Морт і сам думав, що все це нагадує ходіння уві сні, коли він несвідомо скоює непоправне.

«Ти вбив двох людей, — прошепотів голосок. — Ти вбив Тома, бо він знав, що того дня ти був сам. І вбив Ґреґа, щоб він ні про що не довідався. Якби ти просто вбив Тома, Ґреґ звернувся б у поліцію. А ти цього не хотів, НЕ МІГ цього допустити. Поки не закінчиться вся ця жахлива історія, яку ти розказував. Учора, коли ти прокинувся, в тебе все тіло боліло. Ти не міг поворухнути кінцівками, відчував біль. Але ж не лише від того, що ти зірвав із завіс двері ванної й розтрощив душову, чи не так? Ти набагато більше накоїв. Тобі довелося розправитися з Томом та Ґреґом. І щодо пересування автомобілів ти мав рацію… але це ти пробіг усю дорогу до будинку Тома, щоб забрати «б’юїк», і ти ж розмовляв по телефону із Сонні Троттсом, прикидаючись Томом. Людина, яка щойно приїхала з Міссісіпі, не могла знати, що Сонні глухуватий. А ти знав. Це ти вбив їх, Морте, ти ВБИВ цих людей!»