— Я не погоджуюся з тим, що це я! — пронизливо завищав він. — Це все його задум! Це…

Я не

його маленька гра! Його маленька гра розуму! І я не погоджуюсь…

«Припини», — прошепотів голосок у голові, і Морт послухався.

Якийсь час оглушлива тиша панувала в обох світах: у тому, що існував у його голові, та в тому, що був за її межами.

А після перерви голосок тихо спитав: «Навіщо Ти Це зробив, Морте? Увесь цей ретельно спланований епізод з убивствами. Шутер наполягав, що йому потрібне оповідання. Але не існує ніякого Шутера. Що Тобі потрібно, Морте? НАВІЩО ти створив Джона Шутера?»

Знадвору долинув гуркіт машини, що котила під’їзною доріжкою. Позирнувши на годинник, Морт побачив, що стрілки вказують рівно на полудень. І спалах тріумфу та полегкості, наче язики полум’я, що шугають у димохід, промчав його тілом. Те, що в нього був журнал, який більше не міг зійти за доказ, не мало жодної ваги. Те, що Шутер може його вбити, теж нічого не означало. Він зможе померти щасливим, просто знаючи, що Джон Шутер існує і що він сам не винен у тих жахіттях, про які щойно міркував.

— Він приїхав! — радісно завищав Морт і побіг із кабінету геть. Він несамовито розмахував руками й навіть зробив невеличке антраша, коли вибігав із-за рогу в коридор.

Зупинившись, Морт визирнув на під’їзну доріжку повз похилий дах сміттєбака, до якого було раніше прибите тільце Бублика. І руки повільно опустилися. У мозок прокрався темний жах. Ні, не прокрався — жах накрив його темним запиналом, наче чиясь безжальна рука затулила щільну штору. Останній шматочок пазла став на місце. За кілька хвилин перед тим, у кабінеті, йому спало на думку, що він міг вигадати фантазійного вбивцю, бо самому бракувало сміливості накласти на себе руки. І тепер до нього дійшло, що Шутер не збрехав, коли казав, що ніколи не вб’є Морта.

То був не гаданий універсал Шутера, а прагматичний маленький «субару» Емі, який щойно зупинився. За кермом була Емі. Вона вкрала його кохання, а жінка, здатна вкрасти твоє кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка.

Та все одно він її кохав.

То Шутер її ненавидів. То Шутер збирався її вбити й поховати біля озера поряд із Бубликом, де місце поховання невдовзі стане загадкою для них обох.

— Емі, їдь звідси, — прошепотів він тремтячим, як у дуже старого чоловіка, голосом. — Їдь, поки ще не пізно.

Але Емі вже виходила з машини. Коли вона зачинила за собою дверцята, чиясь рука затулила штору в Мортовій свідомості, і все потонуло в темряві.

Поторсавши двері, Емі побачила, що вони незамкнені. Переступила через поріг, гукнула Морта, але одразу ж і замовкла. Та широко розплющеними від безмежного подиву очима роззирнулася навколо.

У будинку царював страшний гармидер. Сміття з переповненого смітника повисипалося на підлогу. У кутку лежала покинута алюмінієва форма з-під закритого пирога, по якій повзало кілька причмелених осінніх мух. У повітрі витав запах давньої їжі та цвілі. Емі навіть здалося, що тхне чимось зіпсутим.

— Морте?

Відповіді не було. Маленькими кроками вона рушила вглиб будинку, хоч і не була до кінця впевнена, що хоче роздивлятися решту помешкання. Пані Ґевін приходила тільки три дні тому. Як за такий короткий час тут міг статися такий безлад? Що трапилося?

Увесь останній рік їхнього шлюбу її дуже непокоїв Мортів стан. Але після розлучення вона стала відчувати ще більший неспокій. Неспокій і, звісно, провину. Частково Емі винуватила в усьому себе, і так, напевно, буде довіку. Але Морт ніколи не був сильним… а найбільшою його слабкістю була вперта (часом — ледве не істерична) відмова визнавати факти. Того ранку голос у нього звучав так, наче він був на межі самогубства. Та на його вимогу не привозити Теда вона пристала тільки через те, що боялася, — побачивши Теда, Морт міг зірватися, бо він уже й так підійшов надто близько до самогубного краю.

Думка про вбивство жодного разу її не навідала, та й досі Емі не мала про це ні найменшого здогаду. Навіть тоді, того жахливого дня в мотелі, коли він погрожував їм револьвером, вона не боялася. Тільки не вбивства. Морт — не вбивця.

— Морте? М…

Вона обійшла барну стійку, і слово завмерло на її губах. Приголомшеному погляду відкрилася велика вітальня. Всюди валялись аркуші паперу. Складалося таке враження, що в якусь мить Морт ексгумував усі копії всіх рукописів, які зберігалися в шухлядах письмового стола і в архіві, та засипав вітальню сторінками, наче конфеті з хлопавок на чорнушній новорічній гулянці. На столі височіли гори брудного посуду. Кавник від «Сайлекса» лежав, розбитий на друзки, на підлозі біля панорамного вікна. Тріснутого.

І всюди, всюди, всюди було одне слово — «ШУТЕР».

«ШУТЕР» на стінах кольоровою крейдою, яку він, напевно, знайшов у її шухляді з приладдям для малювання. «ШУТЕР» було набризкано на вікні чимось подібним до засохлих збитих вершків — під плитою валявся червоний балончик із-під «Реді-Віп». «ШУТЕР» також було написано чорнилом на кухонних стільницях, а на дерев’яних опорах тераси в дальньому боці будинку — олівцем: охайний стовчик, що збігав донизу прямою лінією, тільки замість цифр для додавання в ньому було одне слово — ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР.

А найгірше — воно було викарбуване на полірованій поверхні стола, на вишневому дереві великими нерівними літерами заввишки з три фути, наче якесь гротескне освідчення в коханні: ШУТЕР.

Викрутка, якою він нашкрябав той останній напис, лежала на стільці поряд. На сталевому штирі виднілося щось червоне — слід від вишневого дерева, подумала Емі.

— Морте? — пошепки покликала вона, роззираючись.

Раптом їй стало страшно, що зараз вона знайде його мертвим, що він сам вкоротив собі віку. І де? У своєму кабінеті, ясна річ. А де ж іще? Тут він прожив усі найважливіші етапи свого життя; звісно, й померти він вирішив би саме тут.

Бажання заходити всередину Емі не мала, не хотіла бути тією, хто його знайде, та ноги самі понесли її в той бік. Ідучи, вона штовхнула носком надіслане Гербом Крікмором число детективного журналу «ЕКММ», що лежав на підлозі й заважав пройти. І навіть не глянула вниз. Наблизившись до дверей кабінету, Емі повільно їх відчинила.

Морт стояв перед своєю старою друкарською машинкою «Роял»; екранно-клавіатурний блок його комп’ютера лежав, перевернутий, на долівці серед уламків скла. Морт чомусь скидався на сільського священика, і це було дивно. Частково, як їй здалося, це враження справляла його постава — він стояв дуже штивно, ненатурально, склавши руки за спиною. Але найбільше вражав капелюх. Чорний капелюх, натягнутий на голову так, що крисами він майже торкався Мортових вух. Вона подумала, що він трохи схожий на старого на картині «Американська готика», хоч у чоловіка з картини жодного капелюха на голові не було.

— Морте? — покликала вона кволим і непевним голосом.

Він не відповів. Просто дивився на неї впритул пильним поглядом своїх очей. Зловісних і палахкотливих. Ще ніколи в житті вона не бачила в Морта такого погляду, навіть того страшного дня в мотелі. Ніби то був зовсім не Морт, а якийсь незнайомець, схожий на нього.

Проте той капелюх вона впізнала.

— Де ти відкопав цей старий мотлох? На горищі? — у її голосі відлунювало серцебиття, і тому він тремтів.

Певна річ, Морт знайшов його на горищі. Навіть із дверей Емі відчувала, як б’є в ніздрі запах нафталіну. Морт купив того капелюха багато років тому, у сувенірному магазинчику в Пенсильванії. Вони тоді якраз мандрували землями амішів. Удома в Деррі вона мала невеликий сад, там, де до будинку прилягала прибудова з кабінетом. То був її сад-город, але Морт часто ходив його прополювати, коли зупинялася робота й не було жодних ідей. Тоді він надівав той капелюх. Називав його своєю думальною шапочкою. Емі згадала, як одного разу він подивився на себе в дзеркало, стоячи в тому капелюсі, й пожартував, що треба зробити собі фото для суперобкладинок. «У ньому, — сказав він тоді, — я схожий на селюка з глибокого задуп’я, який бреде за плугом, а попереду маячить срака мула».