Приблизно через три місяці після подій на Ташморському озері Емі й Тед Мілнери приїхали навідати того, хто застрелив першого чоловіка Емі, відомого письменника Мортона Рейні. Упродовж тих трьох місяців вони бачилися з ним лише раз — на допиті, але то була формальна ситуація, і Емі не хотіла розмовляти з ним особисто. Тільки не там. Вона була вдячна йому за те, що врятував їй життя… але Морт був її чоловіком, вона багато років його кохала, і десь глибоко в душі відчувала, що на спусковий гачок натиснув не лише палець Фреда Еванса.

Емі підозрювала, що з часом усе одно до нього поїхала б — щоб з’ясувати якомога більше питань, які не давали їй спокою. «З часом» для неї могло розтягтися на рік чи два, а може, навіть на три. Але деякі події змусили її пришвидшити свій візит. Вона сподівалася, що Тед дозволить їй поїхати в Нью-Йорк самій, але він був непохитний. Одного разу він уже відпустив її саму. І тоді вона ледь не загинула.

Емі трохи різкувато зауважила, що Тедові було б важко її «відпустити», бо вона тоді не сказала йому, куди їде. Але Тед лише плечима пересмикнув. Тому вони поїхали в Нью-Йорк разом, удвох піднялися на п’ятдесят третій поверх великого хмарочоса й удвох їх провели в маленьку кабінку в офісі компанії «Консолідейтид Ешуаренс», яку Фред Еванс називав домівкою під час робочого дня. Коли не виїжджав «у поле», звісно.

Емі забилася в найдальший куток і, хоча в офісі було доволі тепло, закуталася в шалик.

Еванс говорив дуже повільно й лагідно. Він нагадував їй сільського лікаря, який лікував її в дитинстві від різних хвороб. Еванс їй подобався. «Але він про це ніколи не дізнається, — подумала вона. — Навіть якщо я зможу сказати про це, він кивне, але його кивок не означатиме, що він повірив. Еванс знає, що для мене він завжди буде людиною, яка застрелила Морта. Йому довелося дивитися, як я плачу на грудях у Морта, поки не приїхала «швидка», і один із медиків мусив вколоти мені заспокійливе, бо я вчепилася в Морта й не відпускала. Але Еванс не знатиме одного — попри все, він мені подобається».

Еванс викликав по інтеркому жінку із зовнішніх кабінетів, і та принесла їм три великі паруючі чашки чаю. Надворі був січень, пронизливий вітер, кусючий холод. На мить Емі тужливо задумалася, як там зараз у Ташморі. Озеро, нарешті, замерзло, і той убивця-вітер жене кригою довгі примарні змії снігової пороші. Та потім у свідомості зринула неясна, проте підступна асоціація, і Емі побачила, як Морт ударяється об підлогу, побачила, як пачка «Пел-Мелу» ковзнула по дерев’яних мостинах, наче фігурка в настільному хокеї. Вона здригнулась, і короткочасна туга розвіялася повністю.

— Пані Мілнер, з вами все гаразд? — стривожився Еванс.

Вона кивнула.

Крутячи в руках люльку, Тед насуплено сказав:

— Пане Еванс, моя дружина хоче почути все, що ви знаєте про ті події. Спочатку я намагався її відмовити, але потім подумав, що так, може, буде й краще. З того часу її мучать нічні жахіття…

— Авжеж, — відповів Еванс. — Я думаю, так триватиме ще довго. Правду кажучи, мені й самому їх декілька наснилося. До тієї миті я ще ніколи не стріляв у людину, — трохи помовчавши, він додав: — З В’єтнамом ми розминулися на рік чи десь так.

Емі обдарувала його хоч слабенькою, але щирою усмішкою.

— Усе це вона чула на допиті, — вів далі Тед, — але хоче почути ще раз, від вас, без усього того юридичного жаргону.

— Я розумію, — кивнув Еванс. І показав на люльку. — Можете розкурити, якщо хочете.

Подивившись на річ, яку тримав у руках, Тед притьмом заховав її в кишеню пальта, так, наче йому стало трохи за неї соромно.

— Та я, власне, кинути намагаюся.

Еванс перевів погляд на Емі.

— Як ви гадаєте, для якої мети це має прислужитися? — тим самим добрим і доволі лагідним тоном спитав він. — Чи краще спитати так: для яких ваших потреб це має прислужитися?

— Я не знаю, — її голос звучав тихо й урівноважено. — Але три тижні тому ми їздили в Ташмор, ми з Тедом, поприбирати в будинку… ми виставили його на продаж — і дещо сталося. Власне, дві події, — вона подивилася на чоловіка і знову ледь усміхнулася. — Тед знає, що дещо сталося, бо саме тоді я зв’язалася з вами й домовилася про цю зустріч. Та тільки він не знає, що саме сталося, і я боюся, що він дуже на мене сердиться. І, мабуть, має на це цілковите право.

Тед Мілнер не заперечив, що він сердиться на Емі. Натомість поліз у кишеню пальта, почав витягати люльку, та потім передумав і залишив її на місці.

— Але ці дві події… вони якось пов’язані з тим, що сталося у вашому будинку на озері в жовтні?

— Не знаю. Пане Еванс… а що там сталося? Що вам відомо?

— Ну, — він відхилився на спинку крісла й сьорбнув із чашки, — якщо ви сподіваєтеся почути всі відповіді, то, боюсь, я вас дуже розчарую. Про пожежу я вам розказати можу, але щодо мотивів, якими керувався ваш чоловік у своєму вчинку… імовірно, ви краще можете заповнити прогалини, ніж я. Найбільше в тій пожежі нас здивувало те, де вона почалася. Не в основній частині будинку, а в кабінеті пана Рейні, тобто в прибудові. Таким чином, складалося враження, що акт підпалу скерований проти нього. Але його там не було.

А потім у руїнах кабінету ми розкопали великий уламок пляшки. Колись у ній було вино — шампанське, якщо точно, — але не було жодних сумнівів у тому, що потім у неї налили бензин. Зберігся шматок етикетки, і ми відправили його копію факсом у Нью-Йорк. Експерти визначили, що це «Моет е Шандон» тисяча дев’ятсот вісімдесят якогось там року. Доказ того, що пляшку, яку використали для коктейлю Молотова, взяли з вашого винного погреба, пані Мілнер, був не так беззаперечний, як переконливий, оскільки в списку ви вказали більше за дюжину пляшок «Моет е Шандон», деякі вісімдесят третього, а деякі — вісімдесят четвертого року.

Це підвело нас до припущення, яке здавалося зрозумілим, але не надто логічним: що ви чи ваш колишній чоловік підпалили власний будинок. Пані Мілнер казала нам, що виходила й лишала дім незамкненим…

— Я через це ще довго потім не спала, — сказала Емі. — Я часто забуваю замкнути двері, коли виходжу на кілька хвилин. Я виросла в маленькому містечку на півночі від Бенгора, а сільські звички незнищенні. Морт часто… — її губи затремтіли, і вона ненадовго змовкла, стиснувши їх так сильно, що вони аж побіліли. А коли знову себе опанувала, то тихим голосом сказала: — Він часто сварив мене за це.

Тед узяв її за руку.

— Але, звичайно, це було не так важливо, — запевнив її Еванс. — Хай би ви навіть і замкнули вхідні двері, пан Рейні все одно зайшов би в будинок, бо в нього були ключі. Правильно?

— Так, — підтвердив Тед.

— Якби ви замкнули двері, це б, може, трохи прискорило розслідування, але певності щодо цього нема. Запізніла критика — це вада, від якої ми у своєму бізнесі намагаємося триматися подалі. Хтось каже, що від неї буває виразка шлунку, і я вірю, що це так. Головне — це от що: враховуючи свідчення пані Рейні… даруйте, пані Мілнер… про те, що будинок на якийсь час лишався незамкненим, ми спершу вважали, що палієм міг виявитися будь-хто. Та коли почали розробляти версію, що пляшку взяли з винного погреба, кількість підозрюваних зменшилася.

— Бо погріб був замкнений, — сказав Тед.

Еванс кивнув.

— Пані Мілнер, пригадуєте, я запитував, у кого були ключі від погреба?

— Будь ласка, називайте мене Емі.

Він кивнув.

— Емі, пригадуєте?

— Так. Замикати винний погрібець ми почали три-чотири роки тому, після того як звідти зникло кілька пляшок червоного вина. Морт думав, то хатня робітниця взяла. Мені не хотілося в це вірити, бо вона мені подобалась, але я розуміла, що він, може, й має рацію, і, напевно, так воно й було. Тоді ми й почали замикати двері, щоб нікого зайвий раз не спокушати.

Еванс подивився на Теда Мілнера.

— В Емі був ключ від того приміщення, і в пана Рейні, на її думку, він теж на той час іще зберігся. Тому це обмежувало список можливих кандидатів. Звичайно, якби винною в підпалі виявилася Емі, то ви, пане Мілнер, мали б бути з нею в змові, бо ви підтверджували алібі одне одного на той вечір. Пан Рейні не мав жодного алібі, але він перебував на значній відстані. Та головним було от що: ми не бачили мотивів для злочину. Завдяки його письменницькій праці вони з Емі були цілком забезпечені. Попри це, ми пошукали відбитки пальців і знайшли два чіткі. То було наступного дня після нашої зустрічі в Деррі. Обидва відбитки належали панові Рейні. Однак то був не доказ…