— Не доказ? — вражено перепитав Тед.

Еванс похитав головою.

— Лабораторія підтвердила, що відбитки лишили на пляшці до того, як вона обгоріла у вогні, але незадовго до того. Від високої температури рештки жиру спеклися, розумієте? І якщо наше припущення про те, що пляшку взяли в погребі, було правильним, то хтось же мусив витягти пляшку з коробки чи мішечка, у якому її продали, й покласти на стелаж. Цією людиною могли бути або пані Рейні, або пан Рейні, тож він міг навести це як аргумент про те, звідки взялися відбитки.

— Він був не спроможний наводити якісь аргументи, — сказала Емі. — Особливо наприкінці.

— Так, мабуть, це правда, але ми про це не знали. Нам було відомо тільки те, що люди, коли переносять пляшки, тримають їх за шийку чи ближче до неї. А ці два відбитки ми знайшли ближче до дна, вони були розташовані під дуже дивним кутом.

— Неначе він ніс її, відставивши шийку вбік чи взагалі догори дном, — втрутився Тед. — Здається, так ви сказали на слуханні?

— Так. І люди, які бодай трохи розуміються на винах, такого не роблять. Для більшості вин так можна скаламутити осад. А коли це шампанське…

— Воно перемішається, — закінчив Тед.

Еванс кивнув.

— Якщо дуже сильно потрусити пляшку шампанського, вона вибухне від тиску.

— Але шампанського в ній усе одно не було, — тихо озвалася Емі.

— Так. І все одно то був не доказ. Я опитав працівників прилеглих бензозаправних станцій, щоб дізнатися, чи не купувала людина, схожа на пана Рейні, того вечора трохи бензину, але безрезультатно. Хоча мене це не надто здивувало: бензин він міг купити і в Ташморі. А дорогою від одного будинку до іншого є півсотні автозаправок.

Після цього я пішов до Патриції Чемпіон, нашого єдиного свідка. Із собою я взяв фотографію «б’юїка» вісімдесят шостого року випуску — тієї моделі, на якій, за нашими припущеннями, їздив пан Рейні. Патриція сказала, що машина, може, була й така, але вона все одно не впевнена. Тож я топтався на місці. Поїхав до згорілого будинку, щоб пороздивлятися, і тут приїхали ви, Емі. То було рано-вранці. Я хотів поставити вам кілька запитань, але бачив, що ви дуже засмучені. Проте я все-таки спитав у вас, чому ви приїхали. І ви сказали щось дивне. Ви сказали, що їдете в Ташмор-Лейк провідати чоловіка, але перед тим вирішили зазирнути у свій сад.

— По телефону він постійно згадував про своє «таємне вікно», як він його називав… про те, що виходило на сад. Він казав, що дещо там залишив. Але там нічого не було. В усякому разі, я нічого не побачила.

— Коли ми ще тільки познайомилися, в мене виникло якесь відчуття щодо цього чоловіка, — повільно промовив Еванс. — Відчуття, що з ним… щось не так. Не те щоб він брехав про якісь речі, хоча він брехав, я в цьому анітрохи не сумнівався. То було щось інше. Якась відстороненість.

— Так… я теж це в ньому відчувала, з часом усе сильніше й сильніше. Ту відстороненість.

— У вас, Емі, був такий вигляд, наче вас ледве не нудило від хвилювання. І я вирішив: а поїду-но я вслід за вами до того іншого будинку. Особливо після того, як ви мене попросили не казати панові Мілнеру, куди ви поїхали, якщо раптом він вас шукатиме. Я не повірив, що ця ідея від початку належала вам. Подумав, що зможу щось розкопати. А ще я подумав… — зніяковівши, він замовк.

— Ви подумали, що зі мною може статися щось погане, — сказала вона. — Дякую вам, пане Еванс. Знаєте, він міг мене вбити. Якби ви тоді не поїхали вслід за мною, він би мене вбив.

— Я поставив машину біля початку під’їзної доріжки й пішов на своїх двох. А коли вже почув, що в будинку зчинився страшний ґвалт, то побіг. Саме тоді ви випали, чи як це правильно сказати, у сітчасті двері, й він вийшов за вами. — Еванс подивився на них обох серйозним поглядом. — Я просив його зупинитись, — сказав він. — Двічі просив.

Емі потягнулася до нього, лагідно потиснула йому руку й відпустила.

— От і все, — підсумував Еванс. — Трохи більше я довідався з газет і двох розмов із паном Мілнером.

— Називайте мене Тедом.

— Добре. З Тедом, — називати Теда на ім’я Евансові, схоже, було важче, ніж так само звертатися до Емі. — Я знаю, що з паном Рейні стався напад шизофренії, роздвоєння особистості, і жодне з його «я» не знало, що вони насправді співіснують в одному тілі. Я знаю, що одного з них звали Джон Шутер. Зі свідчень Герба Крікмора я дізнався, що панові Рейні ввижалося, ніби той Шутер діймає його через оповідання під назвою «Сезон сівби» і що пан Крікмор надіслав йому примірник журналу, у якому те оповідання було надруковане, щоб пан Рейні міг підтвердити, що він свій твір опублікував першим. Журнал прибув незадовго до вас, Емі; його знайшли в будинку. Конверт «Федерал Експрес», у якому його доставили, лежав на сидінні в «б’юїку» вашого колишнього чоловіка.

— Але те оповідання він вирізав, правда ж? — спитав Тед.

— І не лише оповідання — сторінку змісту також. Він ретельно прибирав усі сліди, які сам же й залишив. У нього був із собою швейцарський армійський ніж — мабуть, ним він і скористався. Відсутні сторінки лежали в бардачку «б’юїка».

— Наостанок наявність тієї оповідки стала загадкою навіть для нього самого, — тихо промовила Емі.

Еванс подивився на неї з піднятими бровами.

— Що, вибачте?

Вона похитала головою.

— Нічого.

— Здається, я розповів вам усе, що знав, — сказав Еванс. — Усе інше — то лише звичайнісінька гіпотеза. Зрештою, я страховий слідчий, а не психіатр.

— У ньому жило двоє людей, — мовила Емі. — Він був самим собою… і став персонажем, якого вигадав. Тед вважає, що те прізвище, Шутер, Морт подумки занотував, коли дізнався, що Тед походить із містечка Шутерз-Ноб у Теннессі. І я переконана, що він має рацію. Морт завжди так добирав імена… наче анаграми писав.

Про решту я можу лише здогадуватися. Але точно знаю, що в Морта ледь не стався нервовий зрив, коли кіностудія відмовилася від прав на екранізацію його роману «Сімейство Делакурт». Вони чітко дали зрозуміти — так само, як і Герб Крікмор, — що їх турбує випадкова подібність, хоча вони знають, що він не міг бачити того сценарію, який називався «Сімейна команда». Отже, про плагіат не йшлося… хіба що в Мортовій голові. Його реакція була занадто гострою, ненормальною. Такою, наче в згаслому багатті поворушили палицею і під сірим попелом спалахнув червоний жар.

— Ви ж не думаєте, що він створив Джона Шутера лише для того, щоб вас покарати? — спитав Еванс.

— Ні. Шутер з’явився, щоб покарати самого Морта. Я думаю… — замовкнувши на мить, вона трохи щільніше натягнула шалик на плечі. Потім не дуже твердою рукою взяла чашку з чаєм. — Я думаю, Морт у минулому вкрав чийсь твір. Може, дуже давно, бо все, що він писав, починаючи із «Сина катеринщика», читала широка публіка. Плагіат би неодмінно викрили. Я навіть сумніваюся, що він опублікував украдене. Але думаю, сталося все саме так, а ще думаю, що це й було справжньою причиною появи Джона Шутера. Не те, що кінокомпанія відмовилася від екранізації його роману, не те, що я… зустрічалася з Тедом, і не розлучення. Може, все це наклалося одне на одне, але мені здається, що ця ситуація сягає часів, коли ми з Мортом ще не були знайомі. А коли він опинився на самоті в будинку біля озера…

— Прийшов Шутер, — тихо мовив Еванс. — Прийшов і звинуватив його в плагіаті. Той, у кого вкрав твір пан Рейні, цього не зробив, тож, зрештою, він повинен був покарати сам себе. Але, Емі, я сумніваюся, що тільки в цьому була причина. Він же намагався вас убити.

— Ні, — відповіла вона. — То був Шутер.

Еванс підняв брови. Тед уважно на неї подивився — і знову видобув люльку з кишені.

— Справжній Шутер.

— Я вас не розумію.

Вона знову ледь-ледь усміхнулась.

— Я й сама себе не розумію. Тому й приїхала до вас. Навряд чи від того, що я розкажу, буде якась практична користь… Морт загинув, усе скінчилося… але це може допомогти мені. Допомогти мені міцніше спати вночі.

— Авжеж, тоді розповідайте, — кивнув Еванс.