— Бачте, коли ми поїхали на озеро поприбирати в будинку, то зупинилися біля міської крамнички — вона належить родині Бові. Тед заправив машину (у Бові завжди було самообслуговування), а я зайшла дещо купити. Там якраз був один чоловік, Сонні Троттс, який раніше працював із Томом Ґрінліфом. Том — це старший із тих двох доглядачів, яких убили. Сонні хотів висловити мені свої співчуття у зв’язку зі смертю Морта, а ще хотів дещо мені розповісти, бо він бачив Морта напередодні його смерті — і збирався це розповісти йому. Так він сказав. Це стосувалося Тома Ґрінліфа. Том дещо сказав Сонні, поки вони фарбували методистську церкву. Після того Сонні бачив Морта, але не додумався відразу йому сказати. А тоді згадав, що це стосується Ґреґа Карстерза…

— Іншого вбитого?

— Так. Він розвернувся й погукав, але Морт його не чув. А наступного дня Морт помер.

— І що ж пан Ґрінліф сказав цьому чоловікові?

— Сказав, що він бачив привида, — спокійно відповіла Емі.

Обидва мовчки подивилися на неї.

— Сонні сказав, що Том останнім часом став забудькуватим, і Тома це непокоїло. Сонні вважав, що то просто така забудькуватість, яка приходить разом зі старінням, але п’ять чи шість років тому Том доглядав за дружиною, яка хворіла на Альцгеймера, і дуже боявся сам на це захворіти й піти тим самим шляхом. Сонні розказує, що коли Том забував удома щітку для фарби, то бідкався потім півдня. Він сказав, що саме через це, коли Ґреґ Карстерз спитав, чи впізнав він чоловіка, з яким бачив Морта Рейні напередодні, і чи впізнав би його, якби побачив знову, Том відповів, що нікого з Мортом не бачив… що Морт був сам.

Пролунало чиркання сірника. Тед Мілнер усе-таки вирішив розкурити люльку. Еванс не звернув на нього уваги. Він нахилився вперед і не зводив уважного погляду з Емі Мілнер.

— А тепер докладніше. Отже, цей Сонні Труттс каже…

— Троттс.

— Добре, Троттс. То він каже, що Том Ґрінліф усе-таки бачив когось біля Морта?

— Не зовсім, — відповіла Емі. — Сонні думає… якби Том так вважав, якби був переконаний, то не збрехав би Ґреґові. Але Том сказав, що він не знає точно, що він бачив. Що він розгублений. Що взагалі нічого про це не казати йому здалося правильнішим, безпечнішим. Він не хотів, щоб хтось — а особливо Ґреґ Карстерз, який теж доглядав будинки — знав, який він збентежений. А понад усе йому не хотілося, щоб хтось подумав, ніби він теж захворів, як колись його небіжчиця-дружина.

— Пробачте, але я не все розумію.

— За словами Сонні, — пояснила вона, — Том їхав по Лейк-драйв у своєму «скауті» й побачив Морта, який стояв сам- самісінький там, де дорога сполучається зі стежкою, що веде від озера.

— Близько від того місця, де знайшли тіла?

— Так. Дуже близько. Морт помахав йому рукою. Том помахав у відповідь. Проїхав. А потім, якщо вірити Сонні, Том подивився в дзеркало заднього огляду й побачив коло Морта іншого чоловіка і старий універсал, хоча ще десять секунд тому ні чоловіка, ні машини там не було. Чоловік був у чорному капелюсі… але просвічувався, як і його машина.

— Ох, Емі, — лагідно мовив Тед. — Той чоловік намолов тобі сім мішків гречаної вовни, а ти й повірила.

Але вона похитала головою.

— Я не думаю, що Сонні настільки розумний, щоб вигадати таку історію. Він сказав мені, що Том збирався все-таки поспілкуватися з Ґреґом і розповісти йому, що він бачив чоловіка; от тільки про те, що той був прозорий, вирішив не згадувати. Але Сонні сказав, що старий потерпав від жаху. Він був переконаний, що то було одне з двох: або в нього починався Альцгеймер, або він бачив привида.

— Ну, ніде правди діти: історія таки моторошна, — сказав Еванс. Поки він слухав, на секунду-дві його пробрав такий мороз, що по шкірі на руках і спині побігли мурашки. — Але це тільки чутки… переказ слів покійника.

— Так… але є ще дещо, — Емі поставила чашку на стіл, узяла в руки сумочку й почала щось у ній шукати. — Коли я прибирала в Мортовому кабінеті, я знайшла капелюх, той жахливий чорний капелюх, за його столом. Для мене то був шок, бо я цього не очікувала. Думала, поліція забрала його як доказ чи що. Я підчепила його палицею. Підтягла до себе, перевернутого догори дном. Потім палицею ж винесла надвір і викинула в смітник. Ви розумієте?

Помітно було, що Тед не розуміє — на відміну від Еванса.

— Ви не хотіли його торкатися.

— Саме так. Я не хотіла його торкатися. Він упав на зелений пакет зі сміттям — я можу заприсягтися. Приблизно через годину я вийшла з мішком, повним старих ліків, шампунів та речей із ванної. А коли підняла кришку бака, щоб закинути туди сміття, капелюх був перевернутий догори дном. А за внутрішньою стрічкою стирчало це, — вона витягла із сумочки згорнутий папірець і тремтячою рукою простягла його Евансові. — Коли я витягала капелюх із-за столу, його там не було. Я це точно знаю.

Узявши згорнутий клаптик паперу, Еванс кілька секунд просто тримав його в руках. Відчуття було неприємне, йому не подобався цей папірець. Занадто важкий і якоїсь неправильної текстури.

— Я думаю, Джон Шутер існував насправді, — сказала вона. — Він став найвеличнішим витвором Морта. Той персонаж вийшов таким яскравим, що ожив і став реальністю.

— А я гадаю, що це записка від примари.

Еванс розгорнув папірець. Посередині було написано:

Жіночко, даруйте, що завдав вам мороки. Усе повернуло не туди. Я вертаюся додому, забравши своє оповідання, бо по нього я й приїжджав. Воно називається «Миля воронячої лапи». Забійна штука.

Щиро ваш,

Джон Шутер

Під акуратними рядками стояли нерозбірливі кривульки.

— Емі, це підпис вашого покійного чоловіка? — уточнив Еванс.

— Ні, — відповіла вона. — Навіть близько не схоже.

Вони втрьох сиділи в кабінеті й дивилися одне на одного. Фред Еванс намагався дібрати якісь слова, але так і не зміг. Через якийсь час мовчанка, що затягнулася, стала нестерпною (як і запах люльки Теда Мілнера). Тож пані та пан Мілнери ґречно подякували, попрощалися й полишили його кабінет, щоб і надалі намагатися якомога краще жити своїм життям, а Фред Еванс старався жити своїм життям, але часом, пізно вночі, і він, і жінка, що була колись дружиною Мортона Рейні, прокидалися зі снів, у яких чоловік у капелюсі з круглим наголовком дивився на них споловілими на сонці очима, схопленими у сіті зморщок. Він дивився на них без любові… але з дивною суворою жалістю, яку відчували обоє.

То був не лагідний вираз, і жодного заспокоєння він по собі не залишав. А втім і Емі, і Еванс, живучи в різних містах, відчували, що з цим поглядом вони можуть співіснувати. І плекати свої сади.

Того ранку, як ця історія почала розгортатися, я сидів за сніданком разом зі своїм сином Овеном. Дружина вже пішла нагору, щоб прийняти душ і вдягтися. Ми з малим традиційно розділили між собою омлет і газету. Вілард Скотт[210], що буває в нашій оселі п’ять днів із семи, саме розповідав про жінку з Небраски, котрій щойно виповнилося сто чотири роки, а в нас із Овеном, здається, була розплющена одна пара очей на двох. Іншими словами, то був типовий будній ранок в оселі Кінгів.

Овен відірвався від спортивної рубрики рівно настільки, щоб спитати мене, чи не проїздитиму я сьогодні коло супермаркету — син хотів, щоб я купив йому книжку, за якою він писав доповідь для школи. Не пам’ятаю вже, про яку саме книжку йшлося — то міг бути «Джонні Тремейн»[211] чи «Квітневий ранок», роман Говарда Фаста про Американську революцію, — але то був один із тих томів, які неможливо впіймати в книжковій крамниці; вони завжди або щойно розійшлися, або новий наклад іще не підготували, або ще яке нещастя.