— Але…

— Ти також єдиний, хто ще не виручав нас у подібних ситуаціях, тож тебе обрано, друзяко. Минулого року Френк Стівенс прикривав отак хлопця з профспілки шоферів вантажівок, коли той не зміг прийти, бо його саме судили за шахрайство. Семе, ти — наступна куля в нашому барабані. Ти не можеш підвести мене, друже. Ти винен мені цю послугу.

— Та я ж тримаю страхову контору! — вигукнув Сем. — А коли не виписую страховки, то продаю ферми! Переважно різним банкам! Більшості людей нудно слухати про таке! А кому не нудно, тому гидко!

— Усе це не важливо. — Крейґ пішов добивати свою здобич, втоптавши кволі Семові протести в землю важкими, підбитими цвяхами черевиками. — Ти ж і сам знаєш, вони всі понапиваються ще до кінця вечері. Ніхто не пам’ятатиме жодного твого словечка вже в суботу вранці, але мені все одно потрібен хтось, щоб вийти наперед і півгодини поговорити — і тебе обрано!

Сем іще трохи протестував, але Крейґ шмагав його наказовою лексикою, безжально виділяючи слова курсивом. Повинен. Треба. Мусиш.

— Гаразд! — погодився він нарешті. — Гаразд, гаразд! Годі!

— Чудово, друзяко! — вигукнув Крейґ. Його голос раптом став променистим і веселковим. — Пам’ятай, на промову буде з півгодини, та ще, може, хвилин десять на питання. Якщо хтось їх матиме. І ти справді можеш помахати своїм прутиком, якщо захочеш. Звісно, я не думаю, що хтось його зможе роздивитися, але…

— Крейґу, — зупинив Сем, — годі.

— Ох! Пробач! Штуляю швою фельку! — Крейґ захихотів, певно, трохи сп’янілий від полегшення.

— Слухай, а чом би нам не закінчити розмову? — Сем потягнувся рукою по пачку «Тамз»[214], яку тримав у шухляді столу. Він раптом подумав, що за наступні двадцять вісім годин з’їсть їх іще чимало. — Скидається на те, що мені треба готувати промову.

— Аякже, — сказав Крейґ. — Просто пам’ятай: вечеря о шостій, промова о пів на восьму. Як казали в «Гавайях 5–0»[215], будь там! Алоха!

— Алоха, Крейґу, — попрощався Сем і поклав слухавку. Він дивився на телефон і відчував, як із грудей до горла повільно піднімається булька гарячого газу. Він розкрив рота й кисло відригнув — протест від шлунка, який іще п’ять хвилин тому поводився доволі чемно.

Сем ковтнув першу з величезної, як потім виявилося, кількості таблеток «Тамз».

Замість того щоб грати того вечора в боулінг, як сподівався раніше, Сем Піблз закрився із жовтим блокнотом, трьома загостреними олівцями, пачкою цигарок «Кент» і шістьма банками «Джолта»[216] в кабінеті свого будинку. Він висмикнув із телефону дріт і глянув на жовтий аркуш блокнота. Подивившись на нього зо п’ять хвилин, він написав у верхньому рядку верхнього аркуша:

БІЗНЕС У НЕВЕЛИКИХ МІСТАХ: ЖИВА КРОВ АМЕРИКИ

Сем прочитав рядок уголос, і йому сподобалося. Ну… може, не так, щоб сподобалося, але прозвучало доволі стерпно. Він повторив ці слова голосніше, і йому сподобалося більше. Трошечки. Насправді цей рядок не був аж такий вдалий; якщо чесно, то він, певно, лайна був вартий, але все одно вкладав на лопатки оцей: «Комунізм: погроза чи загроза». І Крейґ мав рацію — більшості слухачів суботнє похмілля все одно не дасть змоги пригадати, що вони таке слухали у п’ятницю ввечері.

Дрібку підбадьорений, Сем почав писати.

«Коли в 1984 році я переїхав до Джанкшн-Сіті з Еймса, більш-менш розвинутого ділового центру…»

«…і тому зараз я не менш, ніж того ясного вересневого ранку 1984 року, переконаний, що малий бізнес — це не просто жива кров Америки, а яскрава й іскриста життєдайна сила всього Західного світу».

Сем зупинився, розчавив цигарку в попільничці на столі у своїй конторі й із надією глянув на Наомі Гіґґінс.

— То як? Що думаєш?

Наомі була вродливою молодою жінкою з Провербії, містечка за чотири милі на захід від Джанкшн-Сіті. Вона жила з хирявою матір’ю в хирявому будиночку над річкою Провербією. Більшість ротаріанців знали Наомі й коли-не-коли пропонували одне одному побитися об заклад, хто розвалиться раніше: її будинок чи матір. Сем не чув, щоб такі парі хоч раз укладали насправді, але коли й так, то вони й досі лишалися невирішеними.

Наомі закінчила Айовський професійно-технічний коледж і вміла видобувати зі своєї стенографії ті самі речення, які й записувала. Оскільки вона була єдиною жінкою в окрузі з таким умінням, попит на її послуги в доволі вузькому колі ділових людей Джанкшн-Сіті був чималий. Ще вона мала напрочуд гарні ніжки, що їй теж не шкодило. Вона працювала зранку, п’ять днів на тиждень, виконуючи роботу для трьох юристів (двох чоловіків і однієї жінки), одного банкіра і двох агентів із нерухомості. В обід Наомі поверталася до хирявого будиночка і, коли не ходила коло хирявої матері, передруковувала свої вранішні записи.

Сем Піблз вітав Наомі у своїй конторі щоп’ятниці, з десятої до полудня, але цього ранку він відклав кореспонденцію вбік — хоч деякі листи конче потребували відповіді — і спитав Наомі, чи не вислухає вона його.

— Аякже, чом би й ні, — відповіла Наомі. Вона мала трохи стурбований вигляд, неначе побоювалася, що Сем — з яким вони в минулому трохи зустрічалися — надумав одружитися з нею. Коли ж він пояснив, що Крейґ Джонс обрав його на заміну травмованому акробатові і тому Сем хотів би, аби вона послухала його промову, Наомі розслабилася і вислухала її від початку й до кінця з улесливою увагою — усі двадцять шість хвилин.

— Не бійся говорити відверто, — додав до свого виступу Сем, перш ніж Наомі встигла мовити бодай слово.

— Хороша промова, — сказала вона. — Доволі цікава.

— Ні, серйозно — не шкодуй моїх почуттів. Кажи, як є.

— Я й кажу. Вона справді непогана. Крім того, вони ще до початку твоєї промови всі вже…

— Так, усі вже будуть без пам’яті, я знаю. — Спочатку така ймовірність тішила Сема, але тепер трохи засмучувала. Він щойно послухав сам себе й вирішив, що його промова і справді непогана.

— Тільки є одне «але», — замислено сказала Наомі.

— Невже?

— Вона в тебе якась… розумієш… суха.

— Ох, — вихопилось у Сема. Він зітхнув і потер очі. Він не лягав спати до першої години ночі — спочатку писав, а тоді редагував.

— Але це легко виправити, — запевнила вона його. — Просто зайди до бібліотеки й візьми котрусь із тих книжок.

Сем раптом відчув різкий біль унизу живота й схопив пачку «Тамз». Вивчати щось додатково для промови в Ротаріанському клубі? У бібліотеці? Забагато честі, хіба ні? Він жодного разу не ходив до міської бібліотеки Джанкшн-Сіті й не бачив підстав іти туди зараз. Але ж Наомі слухала дуже уважно, вона хотіла допомогти, тож було б нечемно принаймні не вислухати її думку.

— Яких книжок?

— Та ти знаєш — книжки з порадами, як оживити промову. Вони додають… — Наомі шукала потрібного слова. — Ну, ти пам’ятаєш гострий соус, який пропонують у китайському ресторанчику «Чайна-лайт»?

— Так…

— От такі книжки теж додають перчинки. У них є жарти. Крім того, є така книжка «Улюблені вірші американців». У ній напевне можна знайти щось для кінцівки. Щось натхненне.

— Хіба в тій книжці є вірші про важливість малого бізнесу для повсякденного життя Америки? — недовірливо спитав Сем.

— Коли людям читають поезію, вони відчувають піднесення, — пояснила Наомі. — Їм не важливо, про що ті вірші, Семе, а надто їм все одно, чому ти їх читаєш.

— Невже справді існують книжки із жартами для промов? — Семові було важко повірити в це, хоч, якби він почув, що в бібліотеці є книжки на такі езотеричні теми, як ремонт дрібних двигунів чи дизайн перук, його б це анітрохи не здивувало.

— Так.

— Звідки ти знаєш?

— Коли Філ Брейкмен ішов у губернатори, я весь час друкувала для нього промови, — сказала Наомі. — І він мав таку книжку. Але я не пам’ятаю її назви. У голову лізуть тільки «Жарти для горщика», але, звісно, це не вона.