— Навряд, — погодився Сем, подумавши, що кілька ретельно дібраних жартиків із «Жартів для горщика», мабуть, завоювали б йому шалений успіх. Але він зрозумів, куди хилить Наомі, й ця думка приваблювала його, попри небажання йти до місцевої бібліотеки після стількох років щасливої зневаги. Треба лише додати до промови трохи приправ. Трохи впорядкувати свої недоїдки й перетворити їх на кулінарний шедевр. Урешті-решт, бібліотека — це просто бібліотека. Коли не знаєш, як знайти потрібне — спитай бібліотекаря. Відповідати на питання — це ж частина їхньої роботи, хіба ні?

— Утім можеш залишити все так, як є, — сказала Наомі. — Вони ж будуть п’яні. — Вона подивилася на Сема приязно, але суворо, а тоді глянула на годинник. — Ти ще маєш більше як годину — хочеш попрацювати з листами?

— Ні, гадаю, що ні. Може, ти натомість надрукуєш мою промову? — Він уже твердо вирішив провести обідню перерву в бібліотеці.

За той час, що він прожив у Джанкшн-Сіті, Сем проходив повз бібліотеку сотні разів, але цього разу, вперше подивившись на неї по-справжньому, він виявив одну неймовірну обставину: бібліотека не сподобалася йому з першого погляду.

Квадратна гранітна коробка будівлі Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті з вузькими, схожими на бійниці вікнами, стояла на розі Стейт-стрит і Міллер-авеню. Вкритий шифером дах нависав над усіма чотирма боками будівлі, і для того, хто підходив до неї з фасаду, вузькі вікна і лінія тіні, що її відкидав дах, робили будівлю схожою на нахмурене обличчя кам’яного робота. То був доволі типовий для Айови архітектурний стиль, настільки типовий, що Сем Піблз, який продавав нерухомість от уже двадцять років, дав йому власну назву — Середньозахідний потворіанський. Навесні, влітку і восени загрозливі риси будівлі пом’якшували клени, що росли навколо в начебто гаю, але зараз, наприкінці суворої айовської зими, клени й досі стояли голі, а бібліотека скидалася на перерослу крипту.

Семові вона не сподобалася; від її вигляду він відчував неспокій і не знав чому. Врешті-решт, то ж були не підвали інквізиції, а просто бібліотека. Але коли він ішов брукованою плитняком доріжкою, з його грудей все одно піднявся кислотний відриг. Він мав якийсь незвичний солодкавий присмак, який нагадав Семові про щось… певно, щось із дуже давніх часів. Він поклав до рота таблетку «Тамз», почав її гризти, а тоді раптом дещо вирішив. Його промова й так уже досить сильна. Не надзвичайна, але доволі непогана. Ішлося ж усього-на-всього про Ротаріанський клуб, а не про Організацію Об’єднаних Націй. Настав час припинити цю забавку. Він повернеться до контори й сяде за листи, які знехтував уранці.

Сем уже почав розвертатися, але подумав: «Це ж ідіотизм. Справжній ідіотизм. Хочеш бути ідіотом? Гаразд. Але ти вже погодився виступити з промовою; так чом би не виступити добре?»

Насуплений і нерішучий, Сем стояв на стежці, що вела до бібліотеки. Він часто кепкував із клубу ротаріанців. І Крейґ теж. І Френк Стівенс. Більшість молодих діловиків Джанкшн-Сіті сміялася над цими зборами. Але вони рідко пропускали їх, і Сем вважав, що знає чому: на таких зборах можна обрости корисними зв’язками. То було місце, де такі, як він, могли зустрітися з уже не молодими діловиками Джанкшн-Сіті. Такими, як Елмер Бескін, чий банк допоміг два роки тому залишитися на плаву невеличкому торговому центру в Бівертоні. Такими, як Джордж Кенді — про якого казали, що він міг залучити три мільйони доларів інвестицій одним телефонним дзвінком… якщо хотів це зробити.

То були хлопці з маленького міста, прихильники шкільних команд із баскетболу, люди, що стриглися «У Джимі», що лягали спати в боксерських трусах і просторих футболках замість піжам, люди, що й досі пили пиво з пляшки, люди, яким незручно з’являтися в Сідар-Репідс увечері, не вирядившись у білі поліестерові костюми з білими поясами й білими черевиками. Але вони були сіллю землі й титанами Джанкшн-Сіті, і коли вже говорити відверто, то чи не тому Сем продовжував ходити на ці збори щоп’ятниці? Коли говорити відверто, то чи не тому змилений Крейґ телефонував Семові, після того як той дурний акробат зламав свою дурну шию? Усім би хотілося, щоб титани їх помітили… але ніхто не хотів бути поміченим через те, що обісрався. «Вони всі будуть п’яні», — сказав Крейґ, і Наомі луною повторила те саме, але тепер Семові спало на думку, що він ніколи не бачив у руці Елмера Бескіна чогось міцнішого за каву. Жодного разу. І він, певно, був такий не один. Може, хтось і нап’ється… але не всі. І, можливо, саме перед тими, хто залишиться тверезим, і варто виступити добре.

Скористайся з нагоди правильно, Семе, і, можливо, ти зробиш собі добру послугу. Це справді можливо.

Так. Можливо. Не дуже ймовірно, звісно, але можливо. Проте було і ще дещо, крім сірих кардиналів, які могли прийти, а могли й не прийти в п’ятницю до Ротаріанського клубу послухати промову: Сем завжди пишався тим, що виконував будь-яку роботу якомога краще. Тож йому треба виступити з якоюсь дурною промовою. Що з того?

До того ж це лише поганенька бібліотека в маленькому містечку. Що в ній страшного? Попід її стінами навіть кущі не ростуть.

Сем рушив було далі, але знову спинився, зморщивши чоло. Яка дивна думка; йому здалося, що вона вискочила нізвідки. Яка різниця, ростуть попід стінами бібліотеки кущі чи не ростуть? Сем не знав… але був упевнений, що відсутність кущів подіяла на нього майже так, як чари. Непритаманні йому вагання зникли без сліду, і він знову пішов уперед. Піднявшись чотирма кам’яними сходинками, зупинився на хвильку. Будівля чомусь видалася йому покинутою. Він узявся за ручку дверей і подумав: «Закладаюся, що тут зачинено. Закладаюся, що бібліотека не працює в п’ятницю в обідню пору». У цій думці було щось дивно заспокійливе.

Але він натиснув пальцем на старомодну клямку, і важкі двері нечутно прочинилися всередину. Сем вступив до невеликого передпокою з мармуровою чорно-білою шахівницею підлоги. Посеред передпокою стояла підставка, на якій закріпили знак; напис на ньому складався з одного слова, виведеного дуже великими літерами.

ТИХО!

було написано там. Не

МОВЧАННЯ — ЗОЛОТО

чи

ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ, БУДЬ ЛАСКА

Але одне витрішкувате й грізне:

ТИХО!

— Аякже, — сказав Сем. Він лиш пробурмотів це слово, але акустика тут була надзвичайна, і його глухе бурмотіння посилилося до роздратованого бурчання, від якого він сам зіщулився. Йому здалося, що слово злетіло вгору, відбилося від високої стелі й упало на нього звідти. У ту мить він знову відчув себе чотирикласником, якому місіс Ґластерс зараз знову вичитуватиме за негідну поведінку. Сем стривожено озирнувся, ніби чекав, що якась злюча бібліотекарка вискочить із головної зали, щоб подивитися, хто це там наважився сполохати тишу.

Та годі вже, заради Бога. Тобі ж сорок років. Ти закінчив четвертий клас хтозна-коли, друже.

От тільки тут і зараз йому так не здавалося. Тут четвертий клас йому видавався таким близьким, що його можна було торкнутися рукою.

Він рушив уперед мармуровою підлогою, несвідомо перенісши вагу тіла вперед, щоб не клацати каблуками, обійшов підставку з лівого боку й увійшов до головної зали бібліотеки Джанкшн-Сіті.

Зі стелі (що була принаймні на двадцять футів вища, ніж у передпокої) звисали численні скляні кулі, але жодна з них не світилася. Світло надходило всередину через два великих похилих вікна в даху. У сонячний день їх би напевне вистачило, щоб освітити цю залу; вони навіть могли зробити її живою і привітною. Але в цю п’ятницю небо вкрилося понурими хмарами, крізь які пробивалося невиразне світло. Кути зали затягнуло похмурим павутинням тіней.

Сем Піблз відчув якусь неправильність. Неначе він зробив щось більше, аніж просто зайшов у двері й проминув передпокій; йому здалося, що він ступив до іншого світу, який абсолютно нічим не нагадував містечко в Айові, яке він іноді любив, іноді ненавидів, а здебільшого просто сприймав як належне. Повітря здавалося густішим, ніж зазвичай, і скидалося на те, що воно не таке прозоре для світла, як повітря деінде. Тиша була щільна, мов ковдра, і холодна, мов сніг.